Чи увійде в історію моральний подвиг західняків? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чи увійде в історію моральний подвиг західняків?

Чи увійде в історію моральний подвиг західняків?

Андрій Бондарчук

Чим позначені 1946 — 1947 роки у житті десятків мільйонів українців? Насолодою перемоги над фашистською Німеччиною, яку ставить за головний пропагандистський козир путінська Росія? Чому ж тоді серед маси голодуючих, які накрили західноукраїнські землі, бачимо вчорашніх авторів перемоги, особливо калік, із ще свіжим блиском медалей? Практично неможливо встановити точне число прибульців на Західну Україну. Добиралися вони сюди з неймовірними труднощами. Це не сотні тисяч, а мільйони. Якесь уявлення про цю ситуацію дає одна коротка інформація, яку підготував своєму партійному очільнику завідувач сільськогосподарського відділу ЦК КП(б)У Варшавський: «Летом 1946 года поток сельского населения указанных областей (схід, південь, центр України, прилеглі області Росії. — Авт.) не уменьшился. В июне органами транспортной милиции УССР было снято только с товарных поездов 62 400 человек. А за две последующие декады июля — 97633 человека». Це лише фіксація подій за 1,5 місяця, дані одного відомства. А існували й інші шляхи, що вели до бандерівського краю. Нинішній і наступний роки — сумний ювілей — 70-річчя сумної події.

Історики, дослідники голодоморної теми, коли аналізують злочинну політику більшовицької влади, у своїй оцінці зазначають: Україна пережила три голодомори: 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947 рр. Три голодомори за 25 років комуно-кадебістського режиму — це зловісний прецедент у світовій історії, плановий Геноцид українського народу.

Лише коли справа торкається подій 1946 — 1947 років, тут одностайності нема. Що ж це було: перебої з продуктами харчування, голод, Голодомор? З’ясувати це конче потрібно, оскільки дехто два останніх терміни сприймає однозначно, інші, називаючи повоєнні роки голодом, вказують значно меншу кількість жертв, пояснюючи це наслідками голоду. В останній час з’явилося ще одне визначення: 1946 — 1947 роки  — масовий голод в Україні. Здавалось би, воно примирює позиції обох опонентів. Однак щодо масовості — суперечить реаліям. Адже західні кордони тодішньої УРСР — це й нинішні наші кордони. Ні голодомору, ні масового голоду на Західній Україні не було. Західні області стали рятівним колом для голодуючих. Отже, Голодомор чи масовий голод цих двох років слід розглядати в територіально-політичних рамках і окреслити тематично: «Масовий голод (Голодомор) 1946 — 1947 років в Україні у межах держкордону до вересня1939 року». Один з авторитетних авторів навіть проводить «метеорологічно-територіальну» паралель: мовляв, у центрі, на сході, півдні України важливою складовою голоду була засуха, а от на Західній Україні її не було. Схоже, більшовики вже й погодою в межах СРСР до 1939 року управляли? Тільки чому вони так поблажливо поставилися до бандерівського краю? Не зробили і тут голодного повоєнного мору після війни.

Звернемось до компетентних джерел. ВТС (Великий тлумачний словник сучасної української мови) визначає: «Голод — відсутність або гостра нестача хліба та інших продуктів харчування з певних причин у населеному пункті, районі, країні тощо. Голодомор      — штучний голод, організований у величезних масштабах злочинною владою проти населення власної країни. Деякі дослідники, історики  все-таки тяжіють до терміну «голод». Зрозуміло, певні об’єктивні складові голоду були присутні: післявоєнний стан, розруха, погодні умови. Але ж комуністичний режим вольовими злочинними заходами став погіршувати цю ситуацію: ножниці цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, непомірні податки, примусова позика, а на Західній Україні ще й розкуркулення, репресії, виселення у Сибір, примусова колективізація з конфіскацією землі, засобів для ведення індивідуального господарства, переселення з хуторів, майже дармова нелегка праця у колгоспах, безправ’я простого хлібороба, «людини без паспорта». Українське зерно вивозилося закордонним «братам». Це й є Голодомор. Вже у 1947 році в деяких західних українських селах і місцеві жителі стали відчувати загрозу голоду. Наприклад, у селі Повурськ Маневицького району дві жінки, які голодували, насмілилися пограбувати свого багатого односельця, колгоспного активіста. Суд визначив покарання по одному року виправних робіт. Разом із цим наступом проти мирного населення нова окупаційна влада вела запеклу і підступну збройну боротьбу проти його захисників — УПА.

Декому нині дивно, чому в цей неспокійний край, який щойно повторно і надовго «ощасливили визволителі», попри їхні погрози — «тут за кожним кущем на восточних, на москалів чатує бандьора з автоматом», — безкінечними хвилями цунамі накочувалися голодуючі. Залякування це ґрунтувалося на іншому: червона влада боялася правди про колгоспи, яку несли голодуючі, правди про життя без колгоспів, яку бачили голодуючі. Їхали, попри неймовірні труднощі далекої дороги — на вагонах товарних потягів, на перехідних майданчиках, на підніжках вагонів, попри облави транспортної міліції, яка знімала з поїздів. Їхали назад усупереч страшній небезпеці, яка чатувала на під’їздах до станцій — там чатували «крючники» — банди грабіжників, які крюками на держаку чи вірьовці стягували мішки із продовольством. А крюк міг вчепитися не тільки в мішок, але й у тіло.

Їх гнала загроза голодної смерті, бо ще досить свіжими були її жахіття від чорних днів Голодомору 1932 — 1933 років. Серед них було немало тих, хто пережив те пекло, хотів врятуватися сам, врятувати свою сім’ю. Вони добре знали ціну більшовицької пропаганди і реальні дії червоної влади: там, де вона,— голод, розруха, безправ’я, гніт власного народу. Бо хіба після війни не було можливості полегшити становище своїх громадян у тодішньої влади? Були. Але сотні тисяч тонн відібраного у них хліба треба було урочисто передати як безкорисливий подарунок братам із соціалістичного табору за їхню підтримку СРСР.

На Волині, та й думаю на всій Західній Україні, не було в селах жодного двору, куди б по кілька разів не навідувалися прибульці з чужих областей і серед численних листів немає жодного, де б згадувалося, що прохачів у якійсь оселі зустрічали черстві люди. Це тим більш зворушливо, що населення Західної України не розкошувало ні при владі панської Польщі, ні тим більше при німецькій окупації. Проте ні одні, ні другі окупанти не вбивали господарської ініціативи селянина, не оббирали до нитки результатів його нелегкої праці. Від 1939-го до початку війни перші совіти просто не встигли розграбувати село, не встигли витравити в душах західняків почуття милосердя, співчуття до чужого горя.

Тому ніде й не зустрічали прохачі відмови. Вони везли сюди для обміну на хліб, зерно, продовольство всілякі домашні речі, товар. Василь Коніщук із Маневицького району на Волині написав, що один із голодуючих привіз для обміну навіть... жорновий камінь вагою 32,5 кілограма, який зберігся донині. Та в більшості люди давали нужденним, хто більше, хто менше, зерна, квасолі, хліба, картоплі. Багато розповідей про те, як люди, які приходили і бачили, що господар товче варену в лушпинні картоплю для свиней, хапали її й їли. Є листи про те, що приїжджі матері з дітьми залишали маленьких, коли ті захворіли, а самі йшли жебрачити. Господарі доглянули їх, виходили, матері повернулись і забрали дітей вже здоровими, були щиро вдячні.

Кожен лист — то окрема доля людини чи родини. Особливим теплом пройняті розповіді тих, хто приїхав на Захід рятуватися, зустрів добрих людей і прижився тут, пустив міцне коріння і дякує своїм рятівникам. Ось лише два листи. Світлана Ромащук із с. Хорлупи Ківерцівського району на Волині, народилася на Харківщині. Розповідає про неймовірні жахи голоду, від якого ледь втекли. Потрапили у сім’ю Танюків під Луцьком: «Баба Хима і дід Андрій були напрочуд добрі люди. Були в них хліб, молоко і до хліба. Баба годувала нас примовляючи: «Нікуди я вас не відпущу, доки не відгодую». І ніякої плати не вимагала за це. А нас же було троє: мама і двоє дітей...» Потім сім’я переїхала в сусідній район. Мати стала працювати вчителькою. Спочатку жили на квартирі у доброї людини, вдови. Потім сільська рада знайшла квартиру, сім’я обзавелася господарством і приросла до Волині. «Люблю Волинь, — пише Світлана. — Тут я виросла, вивчилася, тут поховані мої рідні. Мені здається, що я тут і народилася. Вічно про доброту волинян пам’ятатиму».

А лист Федора Шульги із Полтавщини ще більш зворушливий. Федір Романович пережив там жахливий Голодомор 1932 — 1933 років. Півсела вимерло, померли його рідні. У 1946 році на Волинь поїхав його брат. Написав, що тут голоду немає, запросив у гості. Федір поїхав. Побачив Волинь, поїхав додому. Ще раз приїхав. А тоді востаннє навідався на рідну землю, там одружився і з молодою дружиною приїхав на Волинь. Тут у нього народилося троє синів. Двоє стали лікарями, один художником. Тепер у родині дев’ятеро медиків, троє стали кандидатами наук... Власне, кожен спогад — це хвилююча розповідь про долю одної людини чи сім’ї, а загалом — про нелегку ситуацію в країні, яку рятували прості люди.

Не можу не згадати ще однієї людини, якою гордиться Волинь. Це Григорій Гуртовий, заслужений працівник культури України, відомий краєзнавець, автор кількох книжок з історії Волині, засновник і фундатор прекрасного і багатого краєзнавчого музею у селищі Торчин. Родом із козацького краю — Запорізької області. Під час Голодного Мору 1932 — 1933 років третина села Корніївка, де він народився, вимерла. Чудом вдалося врятуватися хлопцеві. А під час війни був вивезений у Німеччину, де провів три жахливих роки, пережив ще й концтабірний голодомор. З важкою формою туберкульозу повернувся додому, де знову лютував уже новий, післявоєнний Голодомор.

З останньою надією приїхав на Волинь. Тут йому зустрілися добрі, сердечні люди. Щире ставлення, краще харчування, робота в районній редакції, яка йому прийшлася до душі, зробила своє. Він душею приріс до Волині, тож віддячував її людям тим, що чесно, професійно, самовіддано віддався краєзнавчій, громадській роботі. Ми нерідко спілкувалися, Григорій Олександрович написав до моєї першої книжки-повісті про Голодомор післямову. Ще за життя, незадовго до того, як покинути цей світ, висунув ідею — спорудити пам’ятник християнському милосердю волинян, які рятували голодуючих. Такий пам’ятник виготовили у Львові. Це бронзові дівчинка і хлопчик із голодуючих регіонів та їхній рятівник — щирість, доброта волинян в особі Ангела. На останню фігуру якраз не вистачає грошей. Щороку в день Голодомору до місця, де планується встановити цю скульптурну композицію, покладають вінки, квіти. Та камінь, де зазначено, що тут буде пам’ятник, незабаром мохом обросте. Щоправда, останні рішення двох профільних комісії обласної ради дають надію, що пам’ятник буде встановлено нинішнього року.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Теги:
2016-11-18 01:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар