Право на Крим

Автономія як пропагандистський акт

Після упокорення Криму перед більшовиками постала проблема політичного умиротворення його мешканців, зокрема, кримських татар. Орієнтуючись на перспективи експорту революції, лідери радянської Росії прагнули продемонструвати світові, зокрема мусульманським народам, високі стандарти демократичності нового ладу, розв’язання національних проблем через надання народам права на утворення власних держав, щоправда, в складі Російської Федерації. Такою була Кримська автономна соціалістична республіка, яка постала 18 жовтня 1921 р. Національно-територіальна автономія кримських татар – це не лише пропагандистський акт, декларативно-декоративний витвір політичної еквілібристики Росії. Окрім зазначеного, до цього кроку більшовиків спонукала ще й свіжа пам’ять про долю репресивного уряду Республіки Тавриди. Та й почувалася нова влада в середовищі волелюбного кримськотатарського народу не дуже впевнено. Але це не завадило їй організувати не лише в Україні, а й в Криму в 1921–1923 рр. репетицію голоду 1932–1933 рр., під час якого загинуло близько 100 тис. кримчан, у тому й понад 60 тис. кримських татар.

Водночас уряд комуніста Велі Ібраїмова (1923–1928) спільно з низкою колишніх партійців Міллі-Фірка, які обійняли деякі посади в цьому уряді КАСРР, спромігся домогтися протягом майже семирічного правління деяких успіхів в економічному та національно-культурному розвитку Криму, зокрема в політиці татаризації науки й духовності. На факультеті татарської мови і літератури Кримського педінституту викладали представники інтелігенції, сформованої ще в оточенні І. Гаспринського. Активізувалося вивчення історії Кримського ханства, взаємин татар з росіянами, українцями, турками, критичному аналізу було піддано колонізаторську політику царського режиму. Недалеко було й до об’єктивної оцінки радянського режиму. Вільнолюбна інтелігенція стала небезпечною для “диктатури пролетаріату”. Відтак на кримському політичному полігоні наприкінці 1920-х рр. було апробовано масові сталінські репресії 1930-х років. За “справою Велі Ібраїмова” у 1928–1930 рр. за даними іноземних дослідників репресій зазнали близько 3500 осіб, зокрема й багато видатних науковців, а загалом за міжвоєнні роки під розстріл та до ГУЛАГу потрапили майже 10 тис. кримських татар. Самого Ібраїмова заарештували 15 січня 1928 р. й 9 травня стратили. Водночас за справою керівного складу національної партії Міллі-Фірка, яка складала 48 томів, 16 осіб розстріляно, 49 засуджено до різних термінів концтаборів та заслання, 2 вислані за межі СРСР. Слідом за інтелігенцією тим же ГУЛАГівським шляхом відправили 50 тис. татар-одноосібників та “куркулів”, які відмовилися вступати до колгоспів.

Чергова хвиля репресій накрила Крим у 1937–1938 рр. За реалізацію вказівки Єжова очистити півострів від опозиціонерів взявся новий нарком внутрішніх справ КАСРР Т. Лордкіпанідзе. Вже в травні 1937 р. він доповів обласній партконференції про викриття 25 шпигунських і терористичних організацій, 350 контрреволюційних груп та тисячі заарештованих, у тому й 300 кримських татар. До однієї з вигаданих НКВС підпільних антирадянських кримськотатарських організацій зарахували вищих керівників республіки та провідних представників інтелігенції. Усіх звинуватили в належності до забороненої партії Міллі-Фірка. Енкаведисти не переймалися такими “дріб’язками”, що, наприклад, другий секретар обкому партії, молодий випускник Інституту червоної професури С. Трупчу на час діяльності Міллі-Фірка мав усього десять років. У ті роки розквітло заохочуване владою стукацтво. Про ворожу діяльність своїх колег інформували обком партії викладачі Кримського педінституту. Власного Павлика Морозова сформувала  компартійна преса з підлітка Юнуса Османова, який написав донос на директора дитячого будинку. “Високосвідомого піонера” відвезли до Москви на оглядини Н. Крупській та А. Бубнову, головним педагогам країни. Згодом на районній нараді він з папірця виголосив промову з осудом “буржуазних націоналістів” та “мілліфірківців”. Позаяк до 1914 р. чимало дітей кримських татар навчалися в Туреччині, то через чверть століття всіх їх репресували за шпигунство. Колишнього наркома освіти Мамута Недима, який навчався в Туреччині та Німеччині оголосили шпигуном трьох держав. А заарештованій Ребіє Бекіровій, наркому охорони здоров’я, висунули обвинувачення в підготовці “бактеріальної війни” проти СРСР. Редактора Кримдержвидаву І. Х. Усеїнова Особлива нарада при НКВС СРСР засудила за те, що “при перекладі творів класиків марксизму-ленінізму татарською мовою він спотворював термінологію”. 17 квітня 1938 р. виїзна сесія  Військової колегії Верховного суду засудила до страти велику групу кримськотатарської інтелігенції та керівників, зокрема голову ЦВК І. Тархана, голову Раднаркому А. Семединова, колишніх наркомів освіти М. Недима, Р. Александровича, Б. Чагара, письменників, учених, журналістів.

Отже, й у 1930-і роки радянська влада цілеспрямовано й системно звільняла Крим від його автохтонного народу, винищуючи й виселяючи десятки тисяч його представників. “Виправдовувалися” ці дії “білим” терором 1918–1920 рр., збройним опором більшовицькій диктатурі та шкідництвом “куркулів”. Однак, зібрані науковцями дані засвідчують, що в згаданий “післяжовтневий” період білогвардійці та інтервенти заарештували в Криму 1428 осіб, з них членів РКП(б) – 289, членів інших партій – 7; робітників серед арештованих було 135, селян – 32. До страти засудили 281 особу. Йдеться, зрозуміло, про загальні цифри без поділу їх за національною ознакою. Немає сенсу навіть порівнювати ці репресії з масштабами комуністичного терору, зокрема стосовно кримських татар.

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України