Арсеній Маляр: тоталітарна трагедія - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Арсеній Маляр: тоталітарна трагедія
   

Арсеній Маляр: тоталітарна трагедія

Андрій ГАЙДАЙ, Запоріжжя

Трагічна доля львівського селянина-трудівника Михайла Федуна і його сім’ї, викладена на сторінках «Дня» письменником Дмитром Чоботом (стаття «Злочин під кривавими символами» № 175 — 176 від 30.09.2011) — хоч і сумний, але дуже повчальний приклад того, яким кошмаром може стати для суспільства тоталітарний режим, що сліпо приносить у жертву своїм ідеалам безневинні людські життя.

Ще до вторгнення радянських військ до Західної України з кривавими наслідками сталінізму зіткнувся південний схід країни. Жителі Харківщини, Дніпропетровщини, Донеччини і Запоріжжя до 1939 року пережили вже штучний голод, розкуркулення і політичні репресії. Людей тисячами відправляли у сталінські табори і сибірське заслання.

Одна з таких безневинних жертв радянського тоталітаризму — Арсеній Захарович Маляр, 1915 року народження. Цей простий чорнороб-металург із Запоріжжя постраждав від двох найодіозніших політичних режимів — нацистського і комуністичного. Лише якимось дивом йому пощастило вижити після знущань сталінсько-гітлерівських катів, і сьогодні історія його поневірянь зберігається в музеї одного з вітчизняних промгігантів — дітищ червоної індустріалізації.

По суті, жертвою сталінізму Арсеній Маляр став ще в сімнадцятирічному віці, коли голодного 1933 року був вимушений влаштуватися на важку роботу: ручне завантаження печі металургійного комбінату. «Це були складні, голодні роки. За повної відсутності механізації працювали за допомогою кувалди, лопати й лому» — згадує Арсеній Захарович.

На час підходу німецьких військ до Запоріжжя він працював майстром з розливу заводу «Дніпроспецсталь». Взяв участь в евакуації устаткування цього стратегічного для СРСР підприємства. У вересні 1941 р. з чотирьох бригад у цеху залишилося лише дві, і Арсенію Захаровичу з колегами довелося працювати по 12 годин на добу. Завдяки їхній самовідданій праці з території «Дніпроспецсталі» за 45 днів оборони пішло 2327 вагонів з металом і агрегатами, але самі рятівники залишилися в захопленому фашистами місті. Цивільне населення обов’язковій евакуації не підлягало, а евакуюватися на схід, за словами запорізьких істориків-краєзнавців, можна було лише за наявності зв’язків або грошей, причому дуже великих. У Арсенія Маляра, природно, ні того, ні іншого не було.

З приходом німців він виїхав у приміське селище Кушугум, де швидко потрапив до рук катів із гестапо. Його подальша доля — яскраве свідчення того, що сталінський режим запоріжці зовсім не обожнювали, як це намагаються змалювати нинішні послідовники кривавого «вождя». Більш того, 41-го року частина населення регіону навіть жадала розправи над членами КП(б)У.

«Незабаром на мене донесла громадянка Панченко, яка проживала в Кушугумі. Фашистам вона заявила, що за радянських часів безпартійних майстрами з розливу на заводах не призначали, після чого мене забрали в запорізьку німецьку в’язницю. Тоді довкола висіли накази про те, що всі комуністи обов’язково повинні реєструватися в комендатурі. Я не реєструвався, а значить — ховався», — пише Арсеній Маляр у спогадах.

Вісім місяців гестапівці вибивали з нього зізнання, били у тюремному підвалі, двічі водили на показовий «розстріл».

«Комуніст? — запитує мене німець, і вказує рукою. — Йди. Відводять у підземне приміщення, повторюють питання і стріляють з автомата у стелю, лише тріски летять. Після третього пострілу знову ставлять те ж питання і знову стріляють. А потім командують — йди назад. Таке вони застосовували катування», — згадує автор мемуарів.

Арсенія Захаровича звільнили лише після того, як його дружина надала німцям 32 свідчення від сусідів про те, що він не комуніст і в партії не перебував.

Зазначимо один цікавий нюанс. «У фашистській в’язниці я зрозумів, що німець дуже пунктуальний у частині дотримання закону. Якщо ти в чомусь винен (у їхньому розумінні, звичайно), тебе розстріляють, якщо виявиться, що ні — відпустять», — відзначає у спогадах Маляр.

За його словами, для червоних підпільників, колишніх партійців і євреїв нацисти виділили у в’язниці окремий підвал. Але оскільки слідство не встановило, комуніст він чи все-таки ні, утримували його у загальній камері (разом із ним там перебувало ще 150 осіб, причому 40 із них — жінки).

Практиковані гестапо методи дізнання, особливо на окупованих територіях, справедливими і гуманними не назвеш. Але слідчим НКВС в епоху сталінського терору «вершити правосуддя» було ще простіше. Трійки ухвалювали підозрюваним вирок без наявності доказів їхньої провини. А свідчення і аргументи обвинувачених для радянського «правосуддя» не грали жодної ролі.

У цьому Арсеній Маляр переконався, знову-таки, на власному гіркому досвіді. Він сподівався, що після вигнання німців зможе почати нове, щасливіше життя. Вважав, що прийшла «своя влада». Але вже 1946 р. «його» влада висунула йому звинувачення у зраді Батьківщині і засудила до тривалого терміну ув’язнення. З нацистських катівень Арсеній Захарович потрапив у сталінський ГУЛаг.

На цьому етапі свого життя він не зупиняється детально, відзначаючи лише, що в таборах провів майже дев’ять років. Можна лише здогадуватися, що він там пережив. Непосильна праця, нелюдські умови, утиски від тюремників і карних злочинців — лише мала частина того, з чим повсякденно стикалися в ГУЛагу політв’язні.

Навіть звільнившись, Арсеній Маляр продовжував залишатися «ворогом народу», позбавленим громадянських прав і соціальних гарантій. «Я чесно працював упродовж 58 років, але покладеного гарячого стажу так і не заробив, не користувався ні суспільними благами, ні пільгами», ГУЛАГ пише він у мемуарах. І лише 91-го року, на заході радянської епохи, феміда, нарешті, визнала сімдесятип’ятирічного Арсенія Маляра безневинною жертвою сталінських репресій. Його реабілітували.

Але поневіряння Арсенія Петровича продовжувалися і після довгожданого виправдання. У свідомості частини співгромадян він так і не заслужив право на співчуття. «Одразу після реабілітації я звернувся за моральною підтримкою і матеріальною допомогою до ветеранської організації заводу, на якому працював ще підлітком, відновлював його з руїн. Але там мною погребували. Сказали, що їхні ветерани — люди заслужені, з великим стажем роботи (від 15 років і більше) і колишні ув’язнені їм не потрібні. Від гіркоти й образи я більше до них не ходив», — згадує Арсеній Маляр. На старості років йому, абсолютно безвинній жертві тоталітаризму, довелося виживати буквально на подачки.

Соромно і сумно, що в місті, де від рук комуністичних катів постраждали тисячі людей, з помпою і пишнотою відкривають пам’ятники їхнім вождям та ідейним натхненникам, переслідуючи при цьому справжніх патріотів, які прагнуть лише відновлення правди й історичної справедливості.

2011-10-21 10:22:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар