Таке кіношне лихоліття може примаритися хіба що в момент ніжного напівсну, але справжній бенкет у тому, що не в декораціях ти, і тому, намагаючись нічого не прогавити, не упустити, але щось неодмінно вислизне ніби через четвертинку зору. Знов і знов, постійно повертаючись, кружляючи над прірвою неповторної Щекавиці, починаєш підбирати, зі старанністю скнари, всі крихти першого враження і подробиці далекого життя не кряжать — мимоволі стають відвертими.

Як відомо, листопад — хлопчина нудний, але ж сьогодні лише жовтень... і ще вранці, вирушаючи в дорогу, помітила маленький натяк на сонце. Щоправда, відразу ж небо засльозилося дощем, якщо ж боязко намагався визирнути промінець, осінь починала бурмотіти, мовляв, непристойно, не за віком... і швидко накидала хмари. Коли ж день зовсім перестав церемонитися — ураз все промокло як хлющ: і плащ разом зі мною, і блокнот, а ручка зовсім перестала виконувати службові обов’язки.

Узбережжя Дніпровсько-Бузького лиману уявляється мені величним історико-природничим музеєм, що постійно чекає на допитливих та енергійних відвідувачів. А ще – залою філармонії-акваторії, в якій постійно звучать симфонії вітрів та хвиль, пташині хорали та соло. В діарамах та експозиціях цього музею – піщано-черепашкове намисто прибережжя, витіюваті жовто-глиняні скелі-каньони з червонокнижною рослинністю, водні панорами, що сприймаються приїжджими за море, фантастичні хмари в небосфері, що нагадують могутні гірські пейзажі, по-заповідному нелякане птаство при берегах та у небі, уповільнено-затяжний рух пароплавів на далеких рейдах, рибальські човни-могікани, що вирушають «на воду» та повертаються «з води»…

Зачепившись поглядом за винахідливі дивні вікна колишнього київського лікеро-горілчаного заводу, одразу ж почала їх замальовувати. Такі різні, гармонійні та лаконічні, вони примудрилися подарувати відчуття далекої подорожі. До того ж провалений дах впускав усередину будівлі відкрите небо й освітлення лише додавало інтриги.

Шукати таємні покинуті стежки, колишні сходи, що не ведуть нікуди, тихі руїни, які, втім, своєю присутністю підтверджують, що тут було життя, часто вельми строкате, і все це стало настільки звичним, що останнє непомітно немовби переросло у фон для задвірок. Явний перекіс намітився, загальмувати чи що із захватами від похмурих лісів безлюддя, подумала, і запитливо поглянула на напарника. Сергій відразу вловив і схвально кивнув: значить, йдемо шукати сьогоднішній день, а вчорашній — наче на закуску.