Царі й літописці. Історіописання та політика: колізії, конфлікти, гармонізація - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Царі й літописці. Історіописання та політика: колізії, конфлікти, гармонізація

Царі й літописці. Історіописання та політика: колізії, конфлікти, гармонізація

Ігор Сюндюков

Історик та влада... Ця проблема воістину належить до розряду вічних. Феномен історіографії, що її справедливо називають «придворною» за відверте служіння інтересам можновладців, з’явився ще в Китаї наприкінці ІІ тис. до н. е., коли історики стали державними службовцями. Светонію й Тациту, візантійському історику Прокопію Кесарійському, нашому Несторові-Літописцю, Самійлові Величку і Григорію Граб’янці (визначним козацьким історіографам), імперським вченим Миколі Карамзіну і Сергію Соловйову, Миколі Костомарову та Михайлові Драгоманову — всім їм, свідомо чи мимоволі доводилося брати до уваги (м’яко кажучи) політичні обставини тієї чи іншої доби, адже від цього безпосередньо залежали умови їхньої наукової творчості, ймовірність кар’єрного росту або ж, навпаки, опали, незрідка — їхня свобода, ба навіть саме життя.

Про «сюжети» з ХХ століття, коли сталінський «Короткий курс історії ВКП (б)» став мало не «святим джерелом» історичного пізнання (а той, хто сумнівався, легко міг отримати вирок: «25 років без права листування»), — думається, занадто довго розповідати немає потреби. Додамо лише, що «вождь усіх народів» був у цьому сенсі аж ніяк не унікальним. Наведемо лише два приклади. Іракський диктатор Саддам Хусейн свого часу наказав підготувати книгу з промовистою назвою «Про те, як писати історію» (Багдад, 1979 р.), а голова турецького уряду і згодом президент Туреччини Тургут Озал написав дослідження «Туреччина в Європі» (1988  р.), в якому переконував читачів, що саме його країна, і жодна інша, є справжньою батьківщиною європейської цивілізації. А чи варто нагадати, скільки десятків, сотень і тисяч чесних, талановитих українських істориків заплатили життям, свободою (Колима, Соловки, Воркута, у ближчі до нас часи — мордовські спецтабори, «психушки»), втратою роботи, еміграцією, забороною на публікації за вільну наукову думку — від 20 до 80-х років ХХ століття включно?

Тим часом ніяк не можна сказати, що проблема «історія та політика» або ж «історик і влада» є аж так глибоко дослідженою в Україні, на відміну від західної гуманітаристики, де маємо цікаві, ґрунтовні праці П’єра Нора, Роже Шартьє, Войцеха Вжосека, Бенедикта Андерсона і багатьох інших. Тому видання колективної монографії науковців Інституту історії України НАН України (Київ, 2016 р.), яка так і називається — «Історик і влада» (відповідальний редактор — академік Валерій Смолій, творчий керівник проекту — Ірина Колесник, авторський колектив, який працював над книгою, налічує 16 вчених-істориків), є важливим, своєчасним і назрілим кроком.

У передмові до книги академік Валерій Смолій зокрема пише: «Кожен із нас під час навчання, становлення і реалізації себе як фахівця-історика відчував на собі тиск влади: вишкіл учителів, авторитет класиків, вплив офіційної ідеології та політичної кон’юнктури, втручання керівництва, директиви та рекомендації партійно-державних структур чи навчальних установ. Історик і влада — такий собі дволикий Янус, обидва не можуть існувати окремо, самостійно, не впливаючи одне на одного. Влада (державна, ідеологічна, політична) завжди володіла монополією на історію. Вона виступала замовником історичних праць, створювала посади, штат офіційних історіографів задля легітимізації свого існування — сакралізації самого інституту влади, свого звеличення, поклоніння з боку підданих, популяризації власних дій серед широких мас».

Розглядаючи найважливіший аспект проблеми, Валерій Смолій зауважує: «У відносинах з істориками влада використовувала різні стратегії — батога і пряника. З одного боку, це ідейний та адміністративний тиск, репресії й страти тих, хто не приймав її вимог і правил гри. З іншого, у зв’язці «історик — влада» не остання роль належить самому історикові. Хоч як це парадоксально звучить, історик у владі є необхідним суб’єктом влади. До його компетенції належить створення політичних програм, обґрунтування геополітичного курсу країни. Проте позиція історика може бути й діаметрально протилежною, як інтелектуал він може перебувати і в опозиції до будь-якої влади чи то політичного режиму».

Розглядаючи ситуацію в сфері гуманітарних наук у колишньому СРСР, зокрема в УРСР, академік Валерій Смолій робить такий висновок: «Витвором радянської репресивної системи науки став і особливий тип радянського історика. Основними рисами його були інтелектуальна пасивність, безініціативність, автоматизм мислення, внутрішня самоцензура, а для українського радянського історика — навіть подвійна чи потрійна самоцензура. Теоретична думка зазвичай мала бути підкріплена ідеологічною витриманістю, обов’язковим цитуванням класиків марксизму-ленінізму та партійних директив». У сучасному ж контексті, Валерій Андрійович пише зокрема: «Маю всі підстави стверджувати, що внаслідок суттєвих трансформацій і змін, що їх за останні десятиліття пережила українська історична наука, була сформована нова інтелектуальна ідентичність вітчизняного історика. Сучасний історик прекрасно розуміє, що в нинішній ситуації дилетанти й чиновники від науки не вказуватимуть йому, що та як робити. Для нього має бути неприпустимим і той факт, що людина, котра займалася автобізнесом (додамо: взагалі будь-яким бізнесом, до науки жодного стосунку ніколи не мала і жодного уявлення про те, що таке наука і як її розвивати, не має теж. — І. С.), буде розповідати, як треба скорочувати й взагалі ліквідовувати Академію наук».

Ці, загалом справедливі, слова потребують обов’язкового доповнення. Скидається на те (і, судячи з усього, так воно й є), що українські можновладці зразка 2016 року вирішили випробувати — і заповзято роблять це — ще один, крім «батога» та «пряника», метод впливу на гуманітарну науку взагалі, й істориків у тім числі. Цей метод — фінансовий зашморг. Інакше й не назвеш «оптимізацію» (скорочення, а по суті — знищення) штату наукових працівників гуманітарних установ НАН України та Інституту історії України більше, ніж треть. Такі заходи свідчать лише про одне: у владних урядових кабінетах (і не лише урядових — в усіх гілках влади) сидять люди з глибоко примітивним, печерним мисленням, неймовірно далекі від розуміння колосальної ролі історичної науки у становленні національної ідентичності та самосвідомості, в духовному змужнінні нації — тим паче, сьогодні, коли точиться запекла боротьба за історичну спадщину, по суті, за свідомість людей. Проте наші високопосадові чиновники від бізнесу цим геть не переймаються — питання розподілу, перерозподілу та напівсилового захоплення майна (стратегічного для нашої держави) хвилюють їх незрівнянно більшою мірою...

Втім, повернімося до колективної монографії «Історик та влада». Її автори розглядають розлоге коло питань, дотичних до порушеної проблеми: «Синдром комунізації» істориків та його живучість у пострадянській українській історіографії» (Ярослав Калакура); проблему політичних генерацій і зміни концепцій, застосовуваних українськими істориками під впливом зміни цих генерацій (Володимир Ващенко); «Небезпеки історичного мислення та соціальні функції історика в сучасному світі» (Леонід Зашкільняк); «Політизована історія»: різні виміри одного поняття» (Віталій Яремчук); «Історія та історики у сучасному медійному просторі України» (Олександр Удод); «Історик, влада, пам’ять: координати семантичного простору» (Алла Киридон)... Це далеко не повний перелік порушених питань. Коротко торкнемося лише деяких із них.

Володимир Влащенко прагне використати «генераційний» (поколіньський) підхід в аналізі відносин історика-науковця і влади. При цьому він посилається (на нашу думку, вельми доречно) на слова Ортега-і-Гассета, який визначав соціальну генерацію в такий спосіб: «Зміни життєвого світовідчуття, які є вирішальними в історії, постають у формі генерацій. Генерація не є жменькою вищих особистостей, ані просто масою. Це ніби нове тіло, зі своєю добірною меншиною та своєю юрбою, закинуте у світ життєвою траєкторією. Генерація, динамічний компроміс між масою та індивідом, є найважливішою концепцією історії і, так би мовити, тим шарніром, на якому остання рухається» (із праці Ортега-і-Гассета «Тема нашої доби»).

Досліджуючи складну міжгенераційну взаємодію політиків і науковців-істориків, які послідовно приходять на зміну один одному (умовний часовий «рубікон» зміни інтелектуальних поколінь — 25 — 30 років), Володимир Ващенко робить одне зауваження по суті. Він зазначає, що «в численних текстах, які намагаються інтерпретувати взаємовідносини інтелектуалів і, зокрема, істориків та радянської влади, дослідник опиняється перед спокусою окреслити таку модель, яка протиставляє інтелектуалів владі або, принаймні, відокремлює їх від останньої. Влада, хоч би що мали на увазі під цим поняттям, розглядається в такій матриці як зовнішня інстанція стосовно інтелектуалів. Така модель змушує інтелектуалів говорити голосом жертви, котра завжди існує в межах доволі невтішної альтернативи та символічної економії; або за збереження внутрішньої свободи заплатити зовнішньою (метафізично й фізично — принести в жертву власне «тіло»); або за збереження зовнішньої свободи на службі пропагандистській легітимації тоталітарного чи авторитарного режиму заплатити внутрішньою свободою (принести в жертву «дух» — власне «письмо», «поцілувавши пантофлю Папи»). І в першому, і в другому випадках інтелектуали виступають жертвами влади, котрі або змогли виконати місію виробників вільних ідей (образ Василя Стуса), або ні (образ пізнього Павла Тичини). Така історія пишеться як історія жертвоприношення. У цьому дослідженні буде спроба відійти від такої схеми». І Володимир Ващенко справді зробив таку спробу.

Знаний дослідник, доктор історичних наук Леонід Зашкільняк (Львів) аналізує соціальні функції історика в сучасному світі й, з огляду на це, «небезпеки історичного мислення». Він зокрема пише: «Історичне мислення як складова історичної свідомості властиве як індивіду, так і спільноті, які прагнуть усвідомити себе в сучасному світі, в теперішньому. Сучасні дослідження переконливо показали, що історична свідомість та історичне мислення є категоріями змінними, які зазнають сутнісних змін і трансформацій у процесі пізнання і творення культурних картин світу. Як історикам, так і широкому загалу важко відмовитися від міцно вкорінених уявлень: шукати в минулому змісту чи законів, котрі можна екстраполювати в теперішнє і майбутнє».

«Однак життя і здобутки наукового пізнання змушують нас, — розвиває свою думку Леонід Зашкільняк, — поступово і неухильно переміщатися в історичний світ з іншими координатами. Ці координати нині добре прописані Йорном Рюзеном, Войцехом Вжосеком та іншими істориками. Вони показують, що, прагнучи зорієнтуватись у сучасному світі, людина звертається до попереднього досвіду поколінь і власного досвіду, щоб пояснити його через оповідь (нарацію). А В. Вжосек додає: все, що ми беремо з минулого, «взято з мислення про минуле, а не із самого минулого», а посередником між минулою реальністю й мисленням про нього завжди є культура» (дуже цікава, справді «незатерта» думка. — І. С.).

Історик Віталій Яремчук досліджує різні виміри, умовно кажучи, «політизованої історії» — порівняно нещодавно введене в науковий обіг на Заході поняття. Він вважає, що «втручання політики в історіографію може мати багато вимірів та аспектів: від заплутаних сигналів від влади, яка сама перебуває в процесі пошуку прийнятного для себе образу минулого (і «шляхи якої є незвіданими», як саркастично висловився про радянський стиль керівництва історичною наукою сучасний російський історик Павло Уваров) — до прямих директив та безпосередньої участі диктаторів, «митців можливого» у написанні історичних текстів. Активність істориків аналогічно буває різноманітною — від добровільної та беззаперечної підтримки правлячих режимів, безпосередньої участі в напрацюванні політичних програм та практичної політики (загальновідомо, що історики були, наприклад, серед архітекторів у більшості утворених у ХІХ — на початку ХХ ст. націй-держав), до опозиційної діяльності, в якій історичні публікації використовуються як знаряддя боротьби та опору — таких прикладів, звичайно, набагато менше». Додамо: Віталій Яремчук, якщо ми правильно зрозуміли його думку, до певної міри сумнівається в тому, що взагалі можлива історія, цілком відокремлена від політики, «чиста» історія, навіть за умови щирого прагнення вченого писати саме так — об’єктивні закони суспільної свідомості, конкретної культури і конкретної доби тяжіють над ним доволі сильно, — як і в тому, що можлива абсолютно «позанаціональна», етнічно «нейтральна» історія (з тієї ж причини). Інша річ, що це не скасовує критеріїв наукової об’єктивності, неупередженості й чесності.

***

Історик має служити не владі, а науковій Істині. І своєму народові. І людству, вселюдському гуманізму. Це — в ідеалі. Чому дуже часто виходить не так — це пояснює книга, про яку ми коротко розповіли. Тут є дуже широке поле для розмови, з огляду на наші українські реалії. Без сумніву, ця розмова матиме продовження.

2016-04-22 11:31:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар