Чому сталося вбивство голодом, - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чому сталося вбивство голодом,

Чому сталося вбивство голодом,

або Осмислення українського Голодомору
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук

Ключовою в осмисленні Голодомору є роль історіографії. Якщо вона на підставі джерел, у правдивості яких годі сумніватися, відповість на пов’язані з Голодомором ключові запитання, то політики оберуть інше поле для дискусій, які допомагають їм триматися в полі зору виборців. Однак учені знаходяться лише на початку шляху, який веде в цій темі до абсолютної істини.

Я вже втратив лік своїм статтям у газеті «День», в яких ідеться про Голодомор. Ця стаття матиме деякі повтори, пов’язані з механізмом Голодомору, без них не обійтися. Але пропоную в ній для роздумів і критики деякі висновки, що випливають із більш глибокого осмислення природи цієї трагедії. Як і раніше, переконаний, що її слід назвати геноцидом. Сподіваюсь, однак, що сформульовані тут тези, якщо вони знайдуть підтримку в історіографії, знімуть напругу в суспільстві, яка генерується такою кваліфікацією.

1. УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОДОМОР ЯК ГЕНОЦИД

Науковці Інституту історії України зробили вагомий внесок в історіографію цієї проблеми. У 2006 році, коли Верховна Рада розглядала закон про Голодомор, кожний народний депутат отримав підготовлений науковцями том історичних свідчень, з яких випливало, що влаштований сталінським керівництвом голод в УСРР і на Кубані мав усі ознаки геноциду. В парламенті вистачило голосів для прийняття закону, перша стаття якого надала правову форму цьому науковому висновку.

Гострі дискусії з приводу оцінки Голодомору почалися ще на першій Міжнародній конференції «Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки», влаштованій Інститутом історії України 9—10 вересня 1993 року. Опубліковані Інститутом матеріали конференції давно стали бібліотечним раритетом, однак аргументи сторін повторюються в інших публікаціях, що виходять у багатьох країнах. Український Голодомор давно став проблемою, яка привертає увагу світової історіографії.

Найбільш чітко окреслилося протистояння між українськими й російськими істориками, а відтак між українськими й російськими політиками. Тон задав перший президент України, який брав участь у згаданій вище науковій конференції. «Я цілком погоджуюся з тим, — говорив Леонід Кравчук, коли характеризував Голодомор, — що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру».

Це сакраментальне словосполучення «інший центр» виявилося пляшкою гасу, виплеснутою в завжди тліюче багаття українсько-російських суперечностей. Мабуть, президента молодої держави дістала та зверхність, з якою до нього зверталися не позбавлені й дотепер імперської пихи російські функціонери. Він не збагнув, що в 1993 році словосполучення «інший центр» можна було трактувати як завгодно: Кремль, Москва, Росія. Одночасно він не врахував, що в 1933 році існував тільки один на всі радянські республіки політичний центр, який через об’єктивні історичні обставини звузився до однієї-єдиної постаті — Й. Сталіна.

Можна погодитися з тим, що інститути влади й задіяні в них функціонери були здатні, залежно від місця розташування, вносити певні «відсебеньки», коли виконували сталінську волю. Щоб цілком виключити таку можливість під час каральної акції, наслідком якої став Голодомор, Сталін скористався послугами людей зі свого близького оточення. Голова Раднаркому СРСР В.Молотов і секретар ЦК ВКП(б) Л.Каганович були відправлені в Україну й на Кубань у тимчасове відрядження, а П.Постишева призначили на постійну роботу як другого секретаря ЦК КП(б)У, залишивши за ним посаду секретаря ЦК ВКП(б).

Після цієї наукової конференції емоційно гостра тема Голодомору-геноциду ввійшла в українське суспільно-політичне життя і в українсько-російські міждержавні відносини як генератор розбрату й ненависті. У 2010 р., коли Партія регіонів здобула більшість у парламенті, народний депутат Василь Кисельов поспішив запропонувати поправку до Закону України про Голодомор, усуваючи з нього правову оцінку цієї трагедії як геноциду. Газета «День» виступила тоді з серією статей на цю тему, після чого ініціатива регіонала загрузла в парламентських нетрях.

Однак у парламенті не переводяться депутати, схильні розпластатися перед керівництвом Російської Федерації безвідносно до суті законів, що приймаються. Варто згадати Михайла Чечетова, який кваліфікував рутинне переведення стрілок годинника як «ніж у спину» російського президента, коли той вирішив утриматися від запровадження зимового часу.

Небезпека втручання народних депутатів у історичну науку більш серйозна, ніж законодавчі новації в сфері астрономії. В історії легше відчути себе спеціалістом, ніж у точних науках. Поправка В.Кисельова може бути реанімована. Тому фахівці в цій галузі вітчизняної історії повинні переконувати суспільство в тому, що визнання Голодомору геноцидом обтяжує виною тільки цілком визначене коло конкретних осіб, які були присутні на політичній арені 30-х років минулого століття, й нікого більше. Щоб довести це, потрібно по-новому подивитися на природу радянської влади і здійснювану нею в ті часи політику.

2. ОБ’ЄКТ ТЕРОРУ: УКРАЇНЦІ ЧИ СЕЛЯНИ?

Ґрунтуючись на свідченнях людей, які пережили Голодомор і після війни емігрували в Північну Америку, Роберт Конквест у своїй класичній праці про Великий голод 1932—1933 рр. твердив, що вістря державного терору спрямовувалося на етнічних українців. Свідки Голодомору всім своїм єством відчували, що їх хочуть знищити. Коли забирали хліб, можна було думати, що держава має нагодувати місто або заробити валюту для закупівлі машин. Коли після конфіскації зерна почали забирати всяку їжу, застосовуючи одночасно фізичну та інформаційну блокаду пограбованої в такий спосіб місцевості, важко було сумніватися в тому, що держава створює для селян умови, несумісні з життям. Тому в середовищі емігрантів народився термін «Український голокост». Голокост (Шоа) євреїв — це «розкручене» поняття, яке ототожнюється з геноцидом. Отже, словосполучення «Український голокост» ненав’язливо підштовхувало до ототожнення Голодомору з геноцидом без утруднення знайти більш вагомі аргументи.

Однак західні вчені не могли зрозуміти, чому під удар потрапили українці, яких вони здебільшого не відрізняли від росіян. З іншого боку, українці з числа радянських громадян могли поскаржитися, наприклад, на русифікацію. Але вони знали, що в Радянському Союзі не полювали на них так, як на євреїв у гітлерівській Німеччині тільки через їхнє етнічне походження. Концепт «Українського голокосту» зіграв злий жарт з усіма, хто добивався міжнародного визнання Голодомору геноцидом.

Полемізуючи з Р.Конквестом, англійський фахівець з економічної історії СРСР Алек Ноув у 1989 р. вказав, що сталінський удар спрямовувався скоріше проти селян, серед яких було багато українців, ніж проти українців, серед яких було багато селян. Однак афористична дилема Ноува однаково безплідна в обох частинах. Радянська влада не вела з селянами війни на винищення тільки через те, що вони займалися сільськогосподарською працею. Залишається визнати, що вбивство голодом мільйонів людей пояснювалося конкретними обставинами місця й часу.

3. ЯК ЗРОЗУМІТИ ПОЛІТИЗАЦІЮ ЕТНІЧНОСТІ?

Переконаність жертв Сталіна в тому, що їх тероризують за етнічною ознакою, була не випадковою. У повсякденному житті радянського суспільства принцип політизації етнічності відігравав винятково велику роль. З ним були пов’язані три вагомі елементи національної політики: концепт титульної нації, кампанія коренізації в національних республіках і фіксація національності громадян у п’ятій графі всіх анкет (а з грудня 1932 року — у внутрішніх паспортах) не за власним бажанням (як при переписах населення), а на підставі документально засвідченого етнічного походження. В історіографії ці елементи завжди розглядалися поодинці, хоча тільки комплексний підхід може виявити вагоме значення політизації етнічності.

Концепт титульної нації був уведений у науковий обіг наприкінці XIX ст. французьким письменником націоналістичного спрямування Морисом Барресом і згодом знайшов відбиття в конституційному праві. Так назвали ту частину населення, національність якої визначала назву держави. Існують і синонімічні визначення — державотворча нація, представлена в назві держави, домінуюча нація в багатонаціональній державі.

Проте в Радянському Союзі зміст цього поняття кардинально змінився. Прагнучи представити себе прибічниками найбільш радикального розв’язання національного питання, вожді більшовиків оголосили титульними націями всі народи, які складали більшість населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Внаслідок цього утворилася ієрархія націй, що визначалася політико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії опинилися росіяни, які визнавалися титульною нацією загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворювали союзні республіки, третього — автономні республіки, четвертого — національні округи, п’ятого — національні райони. Представники титульних націй, які проживали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць або люди тих національностей, які не мали таких одиниць у СРСР, вважалися національними меншинами.

Найбільш привілейоване становище мали титульні нації союзних республік, оскільки за конституцією вони мали державні права аж до права виходу з Союзу. Однак у будові Радянського Союзу принцип політизації етнічності сполучався з принципом «демократичного централізму», за яким нижчі інстанції будь-яких організаційних структур цілком і завжди підпорядковувалися вищим. Тому становище титульних націй не можна оцінювати у відриві від реальної влади, яка не описувалася конституцією.

Імпульси влади пересувалися з її вершини до кожної людини за допомогою вертикально побудованих «передавальних пасів» («приводных ремней») — багатомільйонної «зовнішньої партії», комсомолу з піонерськими та жовтенятськими організаціями, профспілок, численних громадських організацій. Горизонтальні зв’язки між людьми, завдяки яким формується незалежне від держави громадянське суспільство, були майже повністю ліквідовані. Ті, що залишалися (сім’я, релігійні громади) були просякнуті мільйонною армією створених чекістами сексотів. Радянська влада цілком справедливо називала себе «робітничо-селянською». Атомізоване, пронизане наскрізь «передавальними пасами» суспільство перетворювалося на продовження держави.

Кумулятивний ефект від поєднання принципів «демократичного централізму» й політизації етнічності перетворював Радянський Союз із федерації рівноправних республік на країну імперського типу з найвищим в історії людства ступенем централізації влади. Олігархічний політичний режим не залежав ні від партії, яку він підім’яв під себе, ні від суспільства, якому залишалося покірливо обирати в радянські органи влади кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних». Не залежав він у сталінські часи й від номенклатури, яку постійно тасував ротаціями або репресіями, аби вона не пускала корені в суспільство, домагаючись певного унезалежнення від більш високої за ієрархією інстанції.

Наявність багатьох титульних націй не підривала привілейованого становища росіян, які не вважали себе національною меншиною в будь-якому регіоні СРСР. Але не варто переоцінювати привілеїв росіян в атомізованому як за соціальними, так і за національними ознаками суспільстві. Олігархічний центр відбивав у першу чергу російські національні інтереси. Варто пригадати безуспішні спроби уряду СРСР збільшити територію республіки за рахунок прилеглих земель РСФРР із переважаючим українським населенням. З іншого боку, Російській Федерації не дозволяли розбудувати в Москві партійно-радянський центр, подібний до тих, які мали союзні республіки.

Наявність кількох титульних націй у кожній союзній республіці не давала змоги розвинутися природному процесові формування громадянської нації. Навіть через два десятиліття після здобуття Україною незалежності немало росіян за інерцією відчувають себе не національною меншиною в країні, де не існує розрізнення національностей, а титульною нацією першого порядку.

Вмонтований у будову Радянського Союзу концепт титульної нації вимагав здійснювати кампанію коренізації, що передбачала надання їй можливості розвиватися в межах її власної адміністративно-територіальної одиниці. Гасло коренізації (в Україні — українізації) було проголошене XII з’їздом РКП(б) одразу після утворення СРСР. Перш за все, коренізація означала укорінення радянської влади, тобто поповнення її функціонерами відповідної національності. Вона означала також розбудову національних засобів масової інформації, оскільки влада повинна була діяти не тільки насильницькими (аж до терористичних) засобами, але й засобами пропаганди. Коренізація передбачала також переведення навчальних закладів з російської на національні мови викладання. Поряд з терором і пропагандою важливою складовою частиною впливу держави на суспільство було виховання. Нарешті, коренізація передбачала розвиток культури, без якої неможливе існування будь-якої національної спільноти.

Слід визнати, що кампанія коренізації сприяла розвиткові культури титульних націй, хоча держава в першу чергу розраховувала на укорінення своєї влади в суспільстві. Цей розрахунок виправдався. Радянська влада, яка за 1917—1919 рр. встановлювалася в Україні тричі, втратила окупаційний характер саме через те, що їй вдалося знайти спільну мову з місцевими політичними силами ще до оголошення офіційного курсу на українізацію.

Коренізація мала певні рамки, що найбільш переконливо засвідчила практика українізації. Постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р., яка поклала край українізації Кубані, ввела в політичний обіг дві назви: більшовицька й петлюрівська українізації. Більшовицька українізація укорінювала режим, а петлюрівська була її небажаним побічним наслідком, який сприяв національному відродженню, тобто діяв усупереч намірам режиму повернути націю в стан етносу.

Спроби українського керівництва возз’єднати з УСРР прилеглі райони Центрально-Чорноземної області й Північно-Кавказького краю з переважаючим кількісно, як показав Всесоюзний перепис 1926 р., українським населенням викликали в керівників партії роздратування й підозру. Так само вони реагували на успіхи українізації мало не половини районів Північно-Кавказького краю і прагнення українців Кубані здобути права титульної нації возз’єднанням з УСРР. У Кремлі особливо боялися посилення сепаратистських тенденцій в Україні — розташованій на кордоні з Європою республіці з сильними традиціями визвольної боротьби й великим економічним та людським потенціалом. За конституцією Україна мала державні права, які були примарними, поки диктатура партійного керівництва залишалася міцною. Але вони могли реалізуватися у випадку кризи влади в центрі.

Радянська влада підкреслювала свій інтернаціоналізм, але завжди розрізняла громадян за ознакою етнічності. Ця ознака ставала вагомою не сама по собі, а тільки в поєднанні з належністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за «буржуазний націоналізм», українці часто рятувалися в Російській Федерації, де переставали бути представниками титульної нації, тобто втрачали свій політичний статус.

Небезпечними для влади були тільки українці зі статусом представників титульної нації. Хоч держава старалася ліквідацією горизонтальних зв’язків перетворити населення країни на атомізовану масу, громадяни УСРР усвідомлювали себе державною нацією. Соціальний вибух першої половини 1930 р. був стихійним, але в ньому постійно звучали гасла Української революції. В 1931—1932 рр. назрівав новий соціальний вибух — незрівнянно небезпечніший для влади, тому що в країні вже починався голод, який набув найбільш гострих форм саме в УСРР. Створення ситуації абсолютного голодування мусило попередити вибух.

Побудова багатонаціональної держави за принципом «демократичного централізму», доповненим принципом етнократизму, мусила супроводжуватися наданням національності громадян державотворчого значення. Титульні нації радянського зразка не повинні були виходити за рамки етнічних спільнот. Вони мали задовольнятися культурно-національною автономією, яка конституційно упаковувалася в форму державності з метою нейтралізації національно-визвольного руху. Ті, хто протестував, наражалися на репресії.

Характерно, що в репресивних діях в Україні центральна влада ховалася за машкару підкресленої українофілії. Сталінський намісник в УСРР П. Постишев, одягнутий у вишиванку, винищував національну інтелігенцію. Коли місцеві апаратники зрозуміли репресії як кінець кампанії українізації, він негайно припинив спроби обмеження прав титульної нації. Черговою демонстрацією облудної українофілії було переведення в 1934 р. республіканських органів влади з Харкова в національну столицю українського народу — Київ.

Чи національна інтелігенція могла оцінити використання хлібозаготівель як репресії, здатні знищити негативні для влади наслідки українізації? Могла, і навіть до Голодомору, коли все стало зрозумілим. Учні М.Грушевського дали належне пояснення підвищеним в Україні, порівняно з іншими зерновиробляючими регіонами, нормам хлібозаготівель. 10 вересня 1932 р. чекісти повідомляли, що учні мали намір поінформувати вчителя, який перебував у Москві, про голод в Україні. Причиною влаштованого владою голоду вони вважали «політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозні опори» ( Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932—1933 рр. в Україні в документах ГПУ — НКВД. — К., 2007. — С. 291).

Незалежно від учнів М.Грушевського такий самий висновок зробив молодий американський українознавець Дж. Мейс. Ще за шість років до появи дилеми А.Ноува він сформулював відповідь, підтверджену в наш час багатьма документальними публікаціями й монографічними дослідженнями: сталінський терор в Україні спрямовувався не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави, яка виникла під час розпаду Російської імперії й пережила свою власну загибель, відродившись у формі радянської держави. Формула про нищення українців як представників нації-держави, а не етнічної групи (to destroy them as political factor and as a social organism) містилася в доповіді Мейса на науковій конференції по голоду 1932—1933 рр. в Україні, яка відбулася в Монреалі у 1983 р.

4. ВИСНОВКИ

Позбавляючи членів суспільства політичної й економічної свободи, купка членів політбюро ЦК брала на себе важке зобов’язання підтримувати життєдіяльність суспільства. Радянське суспільство за визначенням було патерналістським, що влаштовувало мільйони, якщо не десятки мільйонів людей. Через 20 років після його зникнення ці мільйони, як і раніше, дивляться на державу як на годувальницю, дозволяючи їй робити з собою все, чого вона бажає.

«Держава-комуна», яка зливалася з поневоленим суспільством, була багатонаціональною. Як почувала себе в ній титульна нація першої категорії — росіяни? Вони були такою же опорою режиму, як номенклатурні працівники або бідняцька верства селянства в сільській місцевості. Проте всі вони перебували в підневільному стані, нічим не відрізняючись від інших етносоціальних спільнот.

Все викладене вище вимальовує ту реальність, яка утверджувалася в Радянському Союзі. Однак навіть після того, як радянська влада позбавила своїх громадян приватної власності й обплутала їх, мов павутинням, вертикально побудованими зв’язками, вони залишалися живими людьми. Людьми, здатними виявити свою волю, або чекати слушного часу, щоб виявити її. Зокрема, українці у своїй більшості усвідомлювали себе спільнотою з певними традиціями, цінностями та інтересами. В ситуації, яка складалася, вони об’єднувалися в націю без будь-яких організаційних структур, лише власною пам’яттю й свідомістю. Саме цим вони ставали небезпечними для влади, яку персоналізував Й.Сталін. Саме тому вони більшою мірою, ніж представники інших титульних націй, могли бути піддані репресіям. Можливість навіть зовсім страхітливих репресій забезпечувалася максимальною концентрацією політичної й економічної влади в руках купки олігархів, які перетворилися в той час у майже безвільне оточення одноосібного диктатора.

2011-11-18 00:35:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар