Чи була «золота доба Єкатерини» справді «золотою»? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чи була «золота доба Єкатерини» справді «золотою»?

Чи була «золота доба Єкатерини» справді «золотою»?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Рефератами, присвяченими «Золотій добі Єкатерини Великої», переповнений російський Інтернет, саме так звуть час правління цієї імператриці сучасні історики, письменники, кінематографісти і поети. Та й політики Російської Федерації не забувають ушанувати Єкатерину ІІ. Й не лише російські — є такі політики й в Україні. Вони люблять розповідати, якою ліберальною та гуманною була Російська імперія за цієї правительки та як добре жилося в ній різноманітним «інородцям». Мовляв, тільки виявляй свою лояльність до цієї імперії та плати податки — і тобі житиметься дуже добре, бо ніхто не втручатиметься у твої національно-культурні справи. Так, доктор історичних наук, екс-міністр освіти й науки Дмитро Табачник писав: «...Ограничения, накладывавшиеся на имперских «инородцев» (неправославных) имели скорее характер преференций. Так, их не призывали в армию, они вместо регулярных налогов платили ясак натурой (преимущественно пушниной), ими управляли их собственные «князья», одновременно получавшие и российское дворянство, и т. д. ...Империя всеми силами подчеркивала, что ее не интересуют культурно-национальные предпочтения подданного, только — верная служба общей Родине, которая является важнейшим и единственным критерием его успешной карьеры».

Воно й справді наче так: адже Російська імперія за 34 роки правління Єкатерини Олексіївни Романової (вона ж Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) приєднала величезні території в Європі, взявши участь у трьох поділах Речі Посполитої, завоювавши Північне Причорномор’я, анексувавши Кримське ханство, взявши під опіку Східну Грузію, ба, навіть ствердившись у Північній Америці. Російський флот перестав бути царською забавою, як за Петра І, і став потужним військовим чинником, вийшовши у світовий океан. Росія стала одним із чільних гравців на геополітичній арені, визначною військовою й економічною потугою. Розвивалися наука й культура: за все XVIII століття в Росії було надруковано 9500 найменувань книжок, із яких близько 85% припадає саме на царювання Єкатерини II. Отож не дивно, що чимало люду не лише в сучасній Росії, а й в Україні вважає, що варто пам’ятати добром і шанувати публічно цю визначну державну діячку.

Проте існує й інша думка, корені якої сягають доби самої Єкатерини ІІ, — думка, яка існувала й у Росії, й в Україні, й у Західній Європі. І вона також має під собою не менші, якщо не більші, підстави. Адже доба Єкатерини Великої (таке ймення плюс звання «Матері Вітчизни» підніс їй за життя призначений нею ж імперський Сенат) — це доба тотального закріпачення селянства, коли статус кріпака де-факто вже не відрізнявся від статусу раба. У тодішніх «курантах», як звалися газети, можна було прочитати численні оголошення щодо продажу кріпосних душ — чи сім’ями, а чи вроздріб. Знущання власників зі своїх селян, аж до вбивств, були нормою. Водночас то були «золоті часи» для дворянства, яке, на відміну від доби Петра І з обов’язковою службою державі, одержало право служити на власний розсуд — чи у війську, чи на цивільній службі, — або взагалі не служити. Служили далебі не тільки за ідею (а багато хто взагалі не за ідею): імператриця масово дарувала дворянам землі та селян на загарбаних територіях. Буйним квітом ряснів фаворитизм: своїм численним коханцям та їхнім рідним Єкатерина ІІ щедро надавала ордени, звання та привілеї, давала в управління цілі губернії й крізь пальці дивилася на їхнє хабарництво та розкрадання казенного майна.

Крім того, Єкатерина ІІ, яка листувалася з Вольтером та Дідро і прагнула мати імідж «освіченої монархині», водночас жорстоко розправилася з першими російськими дисидентами Новиковим та Радищевим. І не випадково потім Олександр Пушкін наголошував, що голос обдуреного Вольтера не врятує імені Єкатерини ІІ від прокляття Росії.

Таким був інший бік правління Єкатерини ІІ в Російській імперії. Це загальні, так би мовити, характеристики цього часу, та не забуваймо: щодо України та ряду інших загарбаних імперією країн цариця мала спеціальну програму дій, що полягала в їхньому упокоренні та асиміляції. Тож детальніше подивімося на реалізацію імператрицею програми приборкання спершу норовливої Малоросії, а потім і волелюбного Криму.

ЯК ІМПЕРІЯ УКОСЬКУВАЛА ГЕТЬМАНЩИНУ ТА СЛОБОЖАНЩИНУ

Уже на третій рік свого правління Єкатерина ІІ змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави, а через вісім місяців скасувала й саму посаду гетьмана. На те були причини: адже останній гетьман Наддніпрянщини Кирило Розумовський, на відміну від вінценосної пані, всерйоз сприймав ідеї Просвітництва й 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині зібрав у своїй столиці — Глухові — Генеральне зібрання, яке мав намір перетворити на постійно діючий старшинсько-шляхетський парламент, водночас зробивши гетьманську владу спадковою. Але імператриця вирішила інакше: вона скасувала посаду гетьмана й змістила Розумовського.

В указі про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії, зокрема писалося: «При отсутствии теперь гетмана, предназначенном от нас главном малороссийском командиру иметь такие права, как генерал-губернатору и президенту Малороссийской коллегии, где он в делах суда и расправы имеет голос председателя по генеральному регименту, а в остальных делах, например поддержание в народе доброго порядка, общей безопасности и выполнения законов — должен он поступать как губернатор, то есть как особо нами доверенный в наше отсутствие... А в разсуждении излишних пред обыкновенными расходов, которые в сем звании иметь должно, Всемилостивейше жалует вам, сверх настоящего по чину Вашему жалования, из тамошних доходов по 4000 рублей на год столовых денег, да на генерал-губернаторский уряд ведомства Кучероского село Кучеровку с принадлежащими к нему селами и хуторами, да село Середину Буду».

КНЯЗЬ ГРИГОРІЙ ПОТЬОМКІН-ТАВРІЙСЬКИЙ. ПАРАДНИЙ ПОРТРЕТ. КОХАНЕЦЬ ЄКАТЕРИНИ І ВОДНОЧАС ФАКТИЧНО ЇЇ ПЕРШИЙ МІНІСТР. СПРИТНИЙ І ЦИНІЧНИЙ ЦАРЕДВОРЕЦЬ, БРАВ АКТИВНУ УЧАСТЬ У ЗНИЩЕННІ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ (1775 р.) І В ОСТАТОЧНІЙ ОКУПАЦІЇ КРИМУ РОСІЄЮ (1783 р.)

Як бачимо, колонізація непокірливої Малоросії була вельми прибутковою справою; а що це була свідома колонізація, засвідчує інший документ — настанова Єкатерини ІІ князеві В’яземському при вступі його на посаду генерал-губернатора того ж року: «»Малая Россия, Лифляндия, Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушать ония отрешением всех вдруг весьма непристойно б было; однакож и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше нежели ошибка, а можно сказать с достоверностью — глупость. Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу... Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб навек и имя гетманов исчезло».

1765 року імператриця ліквідувала традиційний полковий устрій на Слобожанщині й створила там Слобідсько-Українську губернію. 1768 року вона розпорядилася заарештувати всіх учасників Коліївщини на чолі з Іваном Гонтою та Максимом Залізняком, Гонту стратити, а Залізняка заслати на каторгу до Нерчинська в Сибіру. Тоді ж Єкатерина наказала довічно ув’язнити митрополита Ростовського та Ярославського Арсенія Мацієвича (за походженням — волинського шляхтича) за його протести проти конфіскації державою монастирських маєтностей.

1775 року за наказом Єкатерини ІІ російська армія зруйнувала Запорозьку Січ на річці Підпільній. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу було заслано до Сибіру, кошового отамана Петра Калнишевського — на Соловки, а само слово «запорожці» було заборонено. Після руйнування Січі імператриця роздала близько чотирьох мільйонів десятин земель Війська Запорозького своїм фаворитам. Нові землевласники на місці козацьких господарств фермерського типу запроваджували латифундії, засновані на праці кріпаків. Після руйнації Запорозької Січі з тієї частини козаків, яка не емігрувала до Оттоманської Порти, заснувавши там Задунайську Січ, було спершу утворено Бузьке козацьке військо на землях між Дністром і Бугом, а потім — Чорноморське (на берегах Кубані й Азовського моря). Кубанці швидко обжилися, освоїли родючі землі, створили господарства фермерського типу, зафіксували в топоніміці рідні українські назви, зберегли старі й витворили нові традиції. Уже через століття Кубанська область — територія Кубанського козачого війська — стала однією з основних житниць Російської імперії...

А 1778 року за наказом цариці з Криму, окупованого російською армією, до Північного Приазов’я — колишніх земель Запорозької Січі — було депортовано 40 тисяч вірмен, греків та болгар. 1781 року Єкатерина ліквідувала полковий устрій і на території Гетьманщини запровадила там натомість Малоросійське генерал-губернаторство із загальноімперським адміністративним устроєм.

Інакше кажучи, Єкатерина ІІ по-насильницькому перервала органічний розвиток Гетьманщини та інших українських земель, які входили до Російської імперії, де вже існував своєрідний парламент — Генеральне зібрання; де останній гетьман Кирило Розумовський вів мову про загальну освіту для всіх суспільних станів; де розвивалася інтегрована із Західною Європою ринкова економіка; де, зрештою, існувало місцеве самоврядування, засноване на магдебурзькому праві та власних правових традиціях. Зміни зводилися до підганяння більш розвиненої України до загальноімперського рівня, до різкого звуження сфери побутування товарно-грошових відносин та запровадження напівнатурального поміщицького господарства. Саме за часів Єкатерини ІІ було завершено знищення власної української фінансової системи, створеної ще за Богдана Хмельницького та модернізованої за Петра Дорошенка й Івана Мазепи. Ще за владарювання Петра І було ліквідовано державну Скарбницю Гетьманщини, примусово вилучено з обігу українські й іноземні монети, натомість в обіг випущено російські монети нижчої якості. Остаточно процес ліквідації українських фінансів було завершено 1774 року.

Та головне з того, що зробила Єкатерина ІІ на українських землях, — це впровадження там кріпаччини у всій її повноті. Ось як було зроблено вирішальні кроки в цьому напрямі.

ЗАКРІПАЧЕННЯ УКРАЇНИ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ «МЕЖА ОСІЛОСТІ»

19 квітня 1783 року імператриця видала маніфест про приєднання Криму до Російської імперії. А 14 травня її указом на Лівобережжі було запроваджено кріпацтво, яке там було скасоване ще під час Хмельниччини: «Для известного и верного получения казенных доходов в наместничествах Киевском, Черниговском и Новгород-Северском, и в отвращение всяких побегов к отягощению помещиков и остающихся в селениях обитателей, каждому из поселян остаться в своем месте и звании, где он по нынешней последней ревизии написан, кроме отлучившихся до состояния сего указа». На случай же бегств посля оглашения этого указа действовать «по общим государственным установлениям».

9 липня за наказом імператриці на Лівобережжі було розформовано козацькі полки. Тоді ж викладання у Києво-Могилянській академії було переведено на російську мову, а через два роки українську мову було заборонено в школах і в церкві. Перед цим, 1769 року, за ініціативи Єкатерини ІІ Києво-Печерській лаврі було заборонено друкувати букварі українською мовою, а ті, що вже були в населення, підлягали вилученню. А 1786 року Єкатерина ІІ провела секуляризацію церковних земель, тим самим підірвавши основу економічної незалежності Церкви від держави.

Ще 1762 року імператриця підписала маніфест про дозвіл іноземцям селитися в Росії, на якому власноруч накреслила: «кроме жидов». 1791 року вона остаточно закріпила так звану смугу осілості єврейського населення, обмеживши проживання євреїв на території Російської імперії білоруськими та польськими землями, Правобережжям та Полтавською і Херсонською губерніями. А заодно імператриця наклала на євреїв подвійний податок: «собирать с жидов установленные подати вдвое противу положенных с мещан и купцов христианского закона разных исповеданий». А 1795 року вона ліквідувала на Правобережжі Греко-католицьку церкву та ініціювала примусове навернення українських греко-католиків на православ’я.

Ось так. Насильницьке переселення народів чи їхніх частин, державний антисемітизм, нищення української (і не тільки української) культури, терор проти інакодумців в останнє десятиліття правління, зрештою, намагання силою придушити європейську революцію з її гаслами свободи, рівності та братерства, — все це доба Єкатерини ІІ. Та все ж головне тут — закріпачення, а якщо реально, враховуючи можливість продажу людських душ, — обернення в рабський стан більшості українців.

І при всьому цьому знаходяться в Україні політики, які вважають «царицю-матінку» засновницею ряду українських міст і культуртрегершею, яка принесла цивілізацію «дикунам». От, скажімо, офіційно вважається, що Одесу заснувала Єкатерина ІІ. Як вона могла це зробити? Місто під різними іменами існувало ще з початку XV століття, входячи до складу різних держав, нарешті, 1789 року було взяте військом Російської імперії (за участю чорноморських козаків), 1793 року перебудоване і лише потім укотре вже перейменоване — цього разу саме на Одесу. Сюжет для Європи не унікальний: там чимало історичних міст змінювали як назви, так й етнічний склад населення. Скажімо, Париж веде походження від кельтського селища Лютеція (ІІІ ст. до Р.Х.), де жило плем’я паризіїв. Після захоплення римлянами (52 рік) населений пункт одержав назву «міста паризіїв», і тільки в середині ІІІ ст. він одержав сучасну назву, хоча етнічний склад населення його був далеким від сьогоднішнього. А іспанські міста? Засновувалися в часи іберів, переходили до рук карфагенян та римлян, потім — варварів, потім — маврів, змінювали назви та склад населення,  але ніхто в сучасній Іспанії не вважає, що ці міста засновані, скажімо, в добу Реконкісти...

Точно відомо, що 1415 року місто і порт Кацюбії (Качибей, Коцюбеїв, Кочубей) було в складі Великого Князівства Литовського. Шляхтич Коцюба Якушинський це місто заснував, а князь Вітовт узяв його під свою опіку та поставив там фортецю, порт і військову залогу. Із 1475 року Кочубей належить Оттоманській імперії, і турки називають його Ходжибей, Хаджибей, Гаджибей. Після переходу міста до Російської імперії далі там будується нова фортеця, заселяються слобідки, і тільки 1795 року Єкатерина ІІ не засновує, а перейменовує місто, наказуючи створити там великий порт. Ось фрагмент із її рескрипту: «Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с оным многая пользы, повелеваем мы нужным устроить тамо военную гавань купно с пристанью для купеческих судов... Повелеваем открыть свободный вход в Хаджибеевскую гавань купеческим судам как наших подданных, так и чужестранных держав...»

Інакше кажучи, в рескрипті йдеться про вже існуюче місто, яке слід перетворити на великий порт,       — а заодно й перейменувати в античному стилі, як, скажімо, і Севастополь та Сімферополь (у «дівоцтві», відповідно, Ак-Яр-Херсонес та Акмесджит-Ак-Мечеть). Але... Хіба адептам Путіна можна визнати факт залучення міст півдня та сходу України до європейської історії задовго до того, як виникли Російська імперія та «Русский мир»?

ЗАВОЮВАННЯ КРИМУ ТА ПОЧАТОК ГЕНОЦИДУ КРИМСЬКИХ ТАТАР

У середині липня 1771 року під приводом війни з Туреччиною російська армія захопила Кримський півострів. Війна завершилася через три роки укладенням Кючук-Кайнарджийського миру, за яким Кримське ханство було визнано незалежним від Османської імперії. 1777 року російська армія знову вторглася до Криму, завдала поразки війську хана Девлет-Ґерая Третього та привела до влади його брата Шагін-Ґерая.

У вересні 1782 року російська армія знову окупувала Крим і придушила там повстання кримських татар проти Шагін-Ґерая. Нарешті, наприкінці лютого 1783 року хан Шагін-Ґерай зрікся престолу і був вивезений до Воронежа і згодом — до Калуги. А 19 квітня імператриця Єкатерина ІІ своїм маніфестом оголосила про ліквідацію Кримського ханства і приєднання Криму, Тамані та Кубані до Російської імперії: «Но ныне... по долгу предлежащего нам попечения о благе и величии Отечества, стараясь пользу и безопасность его утвердить, как равно полагая средством, навсегда отдаляющим неприятные причины, возмущающие вечный мир между империями Российскою и Оттоманскою заключенный, который мы навсегда сохранить искренне желаем, не меньше же и в замену и удовлетворение убытков Наших, решилися Мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Таман и всю Кубанскую сторону».

Такими були найважливіші події, які передували приєднанню Криму до Російської імперії та знаменували анексію. Саме ж приєднання вилилося, говорячи сучасною мовою, у «дерибан» найкращих земель півострова та інших його природних багатств.

У своєму маніфесті Єкатерина ІІ обіцяла кримським татарам і всім жителям півострова найрізноманітніші блага: «Свято и непоколебимо за себя и преемников престола нашего содержать их в равне с природными нашими подданными, охранять и защищать их лица, имущество, храмы и природную их веру...» Насправді ж усе було зовсім інакше. Зовсім не так, як у гучних маніфестах, призначених для заспокоєння європейської громадської думки. Загарбавши Крим, російська влада вдалася до утисків кримських татар, руйнування їхніх будинків, мечетей і цвинтарів, паління книжок та нищення інших пам’яток культури. Упродовж перших десяти років після анексії Криму уряд відібрав у кримських татар і роздав російським аристократам 350 тисяч десятин найкращої кримської землі. Нові землевласники переселяли до своїх кримських маєтків селян із Центральної Росії. Російський уряд також дозволив селитися на півострові відставним російським солдатам та іноземним колоністам, насамперед — німцям. Вирубалися ліси в передгір’ях, передусім поблизу Севастополя, що стало першою в історії рукотворною екологічною катастрофою в Криму. Відтак до кінця ХVIII століття під тиском російської влади з півострова до Туреччини виїхало близько ста тисяч кримських татар.

А ще за своє правління Єкатерина ІІ роздарувала близько мільйона селян (яких сама в листах іноді звала «рабами») по всій імперії своїм наближеним і підлеглим.

Нічого не скажеш, воістину «золота доба»...

Теги:
2014-03-28 14:57:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар