Чому я боюсь «антифашистів» не менше, ніж «фашистів» - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Чому я боюсь «антифашистів» не менше, ніж «фашистів»

Чому я боюсь «антифашистів» не менше, ніж «фашистів»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Малюнок Михайла Златковського

У Москві, Берліні та Севастополі до роковин убивства Насті Бабурової й Станіслава Маркелова тисячі людей займалися, на перший погляд, морально благородними, насправді ж надзвичайно небезпечними в соціально-політичному сенсі речами. Вони маніфестували проти «коричневої загрози», проти «ультраправих», проти «націоналізму й нацизму», тим самим об’єктивно заганяючи вільнолюбну молодь на манівці ледь замаскованого сталінізму і зміцнюючи путінську автократію.

Враження таке, що «батько народів» та керівники ідеологічного відділу ВКП(б) зі своїх могил уміло диригували і продовжують диригувати не тільки російськими, а й значним числом європейських антифашистів — людей, котрі щиро ведуть самовіддану боротьбу зі злом, фактично примножуючи його.

Бо ж насправді зло має інші імена й міститься далеко не завжди там, куди спрямований гнів борців із фашизмом.

Почнімо з самого початку. Чому фашисти — це «коричневі»? Відповідь проста: «коричневими» комуністична пропаганда сталінських часів звала німецьких нацистів — за кольором сорочок штурмовиків (італійські фашисти, до речі, носили чорні сорочки). Але ж тоді ротфронтівців слід було звати «зеленими», чи не так? Адже в основу наукової класифікації політичних сил та явищ має бути покладений єдиний принцип. Насправді термін «коричневі» був вигаданий, щоби закамуфлювати внутрішню спорідненість двох течій тоталітарного соціалізму — більшовицької й нацистської. Прапори в обох були червоні. Більшовики, до речі, в 1917—1918 роках теж інколи вживали свастику, але зрештою віддали перевагу п’ятикутній зірці й серпу з молотом. Нацистам, які почали пізніше, нічого не залишалося, як «підібрати» свастику, хоча й вони широко використовували «трудові» символи — колосся пшениці, лопату, шестерню... Іноді нацистами використовувалася, до речі, й п’ятикутна зірка.

А чому «ультраправі»? Адже нацисти — це націонал-соціалісти. Коли це соціалісти належали до ультраправих? А те, що соціалізм Гітлера був значно більш «соціалістичний» у сенсі добробуту робітників, переконливо довів визначний російський історик Олег Плєнков у циклі своїх книжок, присвячених усім сторонам життя Третього рейху. Інша річ, що ціною того добробуту була свобода, але реалізація знаменитого принципу «від кожного — за здібностями, кожному — по праці» в нацистів була на висоті. Ясна річ, він стосувався спершу тільки «істинних арійців», потім — інших германських та арійських народів і щедро використовував рабську працю «унтерменшів», але то вже інша історія. Та, власне, хіба можна уявити радянський чи китайський соціалізми без «архіпелагу ГУЛАГ» чи «архіпелагу Ляогай»?

Іншими словами, якщо нацисти — ультраправі, то хіба ленінці-сталінці не є ультраправими? Адже вони також будували тоталітарну державу (і не проти відродити її сьогодні), вони також займалися етнічними зачистками та боротьбою з «інородцями» (починаючи з нищення поляків та фінів в СРСР у 1937—1938 роках — і далі крізь Катинь, крізь повоєнні справи «космополітів» та «лікарів-убивць», крізь репресії проти українських, білоруських, литовських, вірменських, єврейських, естонських, молдавських, грузинських та інших «буржуазних націоналістів», крізь недопущення на певну роботу громадян із непевною «п’ятою графою» й аж до провокування кривавих міжетнічних конфліктів на Закавказзі й у Придністров’ї). А щодо ксенофобії... В 1939 році відомство Геббельса закупило радянський художній фільм «Мінін і Пожарський», щоб демонструвати його окупаційним військам на території Польщі, надто вже там професійно були показані поляки як «нижча раса»...

І взагалі: з якого дива расистів та ксенофобів ототожнюють із фашистами й нацистами? Хіба Ку-клукс-клан у США — то фашистська організація? Хіба режим апартеїду, який існував свого часу в Південній Африці та Родезії, — це нацизм? Та, власне, класичний італійський фашизм реально — аж до окупації півночі Італії влітку 1943 року німецькими військами — сповідував ксенофобію та расизм на словах. Беніто Муссоліні в листі до своєї сестри Едвідже щиросердо визнавав: «Расова чистота цього народу, який зазнав стількох нашесть і ввібрав у себе стільки люду з усіх чотирьох сторін світу, й семітська небезпека для такої нації, як наша, ...це просто очевидна дурниця, якою нехай займаються деякі надто ревні писаки. Якби обставини спонукали мене вступити не до осі Рим — Берлін, а до осі Рим — Москва, я б нашвидкуруч підніс італійським трудящим, які ставляться до своєї праці бадьоро, але водночас із байдужістю, яку расисти назвали б середземноморською, таку ж дурну вигадку про стаханівську етику та щастя, яке вона буцімто приносить». То хто ж був Муссоліні, цей учень Леніна і засновник фашизму — ультраправий чи ультралівий?

Ну, а щодо ототожнення націоналізму й нацизму — то це ще один брутальний засіб більшовицької пропаганди. Брутальний, але ефективний. І не в останню чергу — ефективний у нинішній Росії. Бо ж у цій державі, яка прокидається і засинає під звуки використовуваної як державний гімн ледь модифікованої пісні про більшовицьку партію («Партия Ленина, партия Сталина, мудрая партия большевиков»... — таким був оригінальний текст цієї пісні в 1938 році), залишилося надто багато рис совєтчини. Ба більше: кремлівський режим всіляко підтримує ці риси, щосили підживлює відповідні феномени, консервуючи на просторах 1/8 суходолу такий собі міні-СРСР. Головне завдання всіх справді прогресивних сил країни — це демонтувати совєтчину й на її місці побудувати російське суспільство, російську націю (яка насправді нині недоформована), російську ідентичність — і всі інші речі з цього ряду. У знаходженні шляхів здійснення такого завдання неможливо оминути те, що зветься екзистенційними феноменами, — дім, родину, рідну землю та рідну мову, Батьківщину... Ці феномени об’єднуються (хоча і не вичерпно) поняттям «патріотизм». А, як зазначає Короткий оксфордський політичний словник, почуття патріотизму кладе в основу своєї ідеології й практики саме такий політичний рух, як націоналізм в усьому розмаїтті та — нерідко — суперечливості своїх течій; «націоналізм — це перетворення відданості своїй нації на тверді принципи та програми».

У сьогоднішній Росії націоналізм як такий заміщений своїми виродженими агресивними формами — шовінізмом, імперіалізмом, расизмом і, сказати б, совєтизмом. У цих вироджених формах нація, її інтереси, саме її існування підпорядковані «вищим» потребам — безперервній боротьбі зі «світовим злом» та прагненню до панування над іншими націями. У сьогоднішньому світі прогресивне значення зберігає націоналізм ліберального ґатунку (та — у постколоніальних країнах — близька до нього ідейно націонал-демократія). Має ця ідеологія відношення й до нинішньої Росії, набувши цілком закономірної популярності серед середнього класу й активістів руху протесту. Найбільш популярним серед них (і головною мішенню критики антифашистів) є Олексій Навальний, яким сьогодні ледь не лякають дітей, тоді як він позиціонує себе як значно більш притомний у сенсі державного будівництва та ставлення до тоталітаризму діяч, ніж антифашисти. Для Навального, як він сам зазначає, національна держава є альтернативою спробам тримати Росію в імперському форматі. Для нього національна держава — це держава, де джерелом влади є громадяни, а не станова еліта, це європейський шлях розвитку Росії. А «Гітлер і Сталін — два головних кати російського народу».

Не на порожньому місці знаний російський публіцист Юлія Латиніна зауважила, що ліберальний (або, як вона зве його, «аристократичний») націоналізм — це та ідеологія, що здатна об’єднати росіян. На її думку, саме ліберальний націоналіст Олексій Навальний, знаковий діяч пострадянського й постєльцинського покоління політиків — чи інший політик такого ж ѓатунку, — здатен виступити опонентом Путіну та Зюганову, одночасно провівши реальну модернізацію країни. А це один із ключових чинників, який може трансформувати імперську Росію в нормальну країну. Росія не пройшла вповні шлях модернізації (як, до речі, й Україна), бо радянська модернізація мала на меті створення не конкурентоспроможної національної держави, а побудову велетенського військово-промислового комплексу, який мав би забезпечити Кремлю світове панування. Оскільки гарні дороги до райцентрів, теплі клозети в сільських школах та доступне медичне обслуговування населення не входили у список першочергових завдань розбудови ВПК, то й наслідком тієї модернізації виявилися вкрай викривлена структура промисловості, недорозвинене сільське господарство та малопридатні для нормального людського життя «квартирятники» в містах — у поєднанні з недовершеним національним будівництвом, коли місце нормальних націй, які в Європі, Азії та Америці стали головним результатом процесів модернізації, зайняла, якщо вжити термін Льва Гумільова, типова «етнічна химера» — радянський народ.

Повторю ще раз: чинний режим докладає всіх зусиль, щоб Російська Федерація й надалі була таким собі зменшеним і дещо трансформованим (олігархічний ринок та позірна багатопартійність) Радянським Союзом. Між тим шанс ефективного розвитку в сучасному світі Росії дає тільки модернізація всіх сторін її буття, будівництво нормальної національної держави. Антифашисти ж докладають сил, щоби зупинити це будівництво, тобто виходить, або відродити СРСР, або законсервувати путінський режим, або мимохіть уторувати шлях до влади справжньому нацизму. Антифашисти заперечують наявність «російського питання», натомість говорячи про суто соціальну несправедливість, якою начебто все й обмежується — а тим часом таке питання в країні з недеформованою нацією об’єктивно існує; вони твердять, що на Північному Кавказі «проблема лише в місцевій владі, яка привласнює всі ресурси і придушує незгодних», тоді як насправді там уже сформувалися регіони з домінуванням ісламістського неототалітаризму, який калічить усі суспільні групи; вони називають корінну більшість населення Росії «міфічною», тоді як соціологія давно довела: феномен укорінення (не «крові», не «етнічної чистоти», а саме укорінення) є одним із головних чинників, що дозволяє ефективно будувати країну. І так далі, й таке інше.

Принагідно: коли російські антифашисти та їхні російськомовні колеги в Україні звуть усіх, хто розмовляє українською і дбає про національну культуру, націоналістами, а ще беруть участь в акціях проти вшанування УПА, саме вони й виступають як великодержавні шовіністи й імперіалісти. Не дивно, бо як відомо з історії, титул «головного антифашиста» всіх часів і народів мав товариш Сталін Йосиф Віссаріонович. Саме більшовицька, сталінська тоталітарна спадщина була й залишається головною перепоною на шляху демократичного розвитку Росії. Але цього антифашисти не бачать і бачити не хочуть. Враження загалом таке, що ці люди (принаймні, їхня значна частина) безнадійно загрузли в полоні комінтернівської догматики 1930-х років і просто нездатні вивчити політичні уроки минулого століття. І за прикладом далеко не треба ходити: на фото, опублікованому в «Дні», молодий антифашист начепив на себе червону зірку з серпом і молотом — знак, під яким було знищено на порядок більше людей, аніж під свастикою...

...Осмислюючи досвід утвердження тоталітарних режимів, Ханна Арендт у середині ХХ століття зауважила, що за нових обставин класичні поняття «лівих» та «правих» утратили свій сенс, політичне життя та державні режими має сенс характеризувати лише за належністю до демократії, авторитаризму чи тоталітаризму. Антифашисти натомість за комінтернівською інерцією борються з «ультраправими нацистами». Боротьба з тоталітаризмом як таким — поза їхніми засадничими гаслами, й це наводить на дуже тривожні думки.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар