Чи подолано «волинський синдром»? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чи подолано «волинський синдром»?

Чи подолано «волинський синдром»?

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук

Почну з трьох цитат.

Перша: «Нині, у зв’язку з 60-річчям волинської трагедії, офіційна Варшава вже заявляє через своїх представників, що український Президент має покаятися, попросити прощення у польського народу від імені українців».

Друга: «Вважаю цінною ініціативою публікацію блоку матеріалів, присвячених близькій річниці деполонізації Волині... Однак часто автори цих публікацій мають тенденцію до політизації трагічних сторінок історії. Цитують слова польських представників, котрі ніколи не були висловлені. Це викликає непотрібне загострення атмосфери довкола настільки сумної та болісної річниці. Ще раз хочу публічно заявити, що Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також у будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН-УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український Президент повинен «покаятися і від імені українського народу попросити вибачення у поляків».

Третя: «У контактах з Україною вкрай необхідним є непоступливе нагадування трагічної правди про геноцид поляків на Волині. Відхід від неї є шкідливим не лише з погляду моралі, але може бути у майбутньому джерелом загрози для Польщі, а Україні може принести шкоду».

Першим я процитував публіциста Костя Бондаренка, який у газеті «Дзеркало тижня» (2003, № 6) надрукував статтю «Трагедія Волині: погляд через десятиліття». Автор спирається переважно на текст праці покійного, на жаль, львівського історика Юрія Киричука, стверджуючи, до речі, помилково (і вже неодноразово), що ця праця не надрукована (насправді надрукована у Львові ще у 2000 році накладом 500 примірників). Чим Бондаренко керувався, не знаю, але він дав «добрий» приклад українсько-польського «порозуміння». Це взявся «виправити», як можна зрозуміти, у тому самому тижневику (2003, № 9) автор другої цитати — державний секретар і керівник Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівець, підкреслюючи, що Президенту України зовсім не обов’язково просити вибачення у поляків.

Нарешті вже зовсім всіх — і поляків, і українців — менторськи «виправляє» Єва Сємашко, яка нещодавно у Варшаві надрукувала статтю «Правда перш за все» (третя цитата з неї). Пані Сємашко є співавторкою книжки «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939 — 1945». В принципі, книжку із такою «чорно-білою» назвою можна не читати. Все і так зрозуміло. Однак історія не буває такою «чорно-білою». Історія, скажімо, все ще не дає однозначної відповіді на запитання, хто перший почав кровопролиття на Волині, але засвідчує, що кров’ю там були «пов’язані» не лише українці, а й поляки, німці, росіяни.

Згадана книжка, авторами якої є Владислав і Єва Сємашки фактично зображує жертвами лише поляків і тим приносить цілком реальну шкоду не лише Україні, а й історичній правді. І ця книжка видана (звернімо увагу!) за фінансової підтримки адміністрації президента Польщі, бюро національної безпеки (органу, який очолює пан Сівець), міністерства культури і національної спадщини, ради охорони пам’яті боротьби і страждання, а також приватних спонсорів. Ця книжка не лише актуалізувала у польському суспільстві сприйняття волинської трагедії, а й однозначно вказала на «винних».

ОБКЛАДИНКА ДРУГОГО ТОМУ КНИЖКИ ВЛАДИСЛАВА І ЄВИ СЄМАШКО «ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ЩОДО ПОЛЬСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ ВОЛИНІ 1939 — 1945» Та, як відомо, не завжди обвинувачені бувають винні, а не все написане буває правдою. Правда те, що українсько- польські контроверсії мають свою історію. З цього і розпочну. Історично у польсько-українських взаєминах накопичилось багато «вибухової» маси. Спочатку це були локальні конфлікти, але згодом — особливо польська політика колонізації і брутальне придушення селянських і козацьких рухів і повстань XVI — XVIII століть — роз’ятрили рану конфронтації. Східні землі Речі Посполитої полонізувалися упродовж трьох з половиною століть, внаслідок чого польські поселення з’явились далеко за тією межею, яку у 1920 році назвали «лінія Керзона». Зрозуміло, все, що супроводжувало це польське просування на Схід, не могло викликати у місцевого населення лише оптимістичні почуття. Їх не могло бути за умов постійної напруги або чекання репресій з боку польської влади. Конфлікти то загострювались, то вщухали, але «фермент» протистояння ніколи не зникав . Отже, Друга світова війна лише вивела задавнену польсько-українську ворожнечу на поверхню.

Разом з тим не забуваймо, що українське суспільство на початок Другої світової війни не було монолітним. Відтак і ставлення до поляків і Польщі у різних частинах тогочасної УРСР не було однаковим. Частина людей, наприклад, схвально сприймала заяви Вячеслава Молотова у вересні 1939 року на сесії Верховної Ради СРСР проти польської держави, яка, за його словами впала під ударами німецької, а потім і Червоної Армії. Хоча це були протиправні, за формою хамські заяви.

Були люди, які вважали, що Сталін і Гітлер здійснили акт злочинної змови. Я перечитав багато інформаційних повідомлень НКВД напередодні і на початку Другої світової війни про настрої різних прошарків українського суспільства. Це цікавий матеріал. Наприклад, один із мешканців Одеси казав: «Наш уряд змінив політику. Всюди ми кричали, що чужої землі нам не потрібно, а самі перейшли польський кордон». А ось як висловлювався один iз киян: «Захоплення Радянським Союзом Західної України і Білорусії було узгоджено з Німеччиною ще у момент укладання угоди (йдеться про нацистсько-більшовицьку угоду від 23 серпня 1939 року. — Ю.Ш.). Це не надання братерської допомоги, а захоплення чужої території».

Окрема тема — сприйняття тих подій українцями Західної України, які намагалися зберегти свою ідентичність. Вони добре пам’ятали жорстку політику режиму Юзефа Пілсудського, антиукраїнську «пацифікацію» (тобто репресії українського населення Галичини восени 1930 року із застосуванням принципу колективної відповідальності), а відтак прагнули рішуче деполонізуватись. Ось чому те, що червоні пропагандисти назвали «братерським возз’єднанням» 1939-го, тобто входження Червоної Армії у Західну Україну і Західну Білорусію, у частини населення викликало ілюзії на покращання становища, насамперед у сенсі здійснення справедливої національної політики у порівнянні з тим, що робила польська адміністрація. Не варто перебільшувати значення цього тимчасового оптимізму. Він швидко розвіявся перед реаліями репресивної політики комуністичного режиму.

Ненависть до комуністичних окупантів стимулювала думку, що використовуючи допомогу нацистів, можна побудувати незалежну Українську державу. Втім, і ці сподівання не витримали іспиту часом. Вже після 30 червня 1941 року, тобто після невдалої і придушеної німцями спроби українських націоналістів-бандерівців проголосити відродження Української державності, стало зрозуміло: «партнери» із Заходу (як «брати» зі Сходу) не дозволять постати самостійній Українській державі. Певний час українські націоналісти намагались маневрувати. Однак 19 листопада 1941 року нацисти заборонили набирати в органи самоуправління і поліції прихильників бандерівського руху, а через кілька днів, 25 листопада, було видано наказ про їхнє знищення. Бандерівці перейшли на нелегальне становище, почали створювати підпільні і збройні структури. Восени 1942 року виникла УПА.

Людей, які загинули, треба вшановувати, але дуже бажано, щоб когось іншого не образити несправедливо. Меморіальна дошка встановлена в католицькій катедрі Варшави. Ось її текст: «Пам’яті поляків, замордованих у понад 2000 населених пунктів Волині і південно-східних окраїн Речі Посполитої у 1939 —1947 рр. українськими націоналістами ОУН-УПА з молитвою, щоб націоналізм не вів до злочинів. Року Божого 1999» Цікаву характеристику УПА було дано в одному з німецьких документів, підготовленому Управлінням 2-Схід фронтової розвідки Німеччини і надісланому в Головне Міністерство окупованих східних областей 17 листопада 1944 року: «УПА — військова організація ОУН, прагне до створення самостійної Української Держави у боротьбі з «окупантами» української території. Радянський Союз (або Росія) і Польща розглядаються у даному випадку як головний супротивник і історичний ворог».

У 1942 році польське підпілля розпочало винищувати українців на Холмщині. На думку декого з українських дослідників, це стало «детонатором» подальших подій. Перші напади українських повстанців зафіксовані наприкінці 1942 року і мотивувалися як помста за події на Холмщині. Тоді ж відбулися і розправи польських військовиків над мирними українськими жителями. Керівництво ОУН мотивувало антипольські дії політикою самих поляків, адже керівництво Армії Крайової (АК) вимагало від поляків не залишати Волинь, боячись її втратити взагалі. Українські націоналісти вказували також на те, що частина місцевих поляків співпрацює з німцями, що польські села є продовольчою базою для червоних партизанів тощо.

Зрозуміло, що акції такого масштабу, як волинська, не могли бути спонтанними з обох сторін. Вони координувалися і обидві сторони — і польська, і українська — говорили про «оборону» населення. Це засвідчує багато документів, що збереглися. Лексика близька, майже тотожня, але саме населення — і польське, і українське — стало... жертвою цієї «оборони».

Одне слово, у кожної сторони (тобто у української і польської) були свої мотиви. Так і почалося криваве протистояння АК і УПА, дії, в яких не може бути виправдання жодній стороні. Масштаби його ще належить встановити. Звернімо увагу, яка величезна розбіжність існує у цифрах жертв. Я проаналізував те, що називалось упродовж останнього року у засобах масової інформації в Україні. Польські жертви: 80, 50, 30, 18 тисяч; українські жертви близько 100, 26, 18 тисяч. Стверджую: жодна з цифр не є остаточною і достеменно доведеною. І тому не можна змішувати політичний і академічний бік справи , пов’язаної із волинською трагедією. 60-річчя мине, а дослідники повинні і далі працювати, використовуючи всі можливі джерела для відтворення правди, яка потрібна обом нашим народам.

Серйозні дослідники в Україні, торкаючись польсько-українського конфлікту, уникають ригоризму, однобічності, спекуляцій, прагнуть осягнути увесь комплекс причин, що викликали волинську трагедію — територіальні, політичні, етнічні, соціальні. До цього слід додати ще й військові аспекти, якщо взяти до уваги дії таких структур як УПА і АК . Докладно досліджено те, як Берлін і Москва підживлювали конфлікт поляків і українців. Показано, зокрема, що після того, як українська поліція на Волині і у Поліссі пішла в ліси, німці набрали нових поліцаїв, переважно з місцевих поляків. Якщо додати до цього той факт, що у Луцьку всі німецькі адміністративні заклади очолювали поляки, то ми багато чого зрозуміємо. І ще такий промовистий факт: при організації баз самооборони саме німці давали зброю деяким польським селам.

Отже, доведено, що німці використовували поляків проти українських націоналістів, що робив також і сталінський режим. Це, зокрема, визнавав нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Збереглася його надзвичайна важлива доповідна записка від 5 липня 1943 року, наприкінці якої він підкреслював, що основні плани поляків у Західній Україні українські націоналісти оцінювали правильно, оскільки поляки усілякими методами проникали у державний, адміністративний і торговельний апарат німецької влади. Для чого? Щоб зберегти той плацдарм, який би дозволив зберегти ключові впливи на західноукраїнських землях після розгрому Німеччини, не віддавати ці землі. І це при тому, що польська людність на Волині становила не більше 16% населення.

Про це не варто забувати. Саме тому я завжди підкреслюю, що не лише про втручання росіян і німців у польсько-ук@TT раїнський конфлікт слід згадувати. Криваве протистояння було детерміноване польським і українським обопільним екстремізмом, що робив людей жертвами, виправдовуючи це державницькими (геополітичними) інтересами чи патріотизмом. Тут не може бути виправдання жодній стороні і це — як і будь-яке насильство — підлягає засудженню. Тому вважаю, що президенти наших країн у рамках відзначення 60- річчя волинських подій мали б відкрити разом пам’ятники і польським і українським жертвам (відповідно у Варшаві і, скажімо, у Луцьку), максимально зблизивши у часі ці події.

Тепер — про сили, які свідомо актуалізують волинську трагедію у потрібному їм напрямі. Я згадав лише одну, але найбільш одіозну польську публікацію. Тут можна ще згадати публікації Едварда Пруса, Віктора Поліщука, журнал «На рубєжи» — орган (увага!) «Товариства дослідження злочинів українських націоналістів» тощо. У нас в Україні поки що немає таких тенденційних антипольських публікацій, але — даю слово — можуть бути. Політичних екстремістів і спекулянтів (уже не кажу про «знавців» історії) і у нас не бракує. Нині дедалі гучніше лунають голоси, що, мовляв, з поляками немає про що дискутувати, адже волинських поляків нищили «на наших етнічних землях», «поляки прийшли на Волинь непрошені і відійшли звідти нежалувані». Ось чому я переконаний, що і антиукраїнським, і антипольським публікаціям однаково енергійно слід давати відсіч, і ні в якому разі не можна класти такі публікації в основу політики наших держав . Потрібне «не нагадування трагічної правди про геноцид поляків на Волині», як учить пані Сємашко, а нагадування про загибель і поляків , і українців , потрібно створити колективну пам’ять про спільну трагедію наших народів. Україна і Польща повинні засудити минуле обопільне насильство, щоб «волинський синдром» знов не дався взнаки.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2003-03-15 14:05:58
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар