Богдан Когут - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Богдан Когут

15 березня 1921 народився український письменник, політв'язень Богдан Йосипович Когут (1921-2011), член ОУН, Член Спілки письменників України, Товариства політичних в'язнів та репресованих. Лауреат літературної премії імені Богдана Лепкого. Похований на Личаківському цвинтарі. Батько - Йосип Когут був новелістом, істориком, воїном УГА. Закінчив факультет романо-германської філології Одеського державного університету.

Наприкінці 30-х років був діячем підпілля ОУН, вояком УПА. Під час війни був арештований німцями. Тричі втікав з-під розстрілу. 1945-го року заарештований СМЕРШ-ем і 1947 року засуджений до смертної кари. Покарання замінено багатолітнім ув'язненням в таборах ГУЛАГу. 1956-го року звільнений з-під арешту з забороною проживання в Західній Україні. Не реабілітований.

Поселився в Миколаєві. Закінчив Одеський університет за спеціальністю «англійська філологія». Вільно володів англійською, німецькою, польською та іспанською мовами. Викладав англійську в середній школі м. Миколаєва. Останні роки життя пан Богдан Когут мешкав у Львові, де провадив активну письменницьку роботу. У 70-літньому віці родина Когутів взяла на виховання двох хлопчиків з дитячого будинку (зараз хлопці уже дорослі).

Леся Паньків із Лондона, яка переймалася долею Богдана Когута, назвала його «нікому не відомим українським Солженіціним».

Автор збірки «Трилогія» та публікацій у періодичних виданнях. Твори Богдана Когута — а це п'ять томів книг і зокрема трилогія «Під чорними вітрами», «Гіркий присмак волі» та «Оповіді каторжанки» про сибірський табір для українських жінок-політв'язнів. Основна тема - глибокий психологічний аналіз і опис подій тоталітарного минулого.

Богдан Когут писав: «Не вірте поетам: мертвий Герой ворога не може бити, поки той ворог живий. Це нині я так розумію і стверджую. Це я нині пишу з відстані півстоліття і з певним багажем прожитого нелегкого життя, здобутим через відкритий експеримент мерзенної ланки переслідувань, „пєрєдєлок“, таборів, нудкого трупного фетору і постійних — 99 із 100! — невдач; нині, коли я вже досвідчений, освічений і на схилі літ. Тепер я вже „мудрий“. Але тоді мені минуло лише 20 років! Хто з нас не був наївним у такому віці? Коли найфантастичніше марення здавалося нам досяжним, реальним? Чого ми тоді не могли? Ми все тоді „могли“! Навіть молох війни нам здавався дрібничкою. Я нині вже не вмію так мислити, як мислив у той час; я тоді не написав би так, як пишу тепер. Півстоліття!..».

Богдану Когуту судилося побачити свої мемуари виданими. Можна сказати, що Когут переміг «чорні вітри» історії. У 1995 році їх видав Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, а в 1997 - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського.

«Автор не був пересічним свідком повсякденних і не повсякденних подій бурхливих років української національно-визвольної боротьби. Він був також вдумливим спостерігачем, учасником, активним діячем, що зумів робити висновки з побаченого й пережитого. Висновки для себе і для майбутніх поколінь. Він має — вистраждане долею — право на власні оцінки, власні думки, власні міркування. Найвищим критерієм вартості мемуарів, перенесених на папір, є їхня правдивість. Усі ми, його читачі, повинні бути лише вдячні тим чітким образам минулого, які його пам'ять донесла до нас і донесе до майбутніх читачів, дослідників, істориків, - писав професор Ярослав Дашкевич у передмові до роману-спогаду «Під чорними вітрами». - У 70-х та 80-х роках ще й велося справжнє полювання за мемуаристами: спогади відбирали, їх знищували в топках КДБ. Авторів шантажували, тероризували, часто намагалися запроторити знову в місця, в яких вони б замовкли навіки. Це була війна з пам'яттю народу, якого треба було остаточно перетворити в москвопослушного німого раба. Це була війна з історичною правдою, яку треба було знищити, сфальшувати, щоб її не передали потомкам. Боротьба ворога з пам'яттю народу коштувала багато жертв. Але не все з цього минулого вдалося знищити безслідно, затоптати в болоті забуття, замінити ошуканством і переможним глумливим танцем на побойовищах та цвинтарищах…. Богдан на героя не позував, він виконував свій звичайний щоденний національний обов'язок».

«Мемуари Богдана Когута доносять до нас цінний досвід людської гідності й інші непроминальні вартості, серед яких запал посвяти. „Людина піде на смерть, лиш би на ріднім порозі. Людина відчуває своє право на Батьківщину, як мала дитина на збереження її життя, хоч пояснити цього не може. Позбавляти когось Батьківщини, як і життя дитини, – найбільший злочин. Це страшніше, ніж кара смерті за здійснений злочин” – такими є патріотичні настанови Богдана Когута, за яким нині невтішно ридає його Батьківщина. - писав з приводу смерті письменника в 2011 році Центр Дослиждень Визвольного Руху. - Схиляючи голову над труною Богдана Когута, ми бачимо його таким, як його описав Ярослав Дашкевич: він не був споглядальником жорстокого часу, а його активною дійовою особою, що зуміла перелити у слово побачене, почуте й пережите у бурхливі 1940 – 50-ті роки. Крізь злидні й негоду, фізичні й моральні тортури проніс глибоку віру в українську національну ідею. Він був – і є – представником того саме справді героїчного покоління, якому належиться і подив, і шана, а за зображене на письмі минуле – ще й глибока вдячність».

2020-04-03 11:19:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар