Важко навіть уявити, скільки всього бачили на своєму віку ці стіні. Перша згадка про Олеський замок в історичних джерелах припадає на 1327-й рік. Уже тоді на стрімкому пагорбі височіла фортеця, стіни якої сягали 10-метрової висоти і були 2,5 метра завтовшки. Вважають, що його будівничим був нащадок Данила Галицького, один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича. Потім Олеськ був у васальному володінні Олександра Кориятовича, підлеглого польській короні, належав литовському князю Любарту, галицькому католицькому єпископству. «Відзначилася» фортеця й у боротьбі за возз'єднання з Волинню проти поляків. У своєму листі в липні 1431-го до Великого магістра хрестоносців король Ягайло повідомив про повстання князя Свидригайла Ольгердовича. Саме цей історичний період, героїчну оборону замку, облога якого тривала шість тижнів, Роман Іваничук описав у своєму романі «Черлене вино». Щиро кажучи, кожен, хто приїде в Олесько, знайде для себе щось цікаве

Один із знаменних пунктів Ківерцiвщини — древнє, нині — невелике село, а раніше — місто, яке змагалося по багатству і чисельності жителів навіть із Луцьком — Олика. Князі Радзивілли, які заволоділи цими землями у XVI столітті, були прямо зацікавлені у зростанні економіки міста, оскільки, відповідно, зростало і їхнє благополуччя. У 1564-му «зразковий приватновласницький маєток» отримує Магдебурзьке право; дещо раніше, в 1558-му, починається історія однієї з головних нині окрас містечка — князівського замку. Звичайно, нинішнього вигляду палац набув значно пізніше: в кінці 50-х років XVI століття тогочасного власника Олики, князя Миколу Чорного, цікавило зведення фортифікаційної споруди — з валом і чотирма бастіонами, де «на випадок чого» зберігалося близько двох десятків різного калібру гармат, сірка, 45 мушкетів, більше семисот куль до них та інша зброя.

Людині, яка вперше відвідує Уманський дендрологічний заповідник «Софіївка», парк здається дуже великим і замкненим у собі — подібним до спірального Всесвіту. Таке враження складається завдяки різноманітності рослинності та примхливому рельєфу парку з його численними озерами, струмками, водоспадами, стежками, які ведуть невідомо куди, скелями та «полонинами». Вражає й певна, так би мовити, аномалія ландшафту, порушення звичного природного порядку, адже найбільший водний басейн знаходиться вгорі саду, а «гори» — виходи скельних порід — внизу. За якісь чверть години «мандрівник» переходить там зі скельних урвищ на оточену дубовим лісом поляну, або попадає із розлогої відкритої долини на вузеньку, закриту з усіх сторін, стежку між скелями. Неабияким сюрпризом є, після крутого партерного амфітеатру, великий Верхній став — центр водних розваг, який збирає на свої берегах, шлюзах, потішних колісних пароплавах натовпи народу. І всюди шумить річка Кам’янка з її численними романтичними місточками

Площинка Говерли вельми нагадувала майдан Незалежності у вихідний день. Так багато там було людей, такі вони були різні й так по-різному поводилися. Одні сиділи великим колом, як на пікніку, з дітьми, собаками, надувними матрацами і підкріплялися; мабуть, капітально — судячи з кількості відходів. У кількох групах голосисті екскурсоводи намагалися пояснити людям, що і де знаходиться: там Рахів, в інший бік — Івано-Франківськ, а ось туди — Відень. Дехто, стомлений підйомом, спав, поклавши голову на рюкзак; бородатий мандрівник заглиблено читав газети; чимало присутніх фотографувалося біля обеліска та Національного прапора. Один чоловік розмовляв (власне, кричав) по мобільному телефону і повторював одні й ті ж самі слова: «Ви в Києві, а я телефоную із Говерли! З Го-вер-ли!!!»
Невелика група немолодих людей співала українські пісні під акомпанемент сопілки. Трохи осторонь розмістилися молоденькі хлопці та дівчата, вдягнені у блакитне. Як виявилося, то були учасники Міжнародного екуменічного юнацького форуму — українці й німці.

Біля селища Сатанів на кручі височіє над Збручем древній Свято-Троїцький монастир. Його заснував невідомий пустельник ще у ХI столітті. Прадавні печери збереглися й досі — у вапняковій скелі прорубані келії. Збереглася й невеличка підземна церква. Уціліли навіть вузькі кам’яні лежаки. В одній із келій збереглася схожа на терку велика вапнякова плита — «Камінь Випробування». Кожен, хто хотів постригтися у ченці, мусив навколішки простояти на ній у молитві цілу ніч. Випробування не з легких. Я спробував — більше хвилини не витримав...