Черепок із попелом - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Черепок із попелом

Черепок із попелом

Трагедія «97» та хресний шлях Миколи Куліша
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Він писав правду. Й хоч, звичайно, мав власні, породжені тяжким життєвим досвідом ідеї та переконання, — первісною, «базовою» річчю була для нього передусім сувора правда життя, а не будь-яка, хай навіть надправильна, доктрина. Микола Гурович Куліш (1892 — 1937), видатний драматург світового рівня, один із найяскравіших творців незабутнього українського «розстріляного Відродження», був людиною рідкісного обдарування: він вмів чути трагічну симфонію епохи. І вмів винятково яскраво відтворювати її.

Українець за самою суттю свого світогляду (але ж, між іншим, і майстер, ще з юних років зачарований найвищими надбаннями світової культури: ще навчаючись у приватній гімназії в Олешках, жадібно читав Шекспіра, Мольєра, Достоєвського, Толстого...), син селянина-незаможника із Чаплинки на Херсонщині, Куліш поєднував у своїй свідомості — водночас і гармонійно, і драматично-суперечливо — й ідеали культурного та національного відродження рідної землі, й високі ідеї соціальної справедливості. Він був переконаним комуністом (і відстоював владу Рад зі зброєю в руках, брав участь у боях проти денікінців, за власними спогадами, «формував Дніпровський селянський полк — згодом 517 радянський стрілецький полк 58 дивізії». У липні 1919 року Куліш вступив до КП(б)У). І в той же час щиро, до самозречення любив Україну — тому-то в характеристиці (1934 року) засідання комісії по чистці парторганізації письменників, даній Кулішу, разів 20 зустрічаємо улюблене комуністами слово «націоналіст» («майже всі п’єси Куліша мають яскраве націоналістичне забарвлення і фактично спрямовані проти лінії партії»; «Куліш весь час працював у тісному зв’язку з націоналістичними контрреволюційними елементами (Курбас, Яловий)» — і, як вирок: «за систему націоналістичних помилок, що особливо виявилося в низці націоналістичних п’єс, спрямованих проти лінії партії («Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Закут», «Маклена Граса», «Патетична соната»), за активну підтримку та тісний зв’язок з націоналістичними контрреволюційними елементами, як людину, що, будучи керівником «ВАПЛІТЕ», «Всеукомдрами», спрямував роботу цих організацій проти партії, як людину з цілком ясною націоналістичною ідеологією з партії виключити»). Оця характеристика з позицій наших днів виглядає істинним пам’ятником великому драматургу, Людині, Громадянину Миколі Кулішу.

До річниці масових розстрілів української інтелігенції в Сандармоху

На наш спільний сором, творчий доробок Куліша ще не увійшов до української суспільної свідомості, його не опрацьовано належним чином, не засвоєно, а зробити це справді необхідно, адже перед нами — один із наймасштабніших (поряд з Хвильовим, Курбасом, Скрипником, Яловим) митців та ідеологів українського націонал-комунізму, і трагедія його життя, що обірвалося на Соловках 3 листопада 1937 року під кулями єжовських катів, — це трагедія цілого покоління яскравих людей, людей жорстких, нещадних і сповнених віри. Віри в те, що можна таки поєднати настанови комунізму та національну свободу України. Всі вони своїм життям заплатили за цю фатальну ілюзію...

Засвоїти спадщину Куліша — це означає засвоїти багатющий зміст кожної з його п’єс. Адже і «Патетична соната», і «Народний Малахій», і «Мина Мазайло», і «Маклена Граса» заслуговують на окрему статтю — настільки неповторно, рельєфно, з непереборною силою проступають в них драматичні колізії часу. Ми ж зараз зупинимося на першому творі Миколи Гуровича, на його сценічному дебюті, котрий відразу зробив ім’я 32-річного письменника знаменитим. Це — п’єса «97», створена Кулішем у листопаді 1923 — червні 1924 року (прем’єра відбулася 9 листопада 1924 року на сцені Харківського театру імені Івана Франка, режисер і виконавець головної ролі Мусія Копистки — Гнат Юра. То був триумф!). Як бачимо, вже перша творча спроба Куліша-початківця уславила його ім’я. Чим же ця п’єса (точніше кажучи, трагедія величезної художньої сили) може зацікавити й схвилювати теперішнього читача (і, звичайно, глядача)?

«Загірня комуна» на крові

Перший варіант драми, згодом перероблений автором, мав коротку й страшну назву «Голод». На початку п’єси було зазначено: «Доби голоду 1921 — 1922 років на Херсонщині»; згодом, з цензурних, можливо, міркувань, автор дещо змінив час дії п’єси, віднісши його в 1923 рік — для глядачів. В усякому разі, то була жахлива, незагоєна рана... Що собою являв лютий голод року 1921-го на півдні України (перший з трьох Великих Голодів ХХ століття!) — Куліш знав прекрасно, бо саме тоді, в ті жахливі місяці 1921 року, працюючи на ниві народної освіти, перебував на рідній Херсонщині. Ось фрагменти з записника письменника, датованого наступним, 1922 роком (російською мовою): «Все то, что творилось зимой, не поддавалось никакому учету и меньше всего словесному описанию. Учительство, доведенное голодом до крайнего отчаяния и ужаса, в предсмертной тоске посылало своих гонцов в «Унаробраз» и уездное правление союза «Работпрос» с просьбой о помощи. Гонцы приходили пешком, имея за пазухой кусок макухи, и повествовали о мрачных картинах голода. Взрослое население разбегалось, покрывая дороги и поля трупами. В двух селах были зарегистрированы случаи людоедства. Родные убивали детей, начиная с младшего в семье, потрошили по ночам, ставили в печь и жарили... Детские дома, перегруженные детьми, постепенно превращались в больнички и просто в мертвецкие, откуда уносились ежедневно на кладбище по два, три и больше трупика. И когда, наконец, на землю брызнули лучи весеннего солнца, то, вопреки ожиданиям, голод не только не уменьшился, но стал нестерпимо жестоким, ненасытным. Запах прелой земли, кореньев, молодых трав возбуждал голодных людей, доводил их до галлюцинаций, до сумасшествия».

Це — теж страшний документ доби (нагадуємо ще раз: не 1933-го, а 1922-го року). Звичайно, побачене тоді не могло забутися впродовж усього життя. І своє розуміння причин, обставин та перебігу цієї трагедії Микола Куліш прагнув відтворити в художній формі — у драмі «97». Перед нами українське, доведене до краю відчаю й виснаження село початку 20-х, соціально розколоте на заможних господарів і бідноту (зараз цей момент часто «залишається в тіні», а Куліш малює отой внутрішній конфлікт вельми талановито й яскраво!), пограбоване більшовиками, котрі вилучали геть увесь хліб (почитаймо, приміром, телеграму Леніна Чубарю і Раковському від 21 жовтня 1921 року з категоричними вимогами «провести навантаження хлібу для центру» й протягом трьох днів досягти «корінного поліпшення справи», бо інакше «ми змушені будемо призначити свого уповноваженого на Україну» — додамо, що саме так зробив Сталін через 11 років!), село, яке виявилося під владою чужої, по суті, держави після трагічної поразки Української Народної Республіки. І водночас під владою високої, проте кровожерливої ідеї, з одного боку, та «міцних хазяїв», «глитаїв», «куркулів», які всіма можливими засобами захищають свою власність — з іншого боку. Тобто, основний конфлікт у «97», поза сумнівом, соціальний, класовий — і це багато в чому визначає трагічний сюжет п’єси.

В центрі твору — селянин-незаможник (чи не найголовніший активіст місцевого «комнезаму») Мусій Копистка; за визнанням самого Куліша, він не сконструйований штучним способом, не вигаданий, а взятий із самого життя. Копистка — це ота «народна», «низова» стихія, без якої революційна буря не могла б навіть розпочатися. Причому необхідно тут зауважити, що Куліш не просто «знав» народ і «відчував» цю стихію — він сам був плоть од плоті народу і тому не відчував до того народу ані сентиментального замилування, ані, тим більше, «панської», зверхньої огиди. Він не хотів відходити від страшної правди життя на догоду наперед заданим, хай навіть ідейно «правильним» настановам.

Характерним є «кредо» Мусія Копистки, висловлене вже на перших сторінках драми: «Ленін каже: «Тоді світ новий настане, як ми з тобою рихметики вивчимось» (це він звертається до дружини!) І далі: «Рихметики й усякої політики вивчимось, а тоді зладнаємо собі таку піч, що сама варитиме, сама пектиме». Це, безперечно, типова форма «казкової» свідомості; і було б дуже цікавим послухати думку істориків, філософів, соціологів про зловісну роль подібної свідомості у становленні тоталітаризму. А тепер Копистка, сповнений гордості, кидає в обличчя своїм «класовим ворогам», «глитаям» Гнату Гирі та Годованому: «Ми тепер власть і більше ніхто!» І, схоже, саме тому, що він та інші селяни-незаможники щиро вірять у те, що вони «власть», — всі ці люди (разом їх у селі 97 душ — звідси і назва п’єси) готові гаряче підтримати «бомагу», що прийшла з «центру», в якій міститься категорична вказівка: реквізувати у місцевої церкви коштовну обрядову чашу, позолоту, срібло, інші дорогоцінності, й відправити це у район, неначе задля того, щоб на виручені гроші закупити хліб для голодуючих... Це ще більше загострює конфлікт, який буквально розриває село. Хліб є тільки у селян з достатком, проте ані Гиря, ані Годований, зазнавши вже силових, підкріплених зброєю вилучень геть усього продовольства, не бажають тепер віддавати більшовицькій державі ані зернини; з іншого боку, здійснюються репресії проти церкви (і проти священників! Згадаємо відомий лист Леніна до Молотова й членів Політбюро від 19 березня 1922 року, де він зазначає, що «тільки тепер і саме тепер», коли голод набув небачених масштабів, «ми можемо завдати по цій публіці», тобто по священиках, «такого удару, що вони не забудуть його сотні років»). Звичайно, ці жахливі знання, доступні нам, сьогоднішнім, корегують сюжет драми.

Є в цій трагедії Куліша моменти (пророчі? інтуїтивно відчуті?), що вони буквально примушують здригнутися сучасного глядача. Так, у відповідь на запевнення Копистки, що, мовляв, ось-ось з міста приїде продзагон на чолі з комісаром та «он-он з того краю, тією дорогою, отим автомобілем» привезуть жаданий хліб (бо вже одна з жінок на пряме запитання: «То правда, що ти вже кішку з’їла»? — від певної відповіді ухиляється...) «глитай», «багатій», власник хліба Годований (взагалі-то не дуже привабливий герой) заявляє таке: «Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде — голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте — ребрами торохтить?». Куліш був переконаним й щирим комуністом, але й не меншою мірою видатним творцем, й тому давав висловитись усім своїм героям згідно з реаліями життя — і нерідко прозирав жахливе майбутнє...

«97» завершується моторошною сценою, коли двох людоїдів, чоловіка й жінку (в радянські часи критика стверджувала, що ніякого істинного факту людоїдства не було, і у Куліша це не більше, аніж просто «провокація куркулів»), приводять до Копистки і вимагають від нього як від голови самопроголошеного «ревкому» винести злодіям вирок, інакше — буде самосуд. Взагалі-то, натовп має намір розправитися і з самим Кописткою, проте той чудом рятується: з міста прибувають продармійці й підводи з хлібом... Звісно, Куліш прекраcно відчував штучність цієї «щасливої розв’язки», передбачав, що майбутнє буде досить похмурим (ось рядки з його листа, написаного якраз того ж 1924 року: «Життя моє, та, мабуть, і твоє, друже, вже вечірніми тінями вкривається. Примеркає, чорт його не бери. Скоро, скоро замість акордів та симфоній пугачі завиють. І фантазія моя вже не золота квочка, яка несла колись гарненькі крашаночки, а якийсь розбитий черепок із попелом». Кулішу судилося дожити до 1933 року (за спогадами дружини письменника, він запевнив її, що буде триматись і добровільно з життя, як Микола Хвильовий, не піде), загинути у 1937-му на страшній соловецькій півночі. І стати символом духовної непокори сталінському деспотизму...

2008-11-29 17:59:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар