Батько нашої незалежності - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Батько нашої незалежності

Батько нашої незалежності

Руслан Пиріг

Нинішнє ювілейне 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського дає цілком слушну нагоду порозмірковувати над уже доволі тривалим процесом його повернення в Україну та суспільним усвідомленням цієї видатної історичної постаті в добу державної незалежності.

Доля М. Грушевського склалася так, що він народився і відійшов у Вічність за межами України. Але повертатися на Батьківщину йому довелося багато разів. У дитячі та юнацькі роки — із Кавказу, де мешкала родина, — щоб поклонитися дідівським могилам. 1886 р. після тифліської гімназії він стає студентом Університету св. Володимира. 1914 р. уже поважним професором повертається із Галичини до Києва, де на нього чекають Лук’янівська в’язниця і заслання. Бурхливого 1917 р. приїздить із Москви, щоби стати на чолі Української Центральної Ради, пізнати насолоду державотворчого тріумфу й гіркоту фіаско, які завершилися емігрантським п’ятиліттям. Політичний компроміс з більшовицькою владою приводить його 1924 р. із Відня до Києва, дає на певний час займатися науковою діяльністю й обертається камерами ОДПУ та новим московським засланням. І нарешті, 1934 р. померлий Грушевський повертається із Кисловодська, щоб назавжди упокоїтися на Байковому цвинтарі в Києві.

Після смерті вченого тривалий час над його іменем тяжіла більшовицька анафема, витворивши образ «контрреволюціонера», «буржуазного націоналіста» і навіть «фашиста». Тільки наприкінці 1980-х рр., в атмосфері суспільної лібералізації стало можливим відкинути антигрушевські ідеологічні заборони. Із середини 1988 р. в УРСР починають з’являтися статті про вченого низки авторів: С. Білоконя, Г. Боряка, І. Гирича, Я. Дашкевича. Журнал «Київ» опублікував його мемуари. Відтоді розпочалося стрімке повернення М. Грушевського в Україну. Цей, уже досить тривалий шлях має певні стадії, ба навіть сьогодні не може вважатися завершеним. Занадто складними є політичні реалії українського трансформаційного процесу, які й визначають суспільне сприйняття перипетій вітчизняної історії та головних її творців. Уже в останні роки комуністичної влади йшла спонтанна, але наростаюча реабілітація вченого та політика. І формальне припинення в березні 1991 р. КДБ УPCP кримінальної справи шістдесятилітньої давнини «за відсутністю в діях Грушевського складу злочину» стало результатом його активного входження у пробуджене після періоду застою українське суспільство. Зростав потік публікацій про нього та його особистий внесок в історію України. Почалося перевидання наукової спадщини. Уже 1990 р. вийшла у світ «Ілюстрована історія України». Масовими накладами друкувалися його публіцистичні праці.

Проголошення незалежності України суттєво каталізувало цей процес. 1994 р. розпочалося фототипне перевидання фундаментальної праці вченого «Історія України-Руси». Іменем Грушевського було названо тоді площі й вулиці, навчальні заклади. Було відкрито музеї, встановлено пам’ятники, увічнено місця його перебування в Україні та за її межами. Зображення М. Грушевського з’явилося на грошових знаках, поштовій і навіть рекламній продукції. Встановлені державні, академічні, громадські стипендії, премії, медалі імені Грушевського.

Жоден із визначних українських діячів, заборонених комуністичним режимом, не міг зрівнятися з ним за темпами і масштабністю інкорпорації у ще напіврадянське суспільне середовище. До того ж, когорта українських діячів для поповнення пантеону національних героїв була вже не такою й численною. Особливо з огляду на густину ідеологічного негативізму, яким було покрито імена багатьох із них.

Феномен швидкого повернення М. Грушевського в Україну був детермінований низкою об’єктивних і суб’єктивних причин.

По-перше, утвердження незалежності України вимагало обґрунтування ідейно-політичних засад новітнього державо— і націєтворення.

По-друге, постать М. Грушевського імпонувала не тільки національно орієнтованому сегменту українського політикуму. Він влаштовував і фактично правлячу посткомуністичну еліту.

По-третє, становлення в Україні інституту президентства вимагало опори на певну історичну традицію. Адже ні суто парламентська УНР, ні гетьманат П. Скоропадського не вписувалися у схему новітньої державної конструкції. Тому так легко було реанімовано легенду про М. Грушевського — президента України.

По-четверте, процес переосмислення нашого минулого, пошук адекватної потребам трансформації суспільства парадигми української історії відводив М. Грушевському роль чільної постаті в національній історіографії. Підручники середньої та вищої школи стали важливим інструментом його імплементації у свідомість молодого покоління.


ПОПРИ ВСІ ПОМИЛКИ ГРУШЕВСЬКОГО-ПОЛІТИКА, ЙОГО ВИЗНАЧНА РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЯК ВЕЛИКОГО ВЧЕНОГО, ФУНДАТОРА НАШОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НЕ СТАВИТЬСЯ ПІД СУМНІВ / ФОТО З САЙТА RMR.GOV.UA 

І нарешті, слід відзначити ще один суттєвий фактор. Тоді як у СРСР М. Грушевський був «замовчуваною постаттю», із середини 1960-х рр. українська діаспорна історіографія розпочала активне дослідження його життя і творчості, виокремивши спеціальну галузь історичних знань — грушевськознавство. Безперечно, в добу залізної завіси його здобутки суттєво не впливали на офіційну радянську історіографію та пропаганду. Однак після проголошення незалежності ці напрацювання зарубіжних учених набули значного поширення в Україні і здійснили загалом позитивний вплив на розвиток тематичних досліджень. Хоч на український науковий ґрунт потрапили й певні вади праць колег із діаспори — вузькість бази документальних джерел та породжені цим фактологічні помилки, недостатня аргументація, а також певна ідеалізація «свого» героя.

Із середини 1990-х рр. у цьому піднесенні постаті М. Грушевського почали діяти дві паралельні тенденції. Одна — заперечення радянських міфів про «запеклого ворога українського народу», інша — глорифікація М. Грушевського як національного героя. Об’єктивно це була іманентна потреба суспільства, обумовлена тривалою бездержавністю, природна реакція на відторгнення комуністичних ідеологем та ідолів. Їхнє місце мали посісти нові кумири. І на адресу М. Грушевського на зорі української незалежності, національної самоідентифікації, відродження історичної пам’яті надійшло чимало дифірамбічних кваліфікацій. Незрідка такі: «став мірою духовного генія, таланту, совісті, честі своєї нації, гарантом усвідомлення і здійснення Україною та українством своєї історичної місії, визначеної Природою й мислимої у вселюдських масштабах».

Досить повільно із середини 1990-х рр. починають проявлятися ознаки певної стриманості в оцінках М. Грушевського, насамперед з боку науковців. Осмислення його історіографічної та публіцистичної спадщини, політичної діяльності, обґрунтоване новими, переважно архівно-документальними джерелами, давало цілком виразне уявлення про гіперболізацію цієї постаті, зокрема як політичного діяча.

Розпочався наступний етап у формуванні сприйняття М. Грушевського, який можна назвати деміфологізацією. Тепер уже доводилося спростовувати старі й нові міфи. Протоколи засідань Центральної Ради, матеріали преси, мемуари сучасників свідчили, що М. Грушевський не був президентом УНР, оскільки Конституція парламентської УНР не мала такого інституту.

Подолання кризових явищ в українській історичній науці, потреба в нових методологічних орієнтирах породили в середовищі науковців доволі гостру дискусію щодо теоретико-методологічної значущості творчої спадщини вченого. Ця полеміка загалом не дуже вплинула на усталену позитивну оцінку патріарха української історіографії. Але дала важливий імпульс подальшому критичному осмисленню його наукового доробку і ролі у вітчизняній історії. Слід цілком погодитися з висновками Я. Грицака: «Не можна не визнати величезних заслуг Грушевського в критичному перегляді старої парадигми в написанні історії Східної Європи. Але, з іншого боку, не можна й не визнати, що парадигма, яку він запропонував, має досить обмежувальну дію: поза нею залишаються процеси й об’єкти, які теж заслуговують на увагу».

Постаті вченого присвячені десятки наукових конференцій, докторських і кандидатських дисертацій, публікується епістолярна спадщина, видані його основні праці з української історії та літератури. Реалізується державна програма підготовки 50-томного зібрання творів, перший том якого побачив світ 2002 р. Нині вже вийшло 28 книжок. У середині 2000-х рр. з’явилися перші спроби упорядкувати біографію М. Грушевського та унікальне дослідження його родоводу. Фахові наукові дискусії щодо оцінки М. Грушевського згодом зосередилися навколо дуалістичної схеми: «хороший історик» — «поганий політик». Як відомо, абсолютизація одних якостей на шкоду іншим незрідка приводить до затемнення істини. Сьогодні очевидно, що подавати М. Грушевського як націонал-радикального самостійника було б відступом від історичної правди. Проте не слід і применшувати його заслуги в національному відродженні, обстоюванні соборності України. Нарешті, саме під його проводом постала незалежна УНР. М. Грушевський був вищою посадовою особою нової держави, якщо й не досить харизматичним, то найавторитетнішим тоді лідером українства. За влучним висловом одного із сучасників, він виконував роль «верховного репрезентанта держави».

Адепти оцінки М. Грушевського як поганого політика закидають йому неспроможність захистити УНР від більшовицької експансії, запрошення німецького війська, непротидію гетьманському квітневому перевороту. Поза сумнівом, глава держави несе за це відповідальність. Проте розглядати її потрібно в сукупності тогочасних геополітичних чинників, а також у загальному контексті здобутків і втрат української революції. А такий підхід вимагає відповіді на складне запитання: хто з чільних діячів тієї доби був геніальним політиком — В. Винниченко, П. Скоропадський, С. Петлюра? Та й чи можуть вважатися геніальними політиками люди, котрі допустили втрату національної державності...

1925 р. з нагоди сорокаріччя від дня смерті Миколи Костомарова М. Грушевський писав: «Розуміється, не утворення, не вироблення іконного лику мусить бути завданням, а вірне історичне пізнання дійсної, живої, реальної одиниці, що відбивала в собі свою епоху і вплинула на її розвій». Цей постулат цілком може бути застосовано й до самого Грушевського, а для сучасних дослідників залишається важливою умовою об’єктивної персоніфікації українського історичного процесу.

2016-09-30 02:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар