Артилерист - Україна Incognita
   

Артилерист

Капітан Дмитро Костюкевич з покоління добровольців
Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»

Коли у кінці 1939 року у Житомирському сільгоспінституті зібрали студентів і оголосили про набір добровольців до комсомольського лижного батальйону, що мав вирушити на війну з Фінляндією, першим підняв руку другокурсник Дмитро Костюкевич, за ним — ще семеро чоловік. Після двотижневої підготовки, під час якої новобранців тренували в переходах на межах з бойовим знаряддям (стріляти вони навчились раніше), їх відправили ближче до кордону з фінами. Завданням батальйону було охорона і супроводження до бойових порядків автоколон із снарядами, патронами, продовольством тощо. У лісах колони часто потрапляли під вогонь фінських снайперів, і тоді охорона вступала з ними у перестрілку. В одній з таких сутичок загинули двоє товаришів Д. Костюкевича по інституту. Після оголошення у березні 1940 року перемир’я добровольці повернулися додому — їх зустрічали як героїв і навіть вручили премії по 500 карбованців. Значно пізніше багато хто з істориків оцінить дії державного і військового керівництва Радянського Союзу у тій війні як бездарні. Однак це в ніякій мірі не може принизити героїзм вояків, які вірили, що виконують свій обов’язок перед Батьківщиною.

Та через рік почалася нова війна, яку згодом стали називати Великою Вітчизняною. Німецька авіація бомбардувала Житомир уже в перші її дні, і студенти сільгоспінституту, серед них і герой нашої розповіді, вночі чергували на дахах будинків, скидаючи з них спеціальними щипцями запалювальні авіабомби. 8 липня 1941 року, коли німці входили до Житомира iз заходу, тепер вже колишній студент Д. Костюкевич разом із родичем залишив місто. У протигазній сумці у нього лежали загорнуті матір’ю у хустину бухінець хліба і шмат сала. На попутних машинах, раз у раз потрапляючи під бомби і обстріли з німецьких літаків, вони добрались до Києва, де з’явилися до військкомату. Однак спочатку його вирішили використати як фахівця і направили збирати урожай до Сталінської (тепер Донецької) області. А далі був Томськ, навчання у військовому артилерійському училищі, перша офіцерська зірочка на погонах, служба у частині, яка готувала командирів гармат (молодший лейтенант Костюкевич випустив таких командирів сотні).

Та незабаром офіцеру-артилеристу довелося стати ще й повітряним десантником — формувалися частини для захоплення плацдармів у тилу ворога з використанням важкого озброєння (гармати і снаряди під час таких висадок також скидалися з літаків на парашутах). Один з плацдармів під Калініном (нинішній Твері) довелося захоплювати разом із своєю батареєю і комбату Д. Костюкевичу. Після тієї операції на його грудях засяяла медаль «За бойові заслуги». Проте згодом подібні частини були розформовані і лейтенант Костюкевич знову став «чистим» артилеристом. Орден Червоної Зірки він отримав за бої у Німеччині, коли під містечком Вейсвассер його батарея на відкритій місцевості під вогнем противника прямою наводкою вщент розтрощила кілька ворожих дзотів. У тому ж бою він був поранений у голову і отримав контузію. А 9 Травня 1945 року, в день, коли країна вже святкувала перемогу, батарея Д. Костюкевича вибивала з висоток навколо Праги власівців, якi там засіли .

Прослуживши ще деякий час пiсля закінчення війни у Чехословаччині, у 1946 році старший лейтенант Д. Костюкевич повернувся в Україну, під Жмеринку. Тут сталася історія (не з ним), яку він запам’ятав на все життя.

...Заступником командира частини, де служив комбат, був майор Іван Іванович Буц, високий, ставний українець із закрученими, як у запорізьких козаків, вусами. І хоча мав той сім’ю (дружину і двох дочок), однак на фронті покохав військового лікаря Ніну Іванівну, і вони були разом майже всю війну. Та раптом дружина приїхала у частину і влаштувала йому грандіозний скандал, вимагаючи, щоб Буц повернувся у сім’ю. Після цього він і Ніна Іванівна зникли. Їх знайшли тільки через кілька днів кілометрів за п’ять від частини. Вони поруч лежали на лісовій галявині під деревом із порізаними венами — смерть вони вважали кращим виходом, ніж розлуку.

У тому ж 1946 році комбата Д. Костюкевича послали в Західну Україну, «на забезпечення мирної обстановки під час виборів». Про те, як це відбувалося, слід розповісти докладніше...

Група була сформована кiлькiстю в 50 чоловік — комбат взяв в основному тих, з ким разом воював. Кожному видали по автомату з повним боєкомплектом, по кілька гранат. На групу було також дві автомашини, два кулемети і чотири переносні телефони. Коли прибули на місце, у невелике село на Тернопільщині, він як командир покликав до себе місцевого старосту і сказав, що його хлопці не для того пройшли війну, щоб загинути тут. І додав, що в разі, коли когось з них вб’ють, то інші вщент рознесуть село. Не відомо, чи подіяло це попередження, але інцидентів з селянами чи бійцями Української повстанської армії, котрі, як потім з’ясувалось, дислокувалися неподалік, не було. І якось староста запросив пана офіцера на весілля своєї дочки, а за кілька днів після того сказав, що навпроти нього за столом сидів командир лісовиків. «А чого ж ти мені його відразу не показав?» — спитав комбат. «Е, — відповів староста, — якщо б я тоді це сказав пану офіцеру, то вже не був би живим».

Пройшли вибори. У тому ж 1946 році хвацький старший лейтенант одружився. Однак для нього почалося звичайне кочове життя кадрового військового — Узбекистан (тут служба на крайніх південних кордонах СРСР), знову Німеччина, потім Білорусь. У кінці 1955 року під час більш ніж мільйонного скорочення Радянської Армії, не давши дослужити до призначення військової пенсії кілька років, капітана Д. Костюкевича звільнили у запас — кадровик популярно пояснив йому, що маючи три курси інституту за плечима, він не пропаде. І не пропав, хоча довелося починати з рядової посади і сісти за підручники, щоб отримати диплом агронома. Ростив дітей, дав їм можливість отримати вищу освіту, діждався правнуків. На пенсію колишній воїн вийшов з посади заступника генерального директора об’єднання «Житомирцукор» — проводжали його на заслужений відпочинок теплими, вдячними словами.

... У маленькій скриньці поруч із вже згаданими нагородами ветеран зберігає медалі «За визволення Праги» і «За перемогу над Німеччиною», інші армійські відзнаки, а також отримані вже після війни орден Великої Вітчизняної війни і український орден Богдана Хмельницького.

Кожен рік 9 Травня він приходить на центральну площу Житомира, де збираються ветерани тієї війни — ті, хто зміг прийти. Чи вистачить у нього сил, щоб прийти цього року? Дуже хотілося, щоб вистачило.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

Теги: Житомир
2002-05-08 17:38:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар