Чорне знамено і жовто-блакитний прапор - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чорне знамено і жовто-блакитний прапор

Чорне знамено і жовто-блакитний прапор

Нестор Махно та сили української національної революції

В Україні в період громадянської війни 1917—1921 рр. діяли, серед багатьох інших, дві великі військово-політичні сили — воєнізовані формування Української Народної Республіки та повстанське військо Нестора Івановича Махна. За ними (у кращі для них часи) стояли десятки тисяч озброєних солдатів, здатних боротися з кількома сильними супротивниками одночасно. Не буде перебільшенням стверджувати, що доля української національної революції безпосередньо залежала від того, які стосунки складатимуться між петлюрівцями й махновцями, чи вони знищуватимуть один одного на радість усім ворогам української незалежності, чи міцно згуртують свої лави на горе тим, хто ніколи не бажав бачити Україну самостійною...

«СМЕРТЬ ЦЕНТРАЛЬНІЙ РАДІ!»

Прибувши одного березневого дня 1917 року до рідного села Гуляйполе, Нестор Іванович Махно з усією притаманною йому енергією взявся за побудову в рідних місцях вільного анархічного суспільства. Слід сказати, що у твореному ним та його соратниками новому варіанті суспільного життя не залишалося місця ані Тимчасовому уряду, ані Центральній Раді — українському уряду, який пізніше, у листопаді-грудні 1917 року, взяв владу на більшій частині території України. Своїми союзниками майбутній селянський «батько» тоді вважав лише більшовиків і лівих есерів, які хоча й прагнули «своєї» державності, проте викликали в нього щиру повагу своєю послідовною ліворадикальною позицією.

Чому ж «гуляйпільський диктатор» від самого початку не визнавав Центральну Раду? У негативному ставленні Махна до неї відіграли вирішальну роль дві обставини. З одного боку, Нестор Іванович вважав Раду органом влади, який виражав класові інтереси української буржуазії й українських поміщиків. З іншого боку, він не сумнівався, що владні устремління Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших завжди йтимуть урозріз із нагальними інтересами населення півдня України, яке бажало будувати своє життя без будь-якої центральної влади.

Якщо друга думка про споконвічного противника, київський уряд, була загалом правильною, то перша (про «буржуазність» Центральної Ради) була досить спірною. У її складі не було практично жодного поміщика, жодного капіталіста та жодного представника будь-яких партій (наприклад, «хліборобів-власників» або «хліборобів-демократів), які вважалися чи, принаймні, могли вважатися «буржуазними». Попри те, ліквідація поміщицького землеволодіння й націоналізація землі, проголошені ІІІ Універсалом Центральної Ради в листопаді 1917 року, виразно свідчили про те, що «українські буржуазні правителі» помітно розвернулися «вліво». Утім, заради історичної справедливості слід визнати, що цей поворот керівників Української Народної Республіки був помітно менш радикальним, ніж політика Махна й махновців у їхньому рідному Гуляйполі. Бо вони ще влітку 1917 року, по суті, першими в тодішній Росії ліквідували поміщицьку власність на землю, забезпечили наділення нею селянства за зрівняльно-трудовим принципом і навіть організували в себе перші й при тому цілком добровільні колективні господарства. Наприкінці жовтня 1917 року населення Гуляйполя захоплено вітало політично близький йому більшовицький переворот у Петрограді, а гуляйпільський районний з’їзд прийняв резолюцію з характерною назвою «Смерть Центральній Раді!»

У січні 1918 року більшовицька Росія вже вела потужний військовий наступ на Українську Народну Республіку, що мав на меті ліквідувати молоду українську державність. Махно вніс свою лепту в цей сумнівний «захід», уклавши з більшовиками військовий союз проти військ Центральної Ради. У ті далекі січневі дні загін анархістів на чолі з рідними братами — Нестором і Савою Махно — разом із «червоними» частинами вибив з Олександрівська солдатів, які боролися під жовто-блакитним прапором. Тоді Нестор, по суті, визнав нову більшовицьку владу, хоча й не приховував деяких своїх розбіжностей із нею, які проявилися вже тоді.

Було б, однак, значним перебільшенням стверджувати, що у 1917-му та на початку 1918 року поголовно всі жителі Гуляйполя виступали за «анархію — матір порядку» і проти УНР. Там жили й справді переконані українці, які віддавали перевагу Українській Народній Республіці перед досить сумнівним, на їхній погляд, «вільним анархічним ладом» Махна та його соратників. Однак, будучи в меншості, вони, як правило, не зважувалися відверто висловлювати свої політичні погляди, добре знаючи рішучість самого Махна та його озброєних до зубів чорногвардійців (вони стали опорою нових махновських порядків у Гуляйполі). Але у квітні 1918 року до батьківщини Нестора Івановича вже наближалися австро-німецькі інтервенти та загони Центральної Ради, яка вступила з ними в союз, що, безумовно, додало сміливості всім таємним прихильникам жовто-блакитного прапора. Місцевих «дисидентів» очолили чотири офіцери-прапорщики, серед яких вирізнявся своєю енергією й безкомпромісністю прапорщик Семенюта-Рябко. На одному з гуляйпільських мітингів він здійснив спробу розвернути симпатії гуляйпільців до Центральної Ради, а коли вона не вдалася, відверто погрозив: незабаром у Гуляйполе вступлять «союзні війська» і місцеві анархісти гірко пошкодують про те, що вони разом із більшовиками ліквідували свою, українську, владу...

Прийнявши зухвалий виклик, Махно та його найближчі соратники оголосили революційний терор «агентам українських буржуїв». Самому Семенюті-Рябку махновські репресії коштували життя (його просто вбили без суду та слідства), інші ж «контрреволюціонери» тимчасово притихли. Однак пророцтво вбитого «прапорщика-націоналіста» цілком справдилося. Загін на чолі з Аполлоном Волохом, який Нестор Махно створив для захисту Гуляйполя від контрреволюційних сил, перейшов на бік «гайдамаків», на самих же гуляйпільських анархістів вороги обрушили жорстокі репресії.

Утім, сам Нестор Іванович уникнув тоді нелегкої долі своїх товаришів, відступивши разом із більшовицькими й анархістськими загонами на територію Радянської Росії. Пізніше, у липні 1918 року, повернувшись у рідні краї, він почав партизанську боротьбу проти влади гетьмана Скоропадського на півдні України, досить швидко ставши досить популярним селянським командиром. А ще за чотири місяці, у листопаді 1918 року, Директорія, до складу якої увійшли відомі українські політики, опозиційні до Гетьманату, оголосила початок всеукраїнського повстання проти «буржуазно-поміщицької диктатури» «скоропадчиків».

За досить короткий час Директорії вдалося об’єднати навколо себе величезну кількість противників гетьманщини, досить різних у політичному плані. До речі, її владу визнали селянські отамани Никифор Григор’єв, Данило Зелений та інші. Однак серед них не судилося бути не менш значному повстанському командирові — Несторові Івановичу Махну...

Із найпершого дня появи української Директорії Нестор Махно та переважна більшість його повстанців ставилися до неї сугубо негативно. Це пояснювалося, насамперед, тим, що в ній вони вбачали політичну наступницю Центральної Ради з її «буржуазними» і владними прагненнями, а також переходом на її бік багатьох частин Скоропадського. Впадає у вічі те, що думка Нестора Івановича про українські національні уряди 1917—1919 р. практично цілком збігалася з поглядами більшовиків. Щоправда, було б помилкою пояснювати це впливом комуністів на селянського «батька»: адже Нестор Іванович завжди мав про все лише свою власну думку. У другій половині листопада 1918 року махновці випустили листівку, у якій практично бездоказово проводилася думка про «буржуазність» Директорії та її керівників (авторів цього політично тенденційного матеріалу, з огляду на все, абсолютно не бентежило те, що частина її представників схилялася до ідеї створення в Україні радянської держави). Пізніше, 9 грудня 1918 року, Махно уклав новий союз із більшовиками, спрямований проти гетьманців, петлюрівців і білогвардійців. Через кілька років колишній глава Директорії Володимир Винниченко згадував, що наприкінці 1918 року члени нового українського уряду мали досить неясне уявлення про Нестора Махна та його повстанців. За одними даними, «батько» був романтично налаштованим українським політиком, за іншими — звичайним бандитом з великої дороги. Надходили суперечливі відомості й про військову силу махновців. Набагато краще розібралася в «махновському» питанні місцева директоріальна влада, що затвердилася в грудні 1918 року в Катеринославі. Отаман Горобець, який очолював «вільнокозачі» загони, котрі витиснули з міста денікінські частини, адекватно оцінив значну військову силу махновщини і 13 грудня запропонував «батьку» укласти військовий союз, спрямований проти білогвардійців. Цю пропозицію, у якій Нестора Махна назвали «братом вільних козаків по зброї», опублікувала тоді місцева українська преса.

15 грудня 1918 року до Катеринослава прибула делегація від «батьки», і махновсько-петлюрівський договір було підписано. Відповідно до нього повстанці Махно мали разом із частинами УНР виступити на білогвардійський фронт, за що командири «вільних козаків» зобов’язалися надати махновцям певну кількість зброї, боєприпасів й обмундирування. Як компенсацію за це Нестор Іванович пообіцяв не перешкоджати проведенню мобілізації до армії Української Народної Республіки в «махновських» районах. Зближення повстанців «батька» з «контрреволюціонерами-петлюрівцями» не на жарт стривожило місцевих комуністів, як чудово розуміли, що цей союз може згодом набути не лише антибілогвардійської, а й антибільшовицької спрямованості. Однак махновці швидко заспокоїли своїх «червоних» союзників, заявивши, що насправді їхній командир і вони самі не збираються бути союзниками петлюрівців, а договір з ними був укладений з єдиною метою — отримати у «вільних козаків» такі необхідні їм «військові» речі. Підлеглі Махна дійсно не лукавили. Солдати Директорії невдовзі відправили до району дислокації махновських загонів два вагони зі зброєю, вибухівкою й обмундируванням. Однак до спільної боротьби петлюрівців і махновців з «білою» армією справа не дійшла, понад те, сам Махно знайшов собі іншого ворога, повернувши незабаром зброю своїх загонів проти солдатів Петлюри. Віроломно порушивши підписаний договір, «батько» 27 грудня 1918 року повів своїх повстанців на Катеринослав і після запеклих боїв (у них також взяли участь більшовицькі та лівоесерівські загони) став хазяїном цього стратегічно важливого міста.

Домігшись досить вражаючої і разом із тим — досить сумнівної з погляду елементарної моралі перемоги, Нестор Іванович, однак, не подбав про зміцнення фронту, сказавши, що петлюрівці, смертельно боячись самого «махновського духу», ніколи до Катеринослава не повернуться. Така явна недооцінка противника дорого коштувала Махну та його бійцям. 1 січня 1919 року петлюрівське військове командування кинуло на Катеринослав великі сили, які завдали махновцям нищівної поразки. У боях із частинами УНР, які безумовно перевершували повстанців у військовому плані, «батько» втратив як мінімум 600 бійців і змушений був віддати Катеринослав ворогові. Так замість махновсько-петлюрівського союзу утворився новий, махновсько-петлюрівський фронт, що проіснував до кінця січня 1919 року. Незабаром зав’язалася боротьба загонів Махна й військ Директорії за Синельникове, Павлоград, Чаплино, Лозову та інші населені пункти. Ця боротьба була запеклою і тривала зі змінним успіхом (перераховані міста неодноразово переходили з рук у руки), у ході боїв армія УНР показала себе гідним противником повстанців-махновців. І невідомо, хто б вийшов переможцем із цього збройного конфлікту, якби основні військові сили Директорії не були зайняті в боротьбі із Червоною армією, яка тоді вдруге наступала на Україну...

ОСІНЬ 1919 РОКУ

3 лютого 1919 року Махно та його повстанці приєдналися до радянських військ і розгорнули наступ проти білогвардійців на південно-західному напрямку. Так відійшов у минуле петлюрівсько-махновський фронт, однак, як показали подальші події, не петлюрівсько-махновські відносини. Влітку 1919 року під сильними ударами денікінців і червоноармійців (у середині червня 1919 року «батько» відкрив також й антибільшовицький фронт) махновська армія досить швидко відкочувалася на захід, наближаючись до району, зайнятого військами Симона Петлюри... Будучи вже доволі досвідченим воєначальником, Махно досить швидко усвідомив, що дуже скоро його військо може опинитися в кільці двох ворогів — денікінців і петлюрівців. У складній для себе ситуації «батько» вирішує укласти новий союзний договір з армією Петлюри. Зі свого боку, в такому союзі був кровно зацікавлений і головний отаман Симон Петлюра. Він планував почати серйозний наступ і чудово розумів, що без підтримки численних селянських повстанців він навряд чи буде успішним. І коли до місця дислокації петлюрівських частин махновцям залишалося, як то кажуть, усього нічого, в штабі «батьки» з’явилися парламентери Петлюри, які запропонували йому укласти новий військовий союз проти білогвардійців.

У вересні 1919 року представники Петлюри й Махна підписали дві угоди — військову й політичну. Відповідно до них, махновці мали зайняти на петлюрівсько-білогвардійському фронті бойову ділянку 60 км завширшки і 40 кілометрів углиб. У свою чергу керівництво армії УНР зобов’язалося передати Повстанській армії 700 тисяч патронів (реально, щоправда, їх було передано значно менше — 175 тисяч), прийняти під своє піклування три тисячі поранених і хворих махновців (цей пункт договору був виконаний петлюрівцями повністю, що забезпечило загонам «батьки» набагато більшу маневреність). Крім того, Махно зобов’язався не вести анархічну агітацію серед солдатів-петлюрівців, а Петлюра та його військове оточення пообіцяли, що після спільної перемоги над білими махновські «вільні райони» отримають автономний статус, такий бажаний для прихильників безвладного ладу.

Втім, щодо головного отамана Нестор Махно мав не лише союзницькі, а й цілком ворожі наміри, що було цілком зрозуміло, — адже «буржуазний республіканець» Петлюра теж був його ворогом, як і Ленін із Денікіним. Цікаві дані наводить щодо цього в книжці своїх спогадів видатний махновський воєначальник Віктор Білаш. Виявляється, сам «батько» та його найближчі командири, здійснивши до цього ряд успішних операцій з поповнення махновської армії солдатами інших армій (більшовицької, григор’євської) і явно вподобавши подібні «заходи», вирішили... приєднати до себе й петлюрівську армію, а самого Симона Петлюру — вбити. Із цією метою Махно направив в армію УНР своїх кращих агітаторів, а також підготував кавалерійську бригаду і групу досвідчених терористів-бойовиків, яким належало «розібратися» з Петлюрою. Щоправда, махновському «спецназу» так і не вдалося «знешкодити» головного отамана, як і не вдалося самому «батьку» поставити під чорний анархічний прапор солдатів Петлюри. Під ідейним впливом агітаторів-махновців бажання стати махновцями висловила невелика частина петлюрівців, але водночас із махновської армії пішло багато колишніх солдатів отамана Григор’єва, яким Петлюра був політично набагато ближчий, ніж Махно.

Далі події розвивалися стрімко. Наприкінці вересня 1919 року біла армія генерала Антона Денікіна кількома сильними ударами відкинула війська УНР на захід, одночасно замкнувши кільце оточення навколо махновських загонів. У досить складній для себе обстановці махновці прорвали денікінський фронт і вихором понеслися на рідний південь. І хоча у своєму наказі Махно оголосив, що білий фронт його повстанці прорвуть разом із петлюрівською армією, насправді все вийшло інакше. Солдати головного отамана не були такі швидкохідні, як махновці, які пересувалися верхи чудовими конями й тачанками. Досить швидко Повстанська армія Нестора Махна відвоювала у білих практично весь південь України. А що ж черговий, другий за рахунком, петлюрівсько-махновський союз? Якщо Симон Васильович був аж ніяк не проти його продовження, то сам Нестор Іванович досить швидко дав зрозуміти, що йому він більше не потрібен. Незабаром махновська похідна друкарня видала листівку із промовистою назвою « Хто такий Петлюра?», в якій командувача армії УНР піддали різкій критиці як «буржуазного діяча» й «васала імперіалістичних держав». Пізніше, в листопаді 1919 року, коли до махновського штабу прибув відомий петлюрівський воєначальник Юрій Тютюнник і попросив у Махна зброю, «союзник» вибухнув досить емоційною політичною промовою про те, що Українська Народна Республіка — класовий ворог махновців і як «імперіалістичний васал» не отримає від них жодної гвинтівки. Нестор Іванович, зважаючи на все, геть забув, що свого часу цей «васал світового імперіалізму» неодноразово надавав його повстанцям досить цінну військову допомогу...

Щоправда, не всі в махновській армії дивилися тоді на соратників Симона Петлюри очима «батьки» Махна. Вже згаданий Віктор Білаш неодноразово виступав за повноцінний петлюрівсько-махновський союз, симпатизувала УНР навіть дружина Нестора Галина Кузьменко. Інша справа, що ці та інші «ліберальні» махновці опинилися тоді в очевидній меншості...

МАХНОВЦІ, БОРОТЬБИСТИ ТА ПЕТЛЮРІВЦІ

Восени і взимку 1919 року південь України, де діяли махновці, став ареною жорстокого протиборства між денікінцями та різними антиденікінськими силами — махновцями, петлюрівцями, боротьбистами та більшовиками. Слід зазначити, що в листопаді та грудні 1919 року Махно і махновці дуже зблизилися з боротьбистами — українськими лівими есерами, які були прихильниками самостійної радянської Української держави «без Петлюри». І якщо до цього союзи петлюрівців і махновців були з боку останніх або фіктивні, або ситуативні, короткочасні й до того ж чреваті для «жовто-блакитних» різними підводними каменями, то союз із боротьбистами від початку замислювався «батьком» як союз щирий, серйозний і довгостроковий. За умовами боротьбистсько-махновського договору, укладеного на початку грудня 1919 року, українські лівоесерівські воєначальники приєднали свої загони до махновського війська й беззастережно визнали військову владу Нестора Махна. Особливо відрізнилися в боях проти білих загони отаманів-боротьбистів Матяша, Огія й Лісовика, яким вдалося тимчасово відбити в денікінців Полтаву. Цікаво, що більшовицькі агітатори зробили спробу вбити клин між Махном і бійцями Матяша, однак зазналаи невдачі.

До повстанських же загонів петлюрівської орієнтації Махно ставився тоді вкрай вороже й підозріло. Очевидно, «батько» взагалі не хотів бачити їх своїми союзниками, не бажав їм допомагати ані зброєю, ані продовольством, а про приєднання їхніх загонів до махновців навіть і не йшлося. Прихильники Петлюри, які воювали в білих тилах, добре знали про це, і, бажаючи отримати в Махна допомогу, нерідко йшли на хитрість. Одного разу кілька таких отаманів (Блакитний, Скирта та деякі інші) оголосили себе анархістами й незабаром отримали від «батьки» 1000 гвинтівок і 1000 повстанців. Незабаром «анархісти» вибили денікінців зі Знам’янки, чим, природно, дуже порадували Нестора Івановича. Однак радість Махна одразу зникла, коли він дізнався, що отаман Блакитний оголосив свої загони «республіканськими військами». Так свої військові формування не називали ані махновці, ані більшовики, ані боротьбисти. Так називали себе тільки петлюрівці...

СОЮЗ ДАВНІХ ПРОТИВНИКІВ

Однак у новому, 1920 році ставлення Нестора Махна до петлюрівського повстанства почало помітно змінюватися на краще. У період із серпня по грудень 1920 року до Повстанської армії «батьки» приєдналися загони петлюрівських отаманів — Левченка, Кікотя, Скирти, Білокоза, Мелешка, Свища, Чорного Ворона та інших. Пізніше, у січні 1921 року, Махно і махновці, проходячи Київською губернією, спробували з’єднатися із загоном молодого полковника армії УНР Федора Орлика (він діяв у районі Фастова). Щоправда, цей союз двох отаманів не відбувся через значну присутність на півдні Київщини червоних військ. Приблизно тоді ж до «батьки» прибула група петлюрівських партизанів-воєначальників на чолі з отаманом Струком. Махно був не проти прийняти їх до себе, однак досить швидко з’ясував, що такого бажання в них немає, а є лише прагнення отримати в махновців боєприпаси, яких повстанці-петлюрівці сильно потребували. Однак Нестор Іванович їм нічим не зміг допомогти, оскільки й сам відчував у цьому досить великий дефіцит.

Чому ж «батько» Махно, який у міру сил уникав серйозних військових союзів з «буржуазною петлюрівщиною», все ж таки в 1920 — 1921 роках по-справжньому простягнув їй руку? На мій погляд, було б помилково вважати, що до цього «буржуазного руху» він почав ставитися позитивно. Справа була, скоріше, в іншому. Досить швидко минули часи, коли Нестор Іванович, маючи за собою, без перебільшення, величезну селянську армію (деякі історики вважають, що восени 1919 року її чисельність сягала 100 тис. бійців), міг вибирати, з ким він хоче дружити, а з ким — ні. У наступному, 1920 році кількість бійців у його Повстанській армії помітно зменшилася, склавши заледве 30 тис. чоловік, а ще пізніше, у 1921 році, його партизанське військо взагалі не перевищувало кількох тисяч чоловік. Водночас більшовицьке військове командування кидало проти махновців нові великі контингенти військ, і, крім того, комуністам вдалося політично розколоти українське село й створити озброєні загони комнезамів, які теж розгорнули енергійну боротьбу проти повстанців. У такій ситуації «батьку» було вже не до перебірливості.

Додамо, що петлюрівські повстанці були для Махна далеко не ідеальними союзниками. Приміром, якщо старі, кадрові махновці здійснювали партизанські рейди по більшовицьких тилах на величезній території, що простягалася від Київщини до Дону й навіть до Волги, то петлюрівські партизани були готові воювати тільки у своїх районах, і не далі. Крім того, частина з них вирізнялася відвертими антисемітськими настроями, до яких Нестор Іванович, як і раніше, був нетерпимий. Серед різних осіб, засуджених до страти спеціальною комісією антимахновських справ, був і петлюрівський отаман Левченко, який закликав своїх бійців до єврейських погромів. І все ж таки, як свідчать факти, цьому союзові «батько» Махно залишився вірний. Навіть у серпні 1921 року, коли махновщина доживала свої останні дні, Махно уклав бойові угоди із двома отаманами, які воювали під жовто-блакитним прапором, — Заболотним і Лихом.

2012-09-20 10:06:06
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар