Безцінні спогади про Генія - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Безцінні спогади про Генія
   

Безцінні спогади про Генія

Шендерівський рукопис Варфоломія Шевченка
Володимир Панченко

1.

Львівський журнал «Правда» у перших двох числах за 1876 рік надрукував «Споминки про Тараса Григоровича Шевченка» троюрідного поетового брата Варфоломія Шевченка. Поставивши крапку, Варфоломій Григорович зафіксував не тільки час (1875 р., 1/13/ грудня), а й місце, де він над своїми «Споминками» працював: Шендерівка. Мене це заінтригувало, оскільки я живу в Стеблеві, за 8 км від Шендерівки. Багато разів проїздив повз це село, бувало, що й зупинявся, фотографував колишню панську садибу (в ній тепер лікарня), залишки старого парку, водонапірну башту доколгоспних часів. Інколи брав воду з лісового джерела...

У 1875-му Варфоломієві Шевченку було 54 роки. У Шендерівці він працював лісником. І слава Богу, що в зайнятого господарськими клопотами чоловіка знайшлося кілька днів, щоб на прохання редакції «Правди» написати спогади. Вони безцінні. Без них ми би знали про життя Шевченка менше, ніж знаємо.

Варфоломій був на сім років молодший за брата, проте вчив його той самий кирилівський дяк Петро Богорський, якого колись Тарас відшмагав різками. Та подія була такою неординарною, що про малого «месника» і його «подвиг» у Кирилівці згадували ще довго. А в 1837 році Варфоломій, який володів грамотою, на прохання Йосипа Шевченка, молодшого брата поета, складав листи-відповіді, щоб відправити їх у Петербург. Цікава психологічна деталь: оскільки Тарас просив писати українською, то Йосип і Варфоломій спочатку навіть образилися: «думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи» (себто— «по-панськи»!). Тільки згодом вони збагнули, що Тарас у Петербурзі просто знудьгувався за рідним словом...

Щось було в тій реакції на «панське» й «мужицьке» від комплексу меншовартості. Або ось іще один його рецидив: прочитавши поему «Гайдамаки», Варфоломій «мало зрозумів її»: «Я цілком не знав історії України; я тільки плакав, читаючи про ті народні страждання українців і утиски, котрі викликали гайдамаччину...» Все це, зрештою, знайоме до болю: імперії відбирають у підкорених історичну пам’ять, дезорієнтують, коли треба відповісти самим собі на запитання «Хто ми?», привчають бути полохливими. Тож Варфоломій радив Тарасові «не виступати з такими творами». Іншого разу, почувши з його вуст рядки з поеми «Кавказ», пережив справжній шок: «Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом...» А попри все те, Варфоломій Григорович був людиною не тільки розумною, а й щиро відданою братові.

ВАРФОЛОМІЙ ШЕВЧЕНКО З ОНУКОЮ ОЛЕКСАНДРОЮ. 1891 РІК / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Зустрілися вони вперше у 1844 році в Кирилівці. Потім бачилися там-таки в 1845-му. У «Споминках...» Варфоломій Шевченко часом просто переповідає те, що йому довелося чути від Тараса Григоровича. Отож читати їх можна як спогади самого поета, тільки в переказі брата! Є тут, скажімо, усні «новели» про той чарівний час, коли Тарас тільки-но став вільним: «Як здав я екзамени та як почав гуляти, то опам’ятався тільки тоді, як минуло моїй гульні два місяці». Те саме про захмеління молодого художника вином свободи розповідав Михайлові Чалому й Іван Сошенко, добрий Шевченків приятель. Але Варфоломій Григорович додає ще кілька подробиць: за своєю «гульнею» Тарас не зогледівся, як у нього з’явився борг за харчі й прачку, а несподіваним порятунком стало замовлення історика Ніколая Полевого, якому терміново знадобилися ілюстрації до його книжки «Двенадцать русских полководцев»...

Що ж до історії з арештом Тараса Шевченка, то до Кирилівки докотилися лише непевні чутки. Казали, що він начебто «хотів зробитися гетьманом Малорусі». Обшук — «трусанина» — тоді не оминув і Варфоломія. А це ж, між іншим, дуже далеко від Петербурга!

Про заслання, солдатчину Тарас розповідав неохоче — «не любив ворушити давнього лиха». А водночас надзвичайно прихильно відгукувався про капітана Бутакова, який, попри заборону Шевченкові «писать и рисовать», узяв його в Аральську експедицію. Ось це місце з шендерівських спогадів Варфоломія Григоровича: «Сам господь послав мені спасителя, — говорив Тарас, — без Бутакова погиб би, а то, провівши два роки в товаристві цього чоловіка, я привик до свого лиха...»

Цілковитий ексклюзив у «Споминках...» — розповідь про перебування поета в Корсуні (1859 рік). Тарас Григорович провів там, у брата, управителя маєтностями Лопухіних, майже два місяці. Планував купити під Каневом землю, збудувати будиночок, одружитися — і тим самим розпочати vitanova! Щодо супутниці життя умова була така: «Дівчина щоб була доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка». Завдяки Варфоломію знаємо про 18-річну Хариту, яка жила в Корсуні в його родині, про її відмову вийти заміж за «старого та лисого» жениха...

Мене ще завжди вражають згадки мемуаристів (і автора «Споминок...» у тому числі) про те, як Тарас Шевченко співав. Він так глибоко переймався словами і мелодією, що його почуття передавалися й слухачам. Здавалося, «його пісня говорить»; «інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса скотяться з очей сльози». Психологи зробили б висновок про надзвичайну вразливість поета, велику амплітуду емоцій, низький больовий поріг.

Портрет Тараса Шевченка, як бачимо, обростає живими деталями...

Перечитавши «Споминки...», я зібрався і поїхав у Шендерівку. Захотілося поблукати старим панським парком: він пам’ятає Варфоломія Шевченка...

2.

А що, цікаво, не потрапило до «Споминок...» Варфоломія Шевченка? Багато що, наприклад — продовження історії з наміром Тараса оселитися в Україні. Вона добре відома, проте завдяки вже іншому джерелу — двадцяти трьом Шевченковим листам до Варфоломія. Повернувшись у серпні 1859 року в Петербург, поет усе ще сподівався, що він таки оселиться у власній хаті над Дніпром...

За межами «Споминок...» залишилася також драматургія подій, пов’язаних із перевезенням тіла Тараса Шевченка в Україну й похороном на Чернечій горі. Варфоломію Григоровичу випало тоді бути серед головних розпорядників цього дійства національного масштабу. На одній із фотографій бачимо його в гурті рідних і друзів поета поблизу церкви Різдва Христового в Києві, біля Дніпра. У складеному канівським поліцейським чиновником поіменному списку тих, хто супроводжував домовину, «елисаветградский купец» Варфоломій Шевченко названий першим.

Коли після смерті поета постало питання, де саме має бути місце його останнього спочинку, Варфоломій Григорович назвав гору під Каневом. Проте в дискусії не встрявав: не заперечував ні проти Видубицького монастиря, ні проти гори Щекавиці в Києві.

Зінаїда Тарахан-Береза, найкращий знавець біографії нашого героя, відшукала чимало цінних архівних матеріалів, які в деталях демонструють обставини його життя і масштаб особистості. У 1998 р. вийшла її фундаментальна книга під назвою «Святиня», і мені хочеться зараз погортати сторінки цього розкішного видання. Книга є в моїй домашній бібліотеці, і я частенько звертаюся до неї з різних приводів. Це подарунок Зінаїди Панасівни. Автограф на титулі зафіксував дату: 22 травня (!) 2004 року.

Ось її прецікаве дослідження про переполох, учинений поміщиками в липні-серпні 1861 року: їх налякали багатолюдні селянські зібрання на Чернечій горі. Пішов поголос, що в домовині насправді заховані свячені ножі, що незабаром настане Тарасова ніч — і почнеться нова гайдамаччина... А підбурює їх нібито поетів приятель Григорій Честахівський, який оселився неподалік від могили. Особливо нервував Никодим Парчевський, у якого Тарас Шевченко свого часу мав намір купити ділянку землі для будівництва хати. Кого тільки не піднято було на ноги! Навіть військо підтягували до Канева... Зрештою, київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков зрозумів, що панські страхи дуже перебільшені. Проте Честахівського про всяк випадок змусили залишити Канів і повернутися у Петербург.

Варфоломій Шевченко з його «відданістю малоросійській національності», колом знайомств також потрапив під жандармський «ковпак». У 1864 році його навіть запідозрили у зв’язках із польськими повстанцями, завели на «бывшего управляющего» «дело о неблагонадежности». Справа була висмоктана з пальця, до якогось покарання не дійшло, але ж усе одно брату поета доводилося часто переїздити з місця на місце. Пани поспішали спекатися його. Так Варфоломій Григорович опинився у Шендерівці, де й написав свої «Споминки про Тараса Григоровича Шевченка».

І уявімо собі: весь цей час і ще багато років згодом він скромно звершував подвиг оберігача Шевченкового поховання. Від 1861 року до самої смерті в 1892-му. Цілих тридцять літ! Тричі упорядковував, капітально укріплював могилу. Зрештою в 1869 році звернувся до канівської міської думи з проханням продати йому півдесятини землі на Чернечій горі. Проте домігся лише довгострокової оренди. І потім довго сплачував за неї по два карбованці сріблом щорічно.

Аж наприкінці життя Варфоломію Григоровичу таки вдалося придбати необхідну ділянку міської землі, щоб після цього... подарувати її Каневу! Себто тому, в кого вона була й куплена! Ця історія вразила мене особливо — мудрістю і саможертовністю поетового брата. Процитую Зінаїду Тарахан-Березу: «17 листопада 1891 року земля із Шевченковою могилою була продана Варфоломію Шевченку за 100 карбованців сріблом». А сенс дарування, виявляється, полягав у тому, що в такому разі можна було виставити певні умови місту. На майбутнє. Варфоломій Григорович вклав 3 000 карбованців сріблом до державного банку, і на відсотки з цієї суми місто мало утримувати Шевченкову могилу в порядку, наймати для її охорони сторожа, забезпечувати належний стан дороги на Чернечу гору. Будувати ж на дарованій землі не дозволялося. І ще одна важлива річ: могила мала бути вільною для відвідування.

Затвердження дарчої урядом Варфоломій Григорович не дочекався, тож виконати його останню волю мав уже Василь Гнилосиров, помічник надійний і відданий... Зінаїда Тарахан-Береза завершила цю історію гіркими словами: 71-річний Варфоломій Шевченко помер, «не відаючи, що Канівська дума відречеться від Шевченківської могили». Обставини й деталі того, що сталося, дослідниця залишила без коментарів...

Ще в 1861 році від Тараса Шевченка покійному дісталася невеличка спадщина: кілька малюнків, трохи листів і рукописів, каламар, перо, примірник першого видання «Кобзаря»... Усі ці реліквії зберігалися в скриньці, окутій залізом. Настав час — і вони перейшли до рук Андрія Варфоломійовича Шевченка. Проте в 1929 році, коли Сталін винищував українську інтелігенцію, його арештували у справі «СВУ». Шевченкові речі «червоні жандарми» відібрали, і з того часу про них нічого не відомо.

Теги:
2019-09-20 11:45:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар