Бардак Йосифа Сталіна: Червона армія та ВПК - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Бардак Йосифа Сталіна: Червона армія та ВПК

Бардак Йосифа Сталіна: Червона армія та ВПК

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Радянський Союз був задуманий і створений Кремлем як оплот всесвітнього панування більшовизму. Про це відверто було сказано в Декларації про утворення СРСР від 30 грудня 1922 року — мовляв, «доступ в Союз открыт всем социалистическим советским республикам, как существующим, так и имеющим возникнуть в будущем», а сам Союз «послужит верным оплотом против мирового капитализма и новым решительным шагом по пути объединения трудящихся всех стран в мировую Социалистическую Советскую Республику» (тут і далі документи цитуються мовою оригіналу). Як відбуватиметься виникнення нових радянських республік? «Вероятнее всего, — прогнозував Сталін, — что мировая революция будет развиваться путем революционного отпадения новых стран от системы империалистических государств». А для здійснення такого відпадіння потрібні ефективні інструменти. Перший — контрольований російськими більшовиками Комінтерн, який має ініціювати «пролетарські повстання» та «соціалістичні революції» в тих чи інших «підвладних капіталу країнах». Другий — Червона армія. У середині 1920-х наркомвоєнмор СРСР Фрунзе писав, що «каждая занятая нами территория является после занятия уже советской территорией, где будет осуществляться власть рабочих и крестьян... мы тоже будем расширяться в социалистическую коалицию, когда будут вспыхивать новые социалистические революции или когда нам придется занимать тот или иной район, находящийся под владычеством капитала». А в ухваленій у ті ж роки резолюції Комінтерну було сказано: «Красная Армия — главное оружие рабочего класса — должна быть подготовлена так, чтобы выполнить свою наступательную миссию на любом участке фронта. Границы же этого фронта в ближайшую очередь определяются пределами всего материка Старого Света».

Зверніть увагу, як все чітко визначено: «в найближчу чергу» Канаду, Чилі й Австралію не чіпатимуть, а — в другу й третю чергу. А от Європа, Азія та Африка — начувайтесь уже зараз, Червона армія іде!

Ясна річ, що Червона армія та флот, а разом із тим — військово-промисловий комплекс, який їх забезпечував, постійно перебували у фокусі уваги Кремля. Власне, практично всю економіку СРСР було включено у ВПК. І освітня царина — також. І культурно-просвітня сфера — теж. Тож металургійні заводи будувалися й працювали передусім для того, щоб забезпечити випуск танків, гармат, літаків і кораблів; електростанції — щоб забезпечити роботу цих заводів, а золото зеки Колими намивали для фінансування шпигунства, закупівлі устаткування для військових заводів і ліцензій на випуск техніки, забезпечення діяльності партій-секцій Комінтерну тощо. Як афористично зазначив сучасний російський військовий експерт Олександр Гольц, «цигарки, як і макарони, в СРСР були калібру 7.62». А це калібр набоїв для гвинтівок, автоматів, кулеметів, тобто макаронні та тютюнові фабрики через добу-другу  могли перейти на випуск патронів для стрілецької зброї...

Здавалося б, військо — це порядок, і ВПК — це зразок порядку, тим більше, якщо державне керівництво ставлять такі грандіозні завдання. Але...

«В 1930-е годы Красная Армия в основной массе была малограмотной, плохо обученной, ненавидящей Советскую власть и занималась чем угодно, кроме военного дела. Изменилось ли хоть что-нибудь в армии за прошедшее десятилетие социалистического строительства, «великих побед», рекордов и кровавых чисток? В принципе — ничего. Выросли образовательный уровень командиров среднего звена (незначительно) и насыщенность войск техникой (многократно), — пише Володимир Бешанов, знаний фахівець із радянської воєнно-політичної історії. — С другой стороны, увеличился масштаб бардака и самодовольного невежества обновленного руководства, были убиты инициатива и желание самостоятельно мыслить».

Автор цієї статті почав писати про «бардак Йосифа Сталіна» ще на початку 2000-х, Володимир Бешанов — у ті ж роки й незалежно від мене. Потім про «сталінський бардак» почали писати й російські автори. Але першими були не ми, а офіцери-фронтовики, які дожили до 1990-х. «У нас в стране творился ужасный бардак, правда, не признаваемый и лакируемый», — це льотчик-винищувач Дмитро Панов. «Тільки через той бардак німці взяли Київ і до Москви дійшли», — а це піхотинець Павло Малишев. Це — оцінки офіцерів-фронтовиків, які повною мірою відчули цей бардак і витягнули на собі війну з нацистами всупереч «мудрому» Сталіну, дійшовши до Берліна та Відня...

ЧОГО КОШТУВАЛИ «СТАХАНОВСЬКІ ТЕМПИ»

Отже, декілька сюжетів, пов’язаних із сталінським бардаком у ВПК.

Першу чергу Новокраматорського заводу важкого машинобудування ім. Сталіна в Сталінській (нині — Донецькій) області було добудовано у вересні 1934 року. В неї було вкладено понад 600 мільйонів золотих рублів, у США та Німеччини закупили технології та унікальне обладнання. Але при цьому не подумали, ким обслуговуватимуться верстати й найскладніші машини. «Коли треба було пускати завод, то виявилося, що нема кого ставити до верстатів». Так доповідав у Москву директор заводу Іван Кірілкін, який — усупереч його біографії, розміщеній у російськомовній «Вікіпедії» — був не фахівцем з металургії і машинобудування, а чекістом із освітою в межах початкової школи. Довелося на початку ставити до верстатів інженерно-технічний персонал. Тим часом завод (знов-таки, всупереч «Вікіпедії») мав випускати передусім не обладнання для мартенівських печей і мартенів, а 203-мм гаубиці Б-4, інші гармати великої й особливої потужності, а також 406-мм баштові установки МК-1 для новітніх лінійних кораблів.

Так-сяк завод почав працювати, але настав 1937 рік. І почалося те, що діялося всюди: тотальна «зачистка». Своєрідний «рекорд» було встановлено, коли тільки в одному цеху за одну тільки зміну заарештували 17 осіб. Розстріляли все тодішнє керівництво заводу. А його першого директора Кірілкіна та начальника будівництва Коппа НКВД дістало в Архангельську, де вони керували побудовою суднобудівного заводу — в майбутньому «Севмаша». Кірілкіна звинуватили в шкідництві, тероризмі та шпигунстві на користь двох розвідок одночасно; крім того, йому інкримінували передачу німцям «цінних відомостей» про закуплене в Німеччині обладнання. Коппа ж звинуватили «всього лиш» у саботажі. Обидва загинули в концтаборах.

Те ж саме коїлося по всьому СРСР. І з побудовою нових заводів, і з новими верстатами (які негайно ламалися), і з підготовкою кваліфікованих кадрів, і з терором проти «ворогів народу», наслідком чого стало знищення майже всіх, хто щось тямив в організації виробництва, і з «аргументацією» вироків.

А на додачу на щойно побудовані та реконструйовані заводи ВПК, які так-сяк почали працювати, звалилося нове лихо — стаханівський рух.

Почався він 1935 року, коли встановив дутий рекорд, виконавши 14,5 норми — за негласної допомоги групи кріпильників, — шахтар Андрій Стаханов (якого «Правда» чогось назвала «Олексієм», але ж «Правда» не помиляється, тому йому видали новий паспорт і наказали забути старе ім’я). Негайно всі заводи, фабрики і шахти почали змагатися: хто перевиконає більше норм, тим більше, що передовики отримували грошові премії й інші заохочення. Безпосереднім наслідком початку цього змагання у ВПК стало те, що через постійні поломки, скоєні «ударниками», простоювала чверть верстатів. Наприкінці року Центральне управління народногосподарського обліку Держплану СРСР у призначеному для уряду документі «Про брак продукції військової промисловості» повідомило: «Сума втрат від браку рівнозначна тому, що понад місяць військове машинобудування працювало вхолосту».

Але Сталін дав «відмашку», і ЦК оголосив січень 1936 року «місяцем рекордів». Результати по ВПК: Серовський механічний завод дав 77% браку снарядів, Іжорський завод — 46% бракованих броньових листів, Кіровський завод — 90% браку танкових шестерень і валів. Але справжній рекорд установив завод «Червоне Сормово» — 100% браку 107-мм та 203-мм снарядів. Вакханалія тривала й далі, тож під час війни з’ясувалося, що бронебійні снаряди 1938 року випуску, випущені зі «скороченим» закалюванням, не пробивають навіть тонку броню легких німецьких «панцерів».

Визначний російський конструктор артилерійських систем Василь Грабін писав у мемуарах, що на заводі № 92, «цілком оснащеному новою технікою», деталі гармат робили з велетенських поковок: «Чтобы получить из них готовые детали, нужно было чуть ли не девять десятых металла выбросить в стружку. Мало того, что это очень понижает производительность труда и повышает себестоимость, это снижает и качество деталей, так как при ковке металл уплотняется к периферии больше, чем внутри, и при термической обработке он также лучше прокаливается на периферии. Следовательно, при механической обработке в стружку уходит лучшая часть металла, а детали изготавливаются из худшей. Меня это задело за живое: почему кузнечно-прессовый цех на своем первоклассном оборудовании кует такие безобразные заготовки? Чем это вызвано? Оказалось, цеху задают программу в тоннах. Чем больше по весу он выдаст поковок, тем выше его показатели. И кузнечно-прессовый цех из квартала в квартал держал заводское переходящее Красное знамя. Его руководители получали премии, а механические цехи принимали к обработке любые заготовки и безропотно грызли их, расходуя много режущего инструмента и времени». А в підсумку половина того, що йменувалося готовою продукцією, насправді було браком.

А ось якої якості нові винищувачі надходили у війська напередодні війни з Німеччиною. Із доповідної записки, відправленої секретареві ЦК Компартії Білорусії Пантелеймонові Пономаренку 17 червня 1941 року:

«Истребительные авиационные полки 9-й смешанной авиационной дивизии... для перевооружения получили 240 самолетов МИГ-1 и МИГ-3. В процессе освоения летно-техническим составом самолета МИГ-1 — МИГ-3 по состоянию на 12.6.41 г. произошло 53 летных происшествия. В результате этих происшествий полностью разбито и ремонту не подлежит 10 самолетов, 5 требуют заводского ремонта, остальные требуют крупного ремонта в авиационных мастерских. Итого выведено из строя 53 самолета. По различным заводским дефектам самолета и мотора временно непригодны к эксплуатации свыше 100 самолетов. Таким образом, в настоящее время на все полки 9-й смешанной авиадивизии имеется исправных 85 — 90 самолетов на 206 летчиков, вылетевших на самолетах МИГ-1 и МИГ-3. За последнее время участились случаи летных происшествий на самолетах МИГ-1 — МИГ-3 по вине материальной части самолета и вооружения. Только за 10 дней июня по этой причине в частях дивизии произошло 30 летных происшествий... Мотор AM-35-a имеет целый ряд дефектов, кои необходимо устранить. После 8 — 10 часов работы мотора па взлете отказывают свечи, мотор, по еще невыясненным причинам, дает перебои и сбавляет мощность. Такой мотор только усиливает неверие летного состава в самолет...»

Чи треба дивуватися, що після закінчення війни з’ясувалося: небойові втрати радянської авіації становили 60300 літаків або 56,7 % усіх втрат?

ЧОМУ ЧЕРВОНА АРМІЯ НЕ ВЗЯЛА БЕРЛІН У ЛЮТОМУ 1945-ГО?

А ось що в ці ж роки відбувалося в Червоній армії.

У травні 1940 року маршал Семен Тимошенко замінив маршала Климента Ворошилова на посаді наркома оборони СРСР. Ось що, зокрема, написано в офіційному «Акті про прийом Наркомату Оборони Союзу РСР»:

«Качество подготовки командного состава низкое, особенно в звене взвод — рота, в котором до 68 проц. имеют лишь краткосрочную 6-месячную подготовку курса младшего лейтенанта. Подготовка комсостава в военных училищах поставлена неудовлетворительно, вследствие недоброкачественности программ, неорганизованности занятий, недостаточной загрузки учебного времени и особенно слабой полевой практической выучки. Усовершенствование командного состава должным образом не організовано...

Боевая подготовка войск имеет крупнейшие недочеты. Ежегодно издаваемые народным комиссаром приказы о задачах боевой подготовки в течение ряда лет повторяли одни и те же задачи, которые никогда полностью не выполнялись, причем не выполнявшие приказ оставались безнаказанными. Воинская дисциплина не на должной высоте и не обеспечивает точного выполнения войсками поставленных им боевых задач».

Уявіть собі: навіть кількість бійців Червоної армії при вступі на посаду нового наркома встановити не вдалося внаслідок «винятково запущеного обліку»...

А у вересні того ж року, підбивши підсумки навчань, Тимошенко сказав:

«У нас еще много брехни. Бывают случаи, когда набрешет много, а на самом деле, если коснуться глубже в существо дела, то там многое не так, о чем тебе докладывали. Я думаю, что этот род брехни у нас еще живет, но корень ее не в самих людях, люди у нас хорошие, а в нашей системе. Вот за перестройку этой системы мы и должны сейчас взяться, воспитать в себе нетерпимое отношение к любому, даже малейшему недостатку».

От коли, виходить, уперше було сказано про «перебудову системи», задовго до Горбачова! Але як же перебудувати сталінську систему, якщо на чолі її залишається «великий вождь і вчитель»? Ніяк. І за це армії та народам СРСР довелося заплатити воістину страшну ціну.

І ось переможний 1945-й. Ви гадаєте, «нагорі» щось істотно змінилося?

Як відомо, до кінця літа 1944 року Червона армія і створена на території СРСР 1-а армія Війська Польського вийшли на Віслу вздовж її середньої течії й захопили на тому боці низку плацдармів, із яких готувався майбутній наступ в загальному напрямку на Берлін. Як постачати армію? Автомобільний транспорт неспроможний повністю забезпечити її потреби, хоча на цей час у складі Червоної армії вже було 100 тисяч американських «студебекерів» і ще стільки ж вантажівок і всюдиходів інших фірм США. Потрібні залізниці, бодай на головних стратегічних напрямках. На контрольованій Червоною армією території Польщі залізниці було відновлено та «перешито» на більш широку, ніж у Європі, колію за радянськими стандартами. А що робити далі, коли Червона армія рушить за Віслу? Адже рухомого складу (паровозів, вагонів, платформ), пристосованого для широкої колії, катастрофічно не вистачало. Тому Наркомат шляхів сполучення запропонував використовувати за Віслою західноєвропейську колію, тим більше, що трофейного рухомого складу вистачало. Тож Державний комітет оборони СРСР (тобто Сталін) ухвалив рішення про використання в поході на захід західноєвропейської колії та трофейних паровозів і вагонів.

І от у середині січня 1945 року наступ відновився, 17 січня нацисти втекли з Варшави, після цього ціною неймовірних зусиль до 29 січня радянські військові залізничники та мобілізоване польське населення відновили у Варшаві залізничний міст і відбудували 300-кілометрову двоколійну магістраль до Познані, побудували перевалочні бази на станції Варшава-Західна і в районі Дембліна. Залишалося відновити ще 150 кілометрів до Одеру. Але саме в цей день Сталін раптово передумав і звелів негайно приступити до «перешивки» цього напрямку на союзну колію. Тож усе треба було розбирати й починати роботу спочатку. А робота ця була непроста: в Європі рейки пригвинчували шурупами до шпал, а на низці ділянок вони взагалі були приварені до металевих шпал. На додачу, слід було в зимових умовах розширити насип під залізничним полотном...

У цей час Червона армія на Берлінському напрямку вже вийшла на Одер і захопила на ньому плацдарми. Але... На плацдармах, звідки починався наступ, залишилося майже 30 тисяч тонн невитрачених боєприпасів, а на підступах до Варшави скупчилися сотні поїздів із пальним, снарядами, важкою технікою, що прибули з тилу. Автотранспорт не міг достатньою мірою забезпечити потреби фронту, бо ж півтисячі кілометрів — це серйозна відстань. Вихід, утім, було знайдено — адже це був не 41-й, а 45-й: вирішили, одночасно з виконанням наказу Сталіна, робити все по-своєму: використовуючи трофейний рухомий склад, направити ешелони до Одеру кружним маршрутом через Демблін, Лодзь, Кутно, Торунь, Бидгощ, Шнайдемюль, Ландсберг. Цією тисячокілометровою об’їзною колією рушили сотні ешелонів по 30 — 40 вагонів кожен, але до місця призначення вони дісталися нескоро. Отже, на фронті виникла серйозна нестача боєприпасів і пального, повільно надходило поповнення живою силою та технікою, тож Берлін, який тоді нема було кому захищати і який за інших обставин можна було взяти з ходу, істотно наблизивши цим закінчення війни, ще на три місяці залишився під владою Гітлера. Такою — у мільйони життів! — виявилася ціна того, що Сталін раптом змінив одне-єдине власне ж рішення, не беручи до уваги ані реальні факти, ані рекомендації фахівців.

Утім, існував й інший чинник, який теж істотно гальмував 1945 року наступ Червоної армії. Це — тотальне пияцтво, такий собі «бенкет переможців».

Ось що про це згадували ветерани.

Артилерист Фегельсон: «Мы этот проклятый Кенигсберг могли бы уже, наверное, осенью сорок четвертого года взять или, по крайней мере, в начале сорок пятого. Но войска все время «наступали на одни и те же грабли». Только на моей памяти наше наступление стопорилось три раза по следующей причине. Пехота нарывалась на очередной спиртзавод или винный склад, и тут начиналось... Нас даже послали собирать пьяных пехотинцев, лежавших в лужах спирта на одном из таких заводиков».

Радист Полонський: «Станцию отбили у немцев благодаря смелой атаке самоходчиков. Когда они захватили станцию, то там обнаружился огромный спиртзавод. И тут по всей округе война на пару дней «закончилась»... Все войско кинулось пьянствовать. Люди тонули в вине. Многие сразу начали выяснять отношения и стрелять друг в друга... Упавшие во хмелю на пол захлебывались в «винных реках» и погибали. Но на это мало кто обращал внимание. Оргия продолжалась. Кругом сплошные крики, мат, стрельба, храп, стоны, пение, команды офицеров — все смешалось! На передовой никого трезвого не осталось. Танки стояли не на исходных позициях для атаки, а вокруг завода. Танки без экипажей. Одним словом, наше наступление остановилось... И пока наши войска «выпивали», немцы смогли подтянуть резервы на данном участке и закрыть прорыв».

Тут поки що поставимо крапку. Але тему далеко не вичерпано...

Теги:
2015-04-30 11:28:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар