Бункер Головного осередку пропаганди ОУН-УПА повернули із забуття... - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Бункер Головного осередку пропаганди ОУН-УПА повернули із забуття...

Бункер Головного осередку пропаганди ОУН-УПА повернули із забуття...

Його знайшли за координатами друкарки ГОСП Дарії Малярчин-Шпиталь
Соломія ОНУФРІВ, упорядник спогадів, доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Франка, фото надані автором

Газета «День» оголосила 2012 рік Роком «Списку Сандармоху», щоб у такий спосіб повернути із забуття сотні тисяч, а може, й мільйони імен українців, які загинули у боротьбі за вільну і самостійну Україну. Завдання надзвичайно важливе, адже, як сказав Збігнєв Бжезінський, нація без пам’яті — ніби людина без розуму.

***

Карпатське село Корчин Сколівського району Львівської області через розташування біля нього Головного осередку пропаганди ОУН-УПА залишало свій помітний слід, свою розгорнуту сторінку в історії легендарної Української повстанської армії. Саме гору Кичеру, що розташована біля Корчина, провідний діяч ОУН-УПА Петро Федун «Полтава» обрав як місце знаходження свого ідеологічного центру, працівники якого вели не збройну, а більш потужну війну — інформаційну. Війну за кожного небайдужого українця!

ПРО КРИЇВКУ НА КИЧЕРІ НЕ ЗНАЛО Й МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ В КОРЧИНІ

Знаково, що напередодні 70-ї річниці створення УПА у травні цього року після тривалих пошуків вдалося відшукати місце розташування бункера ГОСП ОУН-УПА на горі Кичері, який функціонував упродовж 1946—1948 рр. поблизу Корчина. Розміри криївки рідкісні — 35 метрів завдовжки і 5 метрів завширшки. Осередок пропаганди був так добре законспірований, що його тривалий час не могли знайти емгебівські загони. Аж 7 квітня 1948 року, за свідченнями зв’язкової Катерини Зарицької («Монети»), бункер ліквідували. Як з’ясувалося у розмові з очевидцями, про криївку на Кичері не знало і місцеве населення в Корчині, без допомоги якого підпільної боротьби не було б.

А вирішальною в пошуках криївки стала інформація 85-річної друкарки ГОСП за 1945 — 1948 рр., уродженки села Корчин Дарії Малярчин-Шпиталь, котра нині мешкає в Трускавці. Саме завдяки її спогадам вдалося відшукати давно втрачений осередок пропаганди ОУН-УПА. Як з’яcувалося згодом, в офіційних документах МГБ, координати місцерозташування бункера були неправильними й відрізнялися від реального місця приблизно на 1 км.

До речі, гора Кичера, де містився бункер ГОСП, увійшла до нового туристичного маршруту «Горами нашої слави», який проходив 14—19 липня цьогоріч починаючи з Ясної гори в Гошеві й далі пролягаючи за маршрутом — Скелі Довбуша — село Церківна — гора Яворина (бункер провідника Карпатського крайового проводу ОУН Ярослава Мельника — «Роберта») — гора Магура — гора Маківка — село Тухля («Захар Беркут») — гора Лопата — гора Ключ — гора Парашка, і завершився біля твердині патріотичного духу на горі Кичера, що недалеко від Корчина.

Символічним є й те, що в липні у львівському видавництві «ПАІС» вийшли друком спогади пані Дарії під назвою «І стали нам ті наші гори твердинею у лютий час... Спогади друкарки Головного осередку пропаганди ОУН-УПА Дарії Малярчин-Шпиталь («Дарки»)», тоді ж їх вперше було представлено у Стриї за програмою Всесвітнього фестивалю українських кредитних спілок.

Ініціатором видання спогадів став земляк Дарії Малярчин-Шпиталь, доктор філологічних наук, професор Роман Кирчів, саме він як науковець-етнограф спонукав підпільницю до їх написання. Координував процес видання спогадів керівник експедиції, яка знайшла бункер ГОСП, депутат Львівської обласної ради Богдан Сидорак, котрому передав рукопис Р. Кирчів. Упорядкуванням, науковим та літературним редагуванням, світлинами займалася теж уродженка Корчина — доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук Соломія Онуфрів. Спільними зусиллями чотирьох зацікавлених осіб побачили світ спогади Дарії Малярчин-Шпиталь, які упродовж більш як півстоліття вона зберігала лише у своїй пам’яті.

У спогадах учасниця підпільної боротьби українського національно-визвольного руху 1940-х років Дарія Малярчин-Шпиталь згадує, як формувався її світогляд, учнівське захоплення пластунським життям, ризиковані операції зв’язкової ОУН, підпільні будні кухарки та друкарки ГОСП, болюча втрата коханого нареченого, керівника Служби безпеки ГОСП — Івана Корчинського («Корчака», «Варяга») і матері — Софії Малярчин, етап легалізації та арешт органами МГБ в лютому 1949 р., поневіряння у в’язницях Турки, Дрогобича, тюрми на Лонцького у Львові.

Немов у пригодницькому романі, смерть чигала на підпільницю на кожному кроці: в січні 1946 року, похапцем тікаючи із криївки від несподіваної облави, «одна нога боса, а друга — у шкарпетці», Дарка обморожує собі ногу, тієї ж весни п’ять разів перехворіла на тиф, а вже літом, працюючи з Богданою Світлик над збіркою новел, з пістолета — німецької «летунки», що дівчина носила без кобури, на ремені через плече, вона випадково прострілила собі ліву частину грудей з вильотом поміж лопатками. Але доля була прихильною до Дарки — вона вижила. Вижила, щоб розповісти про бункер Полтави і легендарних підпільників.

В ЕПІЦЕНТРІ ПІДПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ НА СКОЛІВЩИНІ — ВІДОМІ ІМЕНА УПА

Спогади цінні тим, що в епіцентрі підпільної боротьби на терені Сколівщини постають такі відомі імена повстанського визвольного руху, як головний ідеолог збройного підпілля ОУН-УПА Петро Федун «Полтава», провідний публіцист Осип Дяків («Горновий»), героїчна жінка, авторка відомих новел «Учителька» (1947) та «Михайлик» Богдана Світлик («Марія Дмитренко», «Доля»), редактор підпільних видань та співробітник ГОСП Хризанф Гонтар («Професор»), редактор видань Крайового проводу ЗОУН (Закерзоння) Володимир Семенюк («Порендовський»), головний командир УПА Роман Шухевич («Тур»), генерал-хорунжий УПА Олекса Гасин («Лицар»), генерал-політвиховник Дмитро Маївський («Тарас»), шеф ГВШ УПА (1944—1945 рр.) Дмитро Грицай («Перебийніс»), співробітник ГОСП Василь Галаса («Орлан»), керівник технічної ланки ГОСП (1945—1946 рр.), а перед тим керівник радіостанції «Вільна Україна» (кодова назва «Афродіта», яка функціонувала протягом 1943—1944 рр. поблизу села Сопіт на Сколівщині) Василь Гоцій («Волос»).

Із книжки спогадів читач чи не вперше дізнається про місцевих подвижників: Івана Корчинського («Корчака»), сина священика із Корчина — Мирона Воскреса («Мирона»), Семена Яценка («Шуліку»), Василя Поповича («Довбуша»), Петра Корчинського («Стрийка»), Ярослава Рапея («Беркута»), Антона Хандона («Вишневого»), Івана Корчинського («Янка»), Богдана Сойку («Степового»), Григорія Дулина («Всеволода»), Євстахія Онуфрів («Вуйка»), Ярослава Дулина («Запорожця») та інших земляків-сміливців.

Ретельну конспіративну роботу ГОСП засвідчує ще такий факт. Після проведеної організаційної наради УГВР у бункері «Полтави» на Кичері з участю провідних очільників УПА — Романа Шухевича, Олексу Гасина, Дмитра Грицая та Дмитра Маївського — головного командира УПА проводжала на станції до села Верхнє Синьовиднє молода дівчина, нині 87-річна жителька Корчина Ольга Костянтинівна Мелень. Про те, кому саме вона показувала дорогу, дівчина дізналася уже набагато пізніше.

Очевидно, що саме в корчинських лісах керівник ГОСП Петро Федун «Полтава» написав найважливіші ідеологічні настанови: «Концепція самостійної України та основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу» (1946 р.), «Україна погибає! Хто винуватий у цьому?» (лютий 1948 р) і «Хто такі бандерівці та за що вони борються» (1948 р.).

Цікава передісторія появи останньої публікації, до речі, одного з найпоширеніших видань того часу. Про неї у спогадах «Тисяча доріг» згадує співробітниця ГОСП (осінь 1947 — травень 1948 рр.) Марія Галаса-Савчин: «Полтава уже закінчив був писати брошуру «Хто такі бандерівці», але в поспіху не захопив зі собою рукопису, і він попавсь гебістам ще до видання його в підпіллі. Захопив тільки нотес, в якому виготовляв плян брошури і писав замітки. На підставі цього нотеса він улітку 1948 року написав наново свою працю». Справді, творчу спадщину Петра Федуна «Полтави» заслужено можна віднести до золотого фонду української політичної літератури і публіцистики 40-х рр. минулого століття.

Можливо, саме в бункері на Кичері написала свої хвилюючі новели «Учителька» (1947) та «Михайлик» молода й талановита письменниця Богдана Світлик, відома як Марія Дмитренко. Втім, за спогадами пані Дарії, достеменно відомо, що влітку 1946 року на горі Погар, що неподалік Корчина, на потративній друкарській машинці «Доля» (одне із прізвиськ Б. Світлик) написала збірку новел із повстанського життя «Не на життя, а на смерть».

Герої її текстів, як і сама авторка та її соратники, — це люди, котрі не боялися думати, говорити і робити — одне і те ж. Не боялися говорити те, що насправді відчували, не боялися боротися за свої переконання. Їхні думки, слова і дії були єдиними. А це найважливіше правило вільної, щасливої людини! Це правило переможців, а не рабів.

В історії кожного народу є втрати, але для українців ХХ століття в цьому сенсі найбільш трагічними з них є: поразка Української революції в 1917— 1921 рр., три голодомори (1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 рр.), політичні репресії, придушення національно-визвольного руху 1940—1950-х рр.

Тоталітарна система послідовно і наполегливо ламала й нищила людину. Із мешканців Корчина в ті часи найбільше потерпіли (від п’яти до десяти років таборів): талановитий художник, багатолітній в’язень таборів ГУЛАГу в Інті й Воркуті Іван Хандон, а також Богдан Малярчин, Микола Хандон, Теодор Миндзів, Дмитро Лесишин; Андрій, Микола, Зіновій, Ярослав та Володимир Онуфріви; Дмитро Стасів з дружиною Ольгою, у котрої народився син Богдан у в’язниці; студенти Дрогобицького технікуму — Роман Стасів, Теодор Андрушків і багато інших репресованих.

СУМНІ ІСТОРІЇ

Під час упорядкування спогадів інформаційно збагатили розмови зі старшим поколінням Корчина, які на той час були ще дітьми, але не можуть забути жахіть і тяжких випробувань минулого. Вони пам’ятають і шанують своїх близьких родичів, які, не жаліючи життя як найбільшої цінності людини, брали участь у підпільний боротьбі.

Особливо схвилювала історія, що її розповіла 79-річна Марія Волос про свого стрийка — повстанця Івана Дяківа. На Великдень 1945 року енкаведисти привезли вбитого повстанця, котрий потрапив у засідку на Шляхті — околиці Корчина для опізнання посеред села, прив’язали його мертве тіло між двома черешнями. Як розповіла пані Марія, «люди, які йшли до церкви, дивлячись на таке знущання, навіть плакати не могли, бо боялися». Потім мертве тіло забрали у Сколе і закопали в потоці у Горбані. Уже на початку 1990-х, на знак пам’яті про загиблого стрийка на тому місці вона посадила дві символічні черешні, що їх обгородив ланцюгами репресований Дмитро Лесишин. Тоді ж відправили заупокійну панахиду. До речі, як виявилося, цю «сумну Великодню історію» з 1945 року в Корчині добре пам’ятає уродженець села, професор Роман Кирчів, ініціатор та автор передмови спогадів.

Із розповіді доньки станичного Антона Хандона («Вишневого») — 80-річної Марії Хандон стали відомі обставини смерті й місце поховання її батька. Під Парашкою, через те, що йшов дим, енкаведисти знайшли криївку, її батька поранили. Йому вдалося сховатися в лісі, три дні він був голодний, відтак його знайшли хлопці із села Верхнє Синьовиднє та перенесли у Пауковий Потік. Намагалися лікувати, але в нього відкрилася гангрена, ліками допомагав місцевий священик Іван Щербанюк, та життя повстанця не вдалося врятувати, він помер своєю смертю. Маріїна мама була на похороні. Свою дочку, підлітка, із собою не взяла. Поховали батька в Пауковому Потоці, на могилі поставили камінь, але після того як молдавани рубали ліс, знайти могилу, на жаль, не вдалося.

Нещастя в родині Хандонів тривали: забрали дві корови, коня та віз, а коли «ястребки» з дороги стріляли в хату, зайнялася стріха — і хата згоріла. Тоді ж спалили ще дві хати — Івана Корчинського та Василя Лавришина. До слова, вся сім’я Лавришиних — чоловік Василь, син Володимир і дружина Катерина — трагічного загинули 1945 року в урощичі Кам’янисте неподалік Корчина.

Як з’ясувалося, Маріїного батька, Богдана Сойку та Івана Дяківа певний час протягом зими переховував на горищі своєї хати мій стрийко (рідний брат мого діда) — Йосип Онуфрів, тоді як на першому поверсі «квартирували» червоноармійці. Годувати повстанців не було чим, доводилося варити квасолю дворічної давності.

Ще одна уродженка Корчина — Оксана Палайда (дівоче прізвище — Румців), котра народилася 1939 року, нині живе у Львові, пригадує: батько загинув на фронті, мати залишилася одна з трьома малими донечками. Одного разу під час облави до їхньої хати прибіг Мирон Воскрес. Не знали, куди його сховати, тож вирішили, що найбезпечніше — на печі, де лежали діти — троє дівчат. І справді, у такий спосіб їм вдалося врятувати життя охоронця ГОСП. НКВДисти не здогадалися заглянути на піч...

Уже в 1980-х роках пані Оксана працювала в одному із львівських навчальних закладів з рідною сестрою сина корчинського священика Григорія Воскреса — охоронця ГОСП «Мирона» — Лідою. На жаль, нам не вдалося знайти нитку до її родини.

Робота над упорядкуванням спогадів спонукала до думки, що варто негайно заходитися збирати матеріали про тих жителів села, які допомагали повстанцям, — простих сільських жінок і чоловіків, які були очевидцями та учасниками підпільних змагань. На жаль, таких залишилося вже небагато...

Але ті, хто ще живий, пам’ятають і свій страх, і своїх близьких. За словами Романа Кирчіва, коли він запитав у матері: «Чи не було страшно допомагати тим хлопцям?» — і вона відповіла: «Певно, що страшно. Вони трохи старші від тебе і вже пішли на ту дорогу. Я не могла їм відмовити». І таких, хто не відмовив, а підтримав, допоміг, було чимало.

Як дорогий скарб друкарка ГОСП Дарія Малярчин-Шпиталь із тих буремних часів до сьогодні зберігає частину рушника з 1947 р. від нареченого «Корчака», шматок тканини, який залишився від блузки «Долі» з весни 1947 р., випороту внутрішню кишеньку зі старої маринарки «Корчака» з 1945 р., старенький коц із 1946 р., з яким пройшла всі митарства в тюрмах, і домоткану верету від жінки із села Беріжок від 19 лютого 1949 року. Ці скарби є чи не останніми свідками з давно минулих літ визвольного руху.

Сьогодні ми знаємо, що імена героїв підпільної боротьби — це імена передусім простих людей, які за свого життя і боротьби керувалися пріоритетом обов’язку — насамперед пріоритетом Ідеї Вільної та Самостійної України, а вже потім перед собою та родиною — тому вони не мають бути забутими. Сьогодні кожен свідомий громадянин має святий обов’язок — шанувати і не забувати власної історії. Маємо знати правду, хоч би якою гіркою вона була, — пам’ятати і пишатися нею. Їхні імена закарбовані не золотом, а власною кров’ю в історії України.

Теги:
2012-11-15 09:29:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар