БЛИЗНЮКИ - Україна Incognita

БЛИЗНЮКИ

Сергій ІГНАТЕНКО, історик, Київ

Загальновідомо, що на честь 50-річчя Гітлера 20 квітня 1939 року в усіх концтаборах Німеччини було розстріляно по 50 в’язнів. Значно менше відомо про «ювілейні» розстріли в’язнів у Соловецькому та інших радянських концтаборах на честь чергової річниці Жовтневої революції Автор порушує надважливу для наших днів проблему: спільне для всіх тоталітарних ідеологій — це неповага до народу, до фундаментальних норм демократії (вільне волевиявлення, чесні та регулярні вибори тощо). Схожість i відмінність націонал-соціалізму та комунізму сталінського гатунку краще зрозуміти на загальному тлі світової історії першої половини ХХ століття — доби, коли розцвіли страшним цвітом людиноненависницькі теорії, що прагнули на засадах класової або расової винятковості перебудувати світовий устрій на власний лад. Людство було врятовано від фашистських та сталінських тоталітарних кошмарів. Отже, мусимо йти лише шляхом демократичних, загальнолюдських цінностей, що ставлять права та свободи кожної особистості над усе. Глибокий аналіз автора в деяких аспектах страждає певною однобокістю: тоталітарний комунізм злочинно спекулював на законному і вічному прагненні людей до соціальної справедливості (почутті, самому по собі, високому!). А гітлерівський нацизм — на звірячих підлих інстинктах розлюченого міщанського натовпу. Як бачимо, суттєва різниця між обома різновидами тоталітарних ідеологій, про які веде мову історик Сергій Ігнатенко, все ж таки існує. У Гітлера ми бачимо не використання благородних ідей у злочинних цілях, а спритне вивільнення звірячих первісних інстинктів національної та расової зверхності.

ХХ століття увійшло до історії не тільки дивовижними досягненнями науки та бурхливим розвитком техніки. Виникли незнані доти масові політичні рухи — комунізм і фашизм, зовні протилежні, але внутрішньо — рухи-близнюки. Здавалося б, комунізм і фашизм — непримиренні вороги, що було не тільки неодноразово декларовано нацистською та радянською пропагандою, але й на практиці підтверджено підсумками Другої світової війни. Це справдi так. Мільйони людей віддали своє життя заради винищення «коричневої чуми». Але через 46 років після краху Третього Рейху майже безкровно розвалився і головний переможець, твердиня комуністичної ідеології — Радянський Союз. Випадковість це чи історична закономірність? Спробуємо порівняти деякі аспекти комуністичної та фашистської ідеології та прослiдкувати як вони впроваджувалися в життя на практиці.

ІДЕАЛИ

Загальновідомо, що комунізм своїм корінням сягає ідей комуністів-утопістів Т. Мора, Т.Кампанелли, філософії К. Маркса. Які ж ідеали ми там бачимо? Якщо уважно читати «Утопію» чи «Місто Сонця», то там як зразок ідеальної держави пропонується пірамідальна структура, на верхівці якої знаходяться нечисленні обрані, які приймають рішення, внизу — маси, життя яких всебічно регламентоване, а між суспільними прошарками лежить чітка межа. І головне — вже тоді, задовго до Дж.Оруела, за ідеал пропонувався тотальний контроль за окремою особою з боку держави. Ні про які права людини та свободу особистості ні в утопістів, ні у Маркса не йдеться.

К. Маркс та Ф. Енгельс розвинули ідеї утопістів, винайшовши інструмент утворення подібної держави та руйнування традиційного суспільства. Цей інструмент — диктатура пролетаріату, спрямована проти всіх інших класів та суспільних груп. У Маркса взяла гору ідея зверхності класу пролетарів над усіма іншими, у тому числі — й над начебто союзником — селянством. Як насправді комуністи, у повній відповідності з теорією, обійшлися з селянством — тема скоріше для фільму жахів.

Після 1917 року марксистські ідеї почали впроваджуватися в життя. І хоч де б послідовники Маркса починали комуністичний експеримент, у колишній Російській імперії, у Китаї часів «великого стрибка» та «культурної революції», у Північній Кореї, підсумок був один — голод, мілітаризація економіки, економічний і культурний застій. Але в одній державі комунізм у його класичному варіанті все-таки було побудовано. Це — Камбоджа під керівництвом Пол Пота та Ієнг Сарі, де заради ідеї «рівності та братерства» червоними кхмерами було винищено понад один мільйон людей, майже чверть усього населення країни, у тому числі інтелігенція — вся до одного.

ЄВРЕЙСЬКЕ ГЕТТО В ОДНОМУ З ПОЛЬСЬКИХ МІСТ ЧАСІВ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ. ЗНІМОК ОБІЙШОВ УВЕСЬ СВІТ І ПРИМУСИВ ЗДРИГНУТИСЯ ЦИВІЛІЗОВАНЕ ЛЮДСТВО (НЕ ВІРИЛИ ЛЮДИ, ЯК І В РОЗМІРИ І РОЗМАХ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ!) У гітлерівській Німеччині ідеологія фашизму базувалася на філософії Ф.Ніцше з його ідеєю надлюдини, на теорії расової зверхності німецької нації, ідеях соціал-дарвінізму, геополітичному маячінні доктора К.Хаусхофера. Ідеал держави у фашистів — це та ж сама піраміда влади, де нижчі беззаперечно виконують накази вищих. Тут, як і в комуністів, присутній тотальний контроль за окремою особистістю, повне придушення громадянських свобод. Інструментом побудови такого «ідеального суспільства» також слугувала диктатура німців над іншими народами. І в тому, і в іншому випадку за ідеал було прийнято жорстку пірамідальну структуру давньоассірійського зразка, державу-мурашник, де все вирішують обрані, над якими стоїть вождь; люди, зведені до «гвинтиків», і були категорією статистики, їхня доля не мала ніякого значення.

В обох випадках державу будували як терористичну диктатуру. І якщо на VII конгресі Комінтерну у 1935 році Г.Димитров визначив фашизм як відкриту «терористичну диктатуру найбільш реакційних, найбільш шовіністичних, найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу», то тоді комунізм слід назвати відкритою терористичною диктатурою найбільш темних, найбільш реакційних, найбільш бідних, найбільш відсталих та неосвічених прошарків суспільства, тобто диктатурою люмпенів. З.Бжезинський назвав комунізм «фашизмом бідних». Ну а серед люмпенів завжди знайдеться кандидат на роль вождя, який краще за інших знає, як перетворити світ та ощасливити людство. Незгодних — до стінки.

СИСТЕМА: ІНСТРУМЕНТИ І ЗАСОБИ УПРАВЛІННЯ

СЕРПЕНЬ 1939 Р. МАПА РОЗПОДІЛУ ПОЛЬЩІ З СЕКРЕТНИХ ПРОТОКОЛІВ ДО ПАКТУ РІББЕНТРОПА—МОЛОТОВА ТА АНГЛІЙСЬКА КАРИКАТУРА 1940 Р., НА ЯКІЙ ЗОБРАЖЕНІ РІББЕНТРОП І СТАЛІНДля збереження влади у такій державі необхідні дуже специфічні інструменти. І вони були створені — в обох випадках дивовижно подібні один до одного. І комуністи, і фашисти, прийшовши до влади, у першу чергу знищили решту політичних партій, навіть союзників, які підтримували їх у боротьбі за владу. У державі залишилась єдина партія (ВКП(б) і НСДАП). Негайно розпочалося тотальне «промивання» свідомості населення, для чого було створено гігантський пропагандистський апарат (Міністерство пропаганди Геббельса та ідеологічний відділ ЦК ВКП(б)). Було взято під жорсткий контроль усі засоби масової інформації. Існування будь- якої легальної, незалежної, а тим паче — опозиційної газети виключалось за визначенням.

Обома режимами були створені чiткі системи суспільних організацій — дитячих, молодіжних, жіночих, профспілкових, з метою найбільш масового охоплення населення та його ідеологічної обробки. У Радянському Союзі це були Піонерська організація, Комсомол, профспілки, творчі спілки. У Німеччині — Гітлерюгенд, Спілка німецьких дівчат, Націонал-соціалістична студентська ліга, Трудовий фронт тощо. Перебувати в таких організаціях було не обов’язково, але перед тим, хто залишався поза ними, назавжди закривався шлях до подальшої кар’єри. Існували і прямі заборони на професії для безпартійних. Хто хотiв зробити кар’єру, був зобов’язаний стати членом правлячої партії.

Про правлячі партії (НСДАП та РКП(б)-ВКП(б)-КПРС) треба сказати окремо. Якщо комуністи з їхньою набридливою пропагандою, постійними посиланнями на робітничий клас та його авторитет досить відомі, то що являла собою партія нацистів? Розшифруємо німецьку абревіатуру: Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (до 20.02.1920 р . — Німецька робітнича партія). Саме так — робітнича і соціалістична, а не соціалістська, як сором’язливо перекладали сталінсько-сусловські ідеологи. В обох партіях панувала робітничо-селянська фразеологія, лунали обіцянки побудувати краще, справедливіше суспільство. Тільки в одному випадку це називалось націонал- соціалізм, а в другому — інтернаціонал-соціалізм. Навіть прапори СРСР та Німеччини були майже однакові — червоні, але в одному — ламаний хрест свастики у білому колі, в другому — перехрещені серп і молот (у 1933 році селяни називали цей символ робітничо-селянської солідарності «смерть і голод»). Загалом, у внутрішній політиці обох держав панували соціальна демагогія і масовий терор.

НIМЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМ НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ (1946 Р.) «ДІСТАВ ПО ЗАСЛУГАХ». ЧИ ЧЕКАЄ ТАКИЙ ЖЕ БЕЗСЛАВНИЙ КІНЕЦЬ ЙОГО БЛИЗНЮКА? Політичні противники ліквідувалися не тільки ззовні, але й усередині правлячих партій. Для НСДАП це знаменита «ніч довгих ножів», винищення керівництва штурмових загонів СА на чолі з Е.Ремом лідера «Чорного фронту» О.Штрассера та інших груп усередині партії, які дозволили собі мати думку, відмінну від думки Гітлера. Для ВКП(б) — відомі процеси над «правою» та «лівою» опозиціями, троцькістами, зінов’євцями-бухарінцями тощо. Причому, в обох випадках були знищені не тільки партійні вожді, які стали небажаними, але й тисячі рядових членів правлячих партій. Для маскування терору, посилення ідеологічної дії Гітлером і Сталіним застосовувався однаковий захід — масові свята. У старій кінохроніці бачимо, як разюче схожі паради на Червоній площі і паради у Берліні, партійні з’їзди у Москві та Нюрнберзі, радянські свята праці та німецькі свята врожаю на Рейні. Це не дивно, бо в СРСР і Німеччині панувала тиранія ідеології. Щоправда, у Сталіна маскування суті режиму було більш вдалим, ніж у Гітлера. Сталін проголосив СРСР твердинею всього прогресивного людства, а себе — захисником пригнічених. Він зумів, користуючись соціальною демагогією та граючи на прагненні людей до соціальної справедливості, замилити очі не тільки своєму народу, але й більшості західних інтелігентів, захоплених лівими ідеями. Згадаємо, як спеціально для М.Горького видавали газету «Правда» в одному примірнику, що суттєво відрізнявся від справжнього. Той же Бернард Шоу, якій приїхав до СРСР у 1931 році, у своїх статтях та виступах змальовував щасливе колгоспне життя, впритул не бачачи рабської праці і масового голоду в селах. А якщо хтось, як Андре Жид, писав правду, його негайно оголошували наклепником, ворогом СРСР і всього прогресивного людства. Гітлер перед світовою суспільною думкою суті свого режиму майже не маскував, виступав відкрито, чому й програв.

Правлячим класом в обох країнах стала партійна бюрократія. У Сталіна навіть його основна посада називалась Генеральний секретар ЦК ВКП(б). Ціла армія чиновників здійснювала управління СРСР та Німеччиною. В обох країнах чиновники жили набагато краще, ніж ті ж робітники, всіляко захищаючи своє привілейоване становище. У Радянському Союзі сумно жартували, що робітничий клас споживає життєві блага через своїх представників. Утворення гігантської і малоефективної бюрократичної машини — апофеоз державного будівництва комуністів і фашистів. І, як наслідок всевладності партійної бюрократії, корупція проникла до всіх ланок управління, а правоохоронні органи вели з нею безрезультатну боротьбу.

ВОРОГИ ЗОВНІШНІ ТА ВНУТРІШНІ

Але були дві соціальні групи, за своєю природою здатні протистояти ідеологічному терору середовища. Це — інтелігенція і церква. Ненависть до інтелігенції як до носія незалежної вільної думки, культури, генератора всілякого дисиденства, яка найменш підпадала під ідеологічне промивання думок, була здатна бачити світ таким, який він є, а не яким його хочеться показати диктатору, панувала серед правлячої верхівки Німеччини та СРСР. У Радянському Союзі партійні ідеологи навіть винайшли спеціальний термін — «гнила інтелігенція». І доклали всіх зусиль для того, щоб змусити мислячих людей прийняти правила гри. Незгодних було знищено. Герінг же на весь світ проголосив: «Коли я чую слово «культура», я хапаюсь за пістолет».

Ідеологи комунізму для маскування своїх істинних цілей та обдурювання мас скористалися християнськими ідеями рівності та соціальної справедливості. Але ідеологія, як комуністична, так і фашистська, категорично не сприймала релігійну терпимість, пропаганду ідей всепробачення, неприйняття зла. Обидві диктатури творили свої «релігії», і Бог у плані впливу на розум людей став конкурентом диктаторів. Тому комуністами і фашистами були знищені тисячі священиків, а в СРСР підняли на щит ідею войовничого атеїзму. Тільки загроза загальнодержавної катастрофи у 1941 році змусила Сталіна піти на діалог з церквою, і то лише до кінця війни. Врешті- решт практично всі легальні конфесії в Радянському Союзі були взяті під контроль спецслужбами. Те ж саме відбувалося і в Німеччині до 1945 року.

Для «нормального» існування будь-якій диктатурі необхідно мати стабілізуючий фактор у вигляді зовнішнього та внутрішнього ворога. В якості зовнішніх ворогів виступали міжнародний імперіалізм та буржуазні демократії. Один одного комуністи та фашисти теж оголосили ворогами, що не заважало їм підписувати пакти про поділ Європи, обмінюватися досвідом у практиці проведення репресій і навіть в’язнями. Внутрішні вороги змінювалися. У Радянському Союзі вони називалися ворогами народу, у Третьому Рейху — ворогами нації. Але одна категорія населення була оголошена у «вороги» там і тут — євреї. Концтабори знищення, Голокост, п’ять мільйонів вбитих євреїв, «остаточне вирішення єврейського питання» назавжди зробили Гітлера злочинцем № 1. У Сталіна ненависть до євреїв відкрито акумулювалася лише у «справі лікарів» і підготовці «справи євреїв». Але антисемітизм у державній політиці СРСР був присутній завжди.

«ЗАКОН ПРО ПЕРМАНЕНТНИЙ СТАН ОБЛОГИ»

У галузі економіки комуністи і фашисти також ішли паралельними курсами. В основу було взято принцип зрівнялівки. Правляча еліта, звісно, забезпечувалася по-іншому. За рахунок створення дешевих робочих місць та примусової праці було повністю ліквідоване безробіття. За приклади можна взяти будівництво автобанів у Німеччині та будови соціалізму в СРСР. Але економічні стимули в промисловості і, особливо, в сільському господарстві майже не діяли. В результаті якість та продуктивність праці значно знизились. Обидва режими намагалися вийти з важкої економічної ситуації методами, запозиченими з практики рабовласницьких держав, — використанням примусової праці. У Радянському Союзі безкоштовна праця мільйонів в’язнів використовувалася у копальнях, на будівництві каналів, заводів, лісозаготівлях. Поряд з будь-якою великою будовою обов’язково був концтабір. У сільському господарстві селян, як при кріпацтві, позбавили паспортів, щоб вони не втікали до міст від безглуздої колгоспної праці за трудодні. Вироблену продукцію відбирала держава. Тільки в 1959 році мільйони селян, які складали більшість населення СРСР, отримали загальногромадянські паспорти.

У Німеччині система рабської праці базувалася на експлуатації в’язнів концтаборів та так званих остарбайтерів — мільйонів людей, насильно вивезених нацистами з окупованих країн для роботи в промисловості та сільському господарстві. Сьогодні нова Німеччина визнала свою провину у використанні рабської праці в’язнів та «остарбайтерів» і розпочала виплату компенсацій цим людям. Жертвам комуністичної диктатури, в’язням радянських концтаборів і, тим паче, колгоспникам, які втратили здоров’я на важких роботах, ніхто нічого компенсувати не збирається. Комуністи та їхнi спадкоємці не вбачають у цьому своєї провини, навпаки — продовжують «пишатися суспільним устроєм».

Ще один загальний фактор, який підірвав економіку обох країн, — це непомірна мілітаризація економіки. Німеччина та СРСР готувалися до війни за світове панування. На створення військової промисловості та виробництво озброєнь було спрямовано величезні кошти, вилучені з цивільного сектора економіки. Гігантські суми витрачалися на утримання армій. Так, у Радянському Союзі у 1939 році військові витрати складали 25% державного бюджету, в 1941 році — 43%. У Німеччині цей показник складав у 1939 році — 9%, у 1941 році — 19%. Згідно з економічними теоріями, якщо військові витрати у мирний час перевищують 10% держбюджету, то крах економіки неминучий. Жодна економіка не може тривалий час витримувати такої напруги. Вихід iз ситуації, що склалася, був один — світова війна, яку Гітлер не без допомоги Сталіна успішно розв’язав у 1939 році. Без такої війни, без «відбиття зовнішньої загрози» обидва режими втрачали не тільки економічний, але взагалі всілякий сенс свого існування в очах власних народів.

Щоб утримати владу у створених у Радянському Союзі та Німеччині політичних і економічних умовах, були потрібні особливі заходи. І такі заходи були винайдено, на диво тотожні. Німецький історик Г. Хене писав: «Головний закон держави був знайдений — це був закон про перманентний стан облоги». Німеччина ставала країною, схожою на обложену фортецю. Громадянам Рейху казали, що це і є нормальний стан держави, яка з усіх боків оточена ворогами і повинна щохвилини очікувати нападу ззовні чи спроб підірвати єдність «народної спільноти» зсередини. Багато громадян мало- помалу дійсно почали в це вірити. Хто не вірив, хто спромігся протистояти інформаційному терору, опинялися у концтаборах чи зовсім зникали. Тільки в СРСР подібна ситуація склалася ще з 1917 року і тривала десятиліттями. Ще Ленін продекларував перетворення країни у «військовий табір», а точніше, — у величезну казарму.

«ВОРОГИ НАРОДУ» ТА «ВОРОГИ НАЦІЇ»

Щоб контролювати внутрішньополітичну ситуацію в подібних умовах, був потрібний могутній апарат придушення. Хто у кого копіював — здогадатися неважко. Так, функції IV Управління РСХА (Гестапо) майже повністю повторювали Секретно-політичний відділ НКВС, створений ще на початку 20-х років. У структурі СС існувало Головне адміністративно- господарське управління, у розпорядженні якого перебували концтабори. Керував управлінням обергрупенфюрер СС О.Поль, повішений американцями у 1951 році. Начальники Головного управління таборів НКВС, сумно відомого ГУЛАГу, за такі ж злочини покарані не були. І в СРСР, і в Німеччині безкоштовна праця мільйонів в’язнів використовувалася для латання дірок в економіці. З таким явищем, як «шарашки» — конструкторські бюро та наукові колективи, які складалися виключно із в’язнів i працювали за колючим дротом, широкий загал познайомив О.Солженіцин. У «шарашках» створювалися військова техніка, зброя, нові технології. Інженери та вчені працювали за право утримання у кращих умовах, за право вижити. Таке саме явище, як радянські «шарашки», мало місце і в німецьких концтаборах. Колективи вчених, ув’язнених за колючим дротом, працювали, виконуючи завдання Гіммлера, у т.ч. на великі німецькі фірми. Якщо в’язнів не вистачало, заарештовували за рознарядкою. Будь- яка людина могла бути визнана винною без можливості виправдання та незалежно від того, чи справді була винною у будь-чому. Визнання провини, «цариця доказів» за Вишинським, вибивалося за допомогою тортур. В обох країнах були створені позасудові органи, які мали право присудити будь-яку людину до ув’язнення до концтабору або навіть до смерті. В Радянському Союзі це були «трійки», у Німеччині — Народні та надзвичайні суди Третього Рейху, які були лише профанацією нормальної юридичної процедури. І в СРСР, і в Німеччині були прийняті закони про відповідальність родичів за злочини «ворогів народу» та «ворогів нації». Зникали цілі сім’ї. Навіть діти оголошувалися злочинцями. За сталінським законом від 1932 року підлягали розстрілу «вороги народу», доросліші від 12 років. У Німеччині при Гітлері був прийнятий закон про відповідальність за недонесення. Аналогічний закон діяв у СРСР. Ніхто нікому не довіряв. Кожний слідкував за кожним. Обидві країни затопила епідемія шпигуноманії. І це було лише перше наближення до «ідеального суспільства».

Нелюдська жорстокість репресивно-карального апарату, масові розстріли, застосування тортур не проходили в Радянському Союзі та Німеччині ізольовано. Після підписання радянсько-німецького Пакту 1939 року між НКВС та Гестапо був налагоджений обмін досвідом, інформацією, проведення деяких акцій координувалося. Так, НКВС передало німцям антифашистiв, які втекли від Гестапо та були заарештовані в СРСР. Німці, у свою чергу, передавали окремих в’язнів до рук НКВС.

Оскільки терор був піднесений до рівня державної політики, обидва режими знищували своїх справжніх та удаваних ворогів будь-якими засобами. Під час проведення операції «Морок і туман» нацистами на території окупованих країн були викрадені тисячі людей, які зникли без сліду. В СРСР політичних противників просто вбивали. У 1926 році в Парижі був вбитий С.Петлюра, у 1938 році в Роттердамі — Є.Коновалець, у 1940 році в Мексиці — Л.Троцький, у 1959 році в Мюнхені — С.Бандера. І це тільки найбільш гучні політичні вбивства.

ЦІЛЬ – «ТИСЯЧОЛІТНІЙ РЕЙХ» І СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Які ж цілі фашисти і комуністи ставили перед собою? Ні ті ні інші своїх цілей і не таїли — завоювання світу. Тільки в одному випадку це звалося Тисячолітній Рейх, а в другому — світова революція, побудова комунізму в усьому світі. Засіб для досягнення цієї мети був один — світова війна, тому що народи не бажали будувати ні «Тисячолітній Рейх», ні комунізм. Нестримний мілітаризм та підготовка агресії проти інших країн стали наріжним каменем радянської та німецької зовнішньої політики. Їх намагалися маскувати лицемірними закликами до боротьби за мир. Як Гітлер готував і, врешті- решт, розв’язав війну — ми знаємо. Але того самого бажали і комуністичні лідери. Ленін у своїй статті «Військова програма пролетарської революції» визнавав, що світова революція може відбутися тільки внаслідок світової війни. Сталін, пiдштовхуючи Європу до війни, лише виконував план, вигаданий Леніним і Троцьким. У той час, коли в Росії, а потім в СРСР народ голодував, мільйони золотих рублів йшли на підготовку революцій у Німеччині, Угорщині, «совєтізацію» Польщі, постачання зброї закордонним революціонерам різного гатунку, підготовку кадрів і т.п. Навіть у 1991 році, коли Радянському Союзу залишалися лічені місяці, сотні тисяч доларів йшли до кас зарубіжних Компартій.

Ставлення фашистів до інших народів, що базувалося на расовій теорії, Гітлер продекларував у своїй праці «Майн кампф». Затверджений перед нападом на СРСР генеральний план «Ост» передбачав проведення політики геноциду на окупованих слов’янських територіях. Окрім масового знищення мирного населення, планувалося 31 мільйон людей переселити з окупованих територій СРСР до Сибіру та Африки. Гіммлер, якому ця цифра здалася замалою, вимагав збільшити кількість депортованих до 50 мільйонів. Чехів, поляків, українців, росіян, які б залишилися, передбачалося позбавити своєї культури та онімечити. Цей людожерський план на окупованих територіях почав здійснюватися на практиці, і тільки воєнна поразка Німеччини відвернула запланований злочин.

Сталін, не афішуючи свої акції так широко, цілі народи оголошував народами-злочинцями і переселяв до віддалених районів СРСР. Мільйони кримських татар, караїмів, карачаївців, чеченців, калмиків, поляків, латишів, литовців, естонців, західних українців разом із сім’ями виселялися на Крайню Північ, до Сибіру, Казахстану, де багато людей загинуло від голоду. Спорожнілі території русифікувалися — насильно заселялися жителями середньої смуги Росії. Так, десятки тисяч росіян наприкінці 40-х років було переселено до Криму. Насильницька русифікація інших народів, які здебільшого мали більш високу культуру, знищення національних шкіл, зневажливе ставлення до чужої мови та культури у Радянському Союзі проводилися на рівні державної політики, хоча публічно проголошувалися гасла протилежного змісту. Був взятий курс на прискорене злиття націй та утворення єдиної спільноти — «радянського народу». А хто не був з такою політикою згоден, оголошувався націоналістом і висилався до концтаборів, або просто знищувався. Як приклад можна навести долю колишнього наркома просвіти УСРР О. Шумського, який виступив проти повзучої русифікації, та був висланий за це до Саратова. За наказом Сталіна та Хрущова у 1946 році Шумському була зроблена смертельна ін’єкція отрути. Ненависть до інших народів, імперське мислення панували в керівництві як Радянського Союзу, так і Німеччини. Адже обидві держави, по суті, були імперіями. А як відомо, імперія — це хвороба держави. І якщо після поразки у Другій світовій війні Німеччина вилікувалася від цієї хвороби, то СРСР «хворів» до самого кінця.

А як же інтереси народу, від імені якого правили обидва режими і за добробут якого буцімто боролися? Дамо слово самим диктаторам. Всім пам’ятні слова Гітлера у квітні 1945 року про те, що Німеччина, програвши війну, повинна зникнути, а німецький народ негідний життя. «Ліс рубають — тріски летять»,— коментував Сталін масові репресії 1937— 1938 років. Загальновідомо, що на честь 50-річчя Гітлера 20 квітня 1939 року в усіх концтаборах Німеччини було розстріляно по 50 в’язнів. Значно менше відомо про «ювілейні» розстріли в’язнів у Соловецькому та інших радянських концтаборах на честь чергової річниці Жовтневої революції.

Для обох режимів була характерна абсолютна зневага до людського життя. Люди для диктаторів були «гвинтиками», будівельним матеріалом, і про народ згадували лише тоді, коли виникала загроза владі. «Немає людини — немає проблеми», — казав Сталін, і його оточення втілювало ці слова в життя. Гітлер робив так само.

Гітлер обіцяв німцям створити суспільство благополуччя та щастя за рахунок пограбування та поневолення інших народів. Сталін і компанія обіцяли створити рай на землі за рахунок пограбування та поневолення частини власного народу. І якщо фашизм та всі його злочини проти людства засудив Нюрнберзький трибунал, то комунізм, вирядившись у тогу захисника знедолених, живий досі, отруюючи людський розум.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2001-11-09 10:42:28
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар