Чи потрібні «Дню» інтелектуальні дискусії між авторами? - Україна Incognita
Україна Incognita » Полеміка » Чи потрібні «Дню» інтелектуальні дискусії між авторами?

Чи потрібні «Дню» інтелектуальні дискусії між авторами?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Що ж, Володимир Лєсной у статті «Чи треба наслідувати тоталітарних вождів» цілком справедливо зауважив: на Заході зазвичай немає дискусії на шпальтах того чи іншого видання між авторами, які співпрацюють із цим ЗМІ. Добре це чи погано для західних мас-медіа? Не беруся однозначно судити, та був свідком того, як наприкінці 2004 року британець українського походження, достатньо відомий журналіст, намагався якимось чином дезавуювати явні нісенітниці про помаранчеву революцію, надруковані іншим автором у газеті, з якою вони обидва співпрацювали (мовляв, це дуже погана революція, це обман трудящих, тому що їх змушують виступати за утвердження капіталізму, тимчасом як антагоністи помаранчевих зберегли б такі потрібні людям завоювання соціалізму), але йому відмовили. І справа навіть не в традиціях Заходу, де інтелектуали мають достатні можливості, щоб виявити свою позицію, справа — в українських реаліях, де таких можливостей майже немає. Вистачить пальців на руках, щоб перелічити ті друковані й електронні майданчики, на яких можливий обмін посутніми думками та ґрунтовні, без взаємних образ і демагогії, дискусії з наболілих питань, і серед цих майданчиків «День» посідає далеко не останнє місце.

Хоча, звичайно, дискусія сама по собі — це допоміжний інструмент для з’ясування суті питання, тому головним справді є те, про що пише Володимир Лєсной: «Якщо кожний автор «Дня» викладатиме свою власну точку зору, не «чіпаючи» колег поіменно, то читачі розберуться самі, хто й у чому має рацію». Але ж сам Лєсной, скажімо, не просто «зачепив» моє прізвище в статті «Про «операції»...» («День», № 121, 14 липня 2011 року), а ще й зауважив: «У тому, що на наших президентських виборах Путін стовідсотково робив ставку на Тимошенко, сумніватися може лише глухонімий або той, хто став таким через особисті або політичні симпатії до Юлії Володимирівни». Відповідати колезі я тоді не став. Хоча, очевидно, мав повне моральне право. І тепер із цього приводу з ним дискутувати не буду, тільки зауважу, що тему про Тимошенко як про «агентуру Москви» взагалі рекомендую закрити. Бо не менш умотивованим є твердження, що ті, хто веде про це мову, самі або одержують гроші від ФСБ, або їх використовують «утемну». Бо ж це класична метода московських спецслужб: згадаймо трагічну долю автора знаменитої книги про холодноярських повстанців Юрія Горліса-Горського. По війні у таборі Ді-Пі («переміщених осіб») московська агентура підкинула бандерівській СБ «вагомі» відомості, що цей переконаний український патріот є кремлівським агентом. І Горліса-Горського ліквідували... А як діяв геніальний лінгвіст і давній агент Луб’янки Роман Якобсон у Гарварді? Він поширював чутки, що Юрій Шерех-Шевельов був під час війни нацистським посіпакою, ледь не євреїв розстрілював. Результат — потужна блокада з боку лівих інтелектуальних кіл Заходу наукової діяльності Шевельова (котрий насправді ніколи не був радикальним націоналістом, тим більше чиїмось прислужником). А як грамотно посварили Олеся Гончара з його довоєнним інститутським навчителем і наставником Шевельовим уже в незалежній Україні!

Тому пропоную всім бути дуже обережними з відповідними закидами на адресу політиків й інтелектуалів, крім випадків, коли той чи інший персонаж відверто маніфестує себе патріотом Росії чи/та СРСР і ворогом «українського буржуазного націоналізму». Не треба, мабуть, навіть наводити прізвищ таких діячів — вони всім відомі. І щодо помітного їх числа є достатні підстави вважати, що «зачарованість на Схід» далеко не безкорислива...

Водночас у статті «Чи треба наслідувати тоталітарних вождів» наявні твердження, які вимагають уточнення чи заперечення. Перше з них: «Керівники іноземних держав, перш ніж відвідати Росію для укладання важливих економічних або політичних угод, звісно, не сідають за вивчення російської історії й усього того, що можна було б назвати «російською ідеологією», інакше їм не вистачило б часу для виконання своїх головних обов’язків», — мовляв, для того існують експерти. Це не зовсім так. Джиммі Картер зумів істотно похитнути моральний вплив СРСР (де «трудовій людині» начебто жилося дуже добре) у певних західних колах, використавши чинник прав людини. Ба більше: йому вдалося витягти з в’язниць і таборів на Захід не одного дисидента. Та й бойкот Олімпіади-80 у Москві виявився в історичній перспективі знаковою подією: він означав, що Захід перестає панькатися з радянським комунізмом. А потім Рональд Рейган довів справу до стратегічного успіху: в СРСР почалися реальні зміни, які й привели, зрештою, до відомих подій другої половини 1991 року. Чому так сталося? А тому, що ці політики не просто випускали на перемовини експертів, а мали біля себе кваліфікованих радників, за допомогою яких осягнули сутність російського імперства — Збігнєва Бжезинського (Картер) і Річарда Пайпса (Рейган). А от Буш-старший і Тетчер таких радників не мали і бодай короткий курс російсько-радянської історії не засвоїли, чим і пояснюють їхні абсолютно провальні поїздки до Києва, коли ці західні лідери виступили в унісон із запеклими сталіністами й російськими шовіністами. Коли ж на початку 1990-х на Заході вже всерйоз подумували про розпуск НАТО і вірили в остаточне торжество російської демократії, на допомогу молодому президентові Біллу Клінтону прийшов той самий Бжезинський, який пояснив елементарні речі цьому наївному щодо Росії політику. А тому ніякі зустрічі сам на сам із кремлівськими лідерами цих американських президентів не могли збити із стратегічно вірного курсу.

На жаль, майже ніхто з президентів та прем’єрів України, хоч як це парадоксально, не мав і не має достатньої для проведення ефективної політики суми знань про Росію. Маю великий сумнів, що без таких знань Євгенові Марчуку вдалося б 1995—1996 рр. успішно ліквідувати мєшковщину в Криму та домогтися істотного прориву у відносинах із західними державами без погіршення відносин із Москвою. На жаль, ані Ющенко, ані Тимошенко, ані — тим більше — нинішня владна публіка — потрібних знань не мали і не мають, а допомогою кваліфікованих радників користуватися не вміють чи не бажають. І тут не допоможуть ніякі деталі власної біографії, ніяке життя у зрусифікованому середовищі — бо ж чи багато російських інтелектуалів вірно розуміє сутність проблем і тенденції розвитку своєї країни?

Окремого розгляду заслуговує теза Володимира Лєсного, що «Тимошенко близька Путіну точнісінько в тій самій мірі, що й Янукович. Вони — продукт зрощення радянського соціалізму з диким капіталізмом; бурхлива епоха винесла їх на поверхню. Незважаючи на гостру боротьбу між собою за вплив, вони надзвичайно близькі «соціально»...» Справа навіть не в тому, що «міська дівчина-відмінниця» (Ю. Щербак) — дипломований вишівський викладач — і завідувач автобазою з дуже специфічною біографією навряд чи можуть бути соціально близькими. І Путін із Януковичем зовсім соціально не близькі, що відчувається під час кожної їхньої зустрічі, у краватках чи без, дистанцію цю добре видно і на фотографіях, і у відеоматеріалах. Та справа передусім в іншому — у тому, що біографія Тимошенко 1990-х — це справді стрімкий злет агресивного, авантюрного, певною мірою «дикого капіталу». А от біографії Путіна та Януковича — це кар’єра спершу «шісток», а потім усе більш вагомих величин державно-олігархічного капіталу. Різниця — принципова. І хоча обидва ці варіанти капіталу не є креативними, модернізаційними, соціально ефективними, але саме другий, за оцінками західних дослідників, є найменш прийнятним, виходячи зі стратегічних інтересів будь-якого суспільства. Власне, за панування такого капіталу не дуже випадає вести мову про капіталізм; ціла низка дослідників говорить про парадоксальний «промисловий феодалізм» сучасної доби. Для того щоб переконатися у влучності цієї характеристики, досить зауважити, яке суто середньовічне значення надають президенти Росії, України і ще кількох держав, де панує цей різновид капіталу, своїм незчисленним резиденціям, пишно оздобленим і водночас недостатньо функціональним.

Нарешті, нічого спільного з намаганнями політично (власне, і фізично, — що таке сім років в українській в’язниці?) знищити Юлію Тимошенко не має й те, що трапилося недавно на Заході: мовляв, «американський суд успішно перетворив на політичний труп відомого французького соціаліста Стросс-Кана, який мав намір боротися за посаду президента Франції. У Німеччині політичні опоненти й ЗМІ зовсім недавно «знищили» міністра, одного з керівників панівної партії та найімовірнішого наступника Ангели Меркель Карла-Теодора цу Гуттенберга». Якраз американський суд і спинив істинну вакханалію навколо Стросс-Кана (уявіть, прокурор відмовився висунути звинувачення!), а «вибило із сідла» колишнього голову МВФ, по-перше, його добре відоме недоброзичливцям і неприпустиме для серйозного політика джиґунство, по-друге, неймовірно гіпертрофована політкоректність — та, що на думку знаного російського дисидента Володимира Буковського, «гірша за ленінізм». Аякже, хіба можна сумніватися в словах покоївки, якщо вона не тільки жінка, а ще й темношкіра, ще й «експлуатований клас»! Іншими словами, принцип рівності перед законом було порушено — що ж, таке буває навіть у Штатах... А скількох політиків України, серед них і володарів дуже високих посад, ми не дорахувалися, якби в нас загалом ЗМІ та суспільство так суворо ставилися до плагіату, до наукової недобросовісності! Ні, мухи — окремо, котлети — окремо; від того, що іхтіозавр зовні чимось схожий на дельфіна, вони не стають представниками одного класу живих істот.

Що ж до звинувачень на адресу Ігоря Лосєва, що він, мовляв, узяв для прикладу правильну чи неправильну поведінку на політичних процесах тільки комуністів (Димитров, Кастро, Каменєв тощо), а тому мислить у «чорно-білих» категоріях радянського часу, то це, перепрошую, якась описка. Адже Фідель Кастро на момент суду режиму Батисти над ним зовсім не був комуністом — він сповідував ідеї революційної демократії, і більшість його прибічників і фінансистів перебували у... Сполучених Штатах. Георгій Димитров на Лейпцизькому процесі виступав передусім як антифашист — і так його сприймала європейська ліберальна преса. Ну, а замість московських процесів 1930-х років над Каменєвим, Зинов’євим та іншими, звісно, автор міг узяти для прикладу, скажімо, процес над «кубинським Тухачевським» — генералом Арнальдо Очоа, уславленим своїми успішними діями на чолі кубинського експедиційного корпусу в Африці 1970-х рр., але скільком читачам «Дня», навіть серед знаних інтелектуалів, відоме це прізвище? Можна було би скористатися і з іншого прикладу — суду над Джавахарлалом Неру 1932 року в Аллахабаді, де звинуваченому навіть не дали виступити й засудили до двох років ув’язнення, але знов-таки, кому з читачів — на відміну від самого Ігоря Лосєва — відомі подробиці політичних процесів у Британській Індії? От і доводиться звертатися до тих персонажів і подій, які лежать, так би мовити, «у зоні доступності» пересічного читача...

І насамкінець. Володимир Лєсной фактично закликає інтелігенцію усунутися від політики як такої: «Захопившись грою в політику, в запеклих міжусобних баталіях інтелігенція забуває про свою головну місію — нести в народ національну ідею, високу культуру (в широкому сенсі слова) та здорову мораль. Саме інтелігенція може відігравати значну об’єднувальну роль в українському суспільстві, оскільки політики лише розколюють і дроблять його далі, зокрема й такими незграбними судовими діями, як суд над Тимошенко». Узагалі-то українське правозахисне середовище набагато більш жорстко й кваліфіковано оцінює судилище над Тимошенко; але, поза тим, як можна після всіх драм ХХ століття намагатися втекти від політики? Не заперечуючи значення просвітництва, хочу нагадати, що, скажімо, саме польські інтелігенти відіграли вирішальну роль у проведенні реформ на зламі 1980—1990-х; Верховна Рада України, яка проголосила незалежність, у своєму складі мала інтелігентів більше, ніж наступні скликання... Sapienti sat.

2011-12-23 18:13:12

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар