Аристократ духу - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Аристократ духу

Аристократ духу

Клара ГУДЗИК, «День»

В Україні, на українській землі, в українському суспільстві, після 15 років незалежності не вщухають, а все більше розгоряються (зокрема, з причини приходу до влади промосковського уряду) конфлікти стосовно нашої ідентичності, нашої історії і, звичайно ж, майбутнього. Помітна частина нашого населення (у тому числі — чимало українців) вважає саме існування України нонсенсом, історичним парадоксом і, звичайно ж, тимчасовим явищем, усунення якого може відбутися зі хвилини на хвилину. А тому і вивчення та «некомфортне» використання «так называемой «державной мови» є для розумної людини пустою тратою сил. Прикладів шукати не доводиться — варто лише прислухатися до мови багатьох державних мужів чи базікання модних телеменів (вчора бачила на ТБ таку картинку: пан Віктюк, який десятиліттями живе і працює в Москві, говорить українською мовою, а ведучий Українського ТБ спілкується із ним — російською). І нікому ніколи ні перед ким не соромно, і повна байдужість влади — адже щоб заборонити використання російської мови на ТБ (окрім, звичайно, спеціальних програм у певні часи для російськомовних громадян, татар, болгар тощо) достатньо розчерку одного пера. Справу спрощує й те, що маємо сьогодні дуже «молоде» телебачення. Але безвідповідальна (також перед історією) влада все зволікає.

Національне питання, національні мови, співіснування різних мов у суспільстві — то складні й вічні теми, що з’явилися ще під час невдалого будівництва Вавілонської башти і ніколи не обминали жодної країни, жодного народу. Відповідальні, помірковані народи зазвичай плекають свої мови, як рідних дітей, на шляху їхнього розвитку усувають усі перешкоди, бережуть кожне рідне слово, кожен наголос. Згадати тільки, як піклується уряд Франції про французьку або як захищається «великий и свободный» в Росії.

Окрім активних супротивників української мови, у нашому суспільстві є чимало «оптимiстенків», які вважають, що час працює на нас, що все влаштується саме собою — бо ж ми проголосили українську державу, маємо демократію, то «вже якось воно буде», якось владнається. Саме ця олімпійська байдужість українців приводить, серед іншого, до бездіяльності, неосвіченості, до вмивання рук і уникання відповідальності.

Сьогодні мова піде про одну надзвичайну людину, яка може слугувати взірцем для багатьох нас, українців. Йдеться про Володимира Жаботинського (1880—1940), який всі надані йому Богом сили і таланти присвятив своєму народу, відновленню його рівноправності та гідності серед інших народів, його освіті, його дійсному визволенню. Цей народ — євреї. Головною метою його життя було створення незалежної єврейської держави (він не дожив до цієї події), а ще — зміна іміджу свого народу, іміджу, який протягом багатьох століть принижував євреїв. Однак активне й постійне служіння єврейському народу не завадило Жаботинському захищати права й свободи інших народів, а також закликати поневолених людей разом виборювати свої права. Особливе ставлення було у нього до України, де він народився і виріс, де проживала левова частка світового єврейства.

ПОЧАТОК

Жаботинський народився й навчався в Одесі (втім, навчався він у багатьох країнах) і був вихований атмосферою цього багатонаціонального міста, а також України загалом. У нарисі «Мій родовід» Володимир Жаботинський пише: «…Я побував у Бердичеві на початку цього сторіччя (ХХ) і ще застав на залізничній станції православних вантажників, що висловлювалися на набагато більш чистому iдиші, ніж я сам, і у говірці яких звучала дійсно єврейська мелодика. Тоді Бердичів ще був найбільш єврейським містом з усіх міст України».

Із великою теплотою Жаботинський згадує про Одесу: «Одним з факторів, які наклали печатку свободи на моє дитинство, була Одеса. Я не бачив іншого міста з такою легкою атмосферою, як там, і говорю це не як стара людина, яка думає, що сонце потухло, тому що воно вже не гріє його, як гріло колись. Кращі роки юності я провів у Римі, живав у молоді літа й у Відні і тому міг оцінювати духовний «клімат» об’єктивно. То ж немає іншої Одеси — зрозуміло, Одеси того часу — по м’якій веселості і легкому крутійству, що витає в повітрі без тіні моральної трагедії. Я не скажу, Боже спаси, що знайшов у цій атмосфері надлишок глибини чи шляхетності, але її пестлива легкість складалася без будь якої традиції. З нічого, з нуля виникло це місто за сто років до мого народження, на десятьох мовах «балакали» його жителі, і жодним з них не володіли в досконалості».

Жаботинський був обдарованою і освіченою людиною — вільно володів сьома мовами, навчався юриспруденції в Берні і Римі. На початку ХIХ століття, коли вiн був ще зовсім молодою людиною, його фейлетони, критичні статті і закордонні кореспонденції читала вся освічена Росія, його п’єси ставили в театрах. Юнацькі прозаїчні твори (російською мовою) Жаботинського доброзичливо оцінив Короленко, вірші і поеми хвалили Бунін і Брюсов; його ранню драматургію помітили Олексій Горький і Леонід Андрєєв, не кажучи вже про схвалення Корнія Чуковського, з яким вони разом навчалися в одеській гімназії.

І ось в один момент, на гребені літературного успіху, молодий Жаботинський кидає все і починає займатися «долею свого народу». Це було дивно і незрозуміло для всього російського літературного світу.Так, у листі одному літератору-єврею Олександр Купрін писав: «У Жаботинського уроджений талант, він може вирости в орла російської літератури, а ви (сіоністи) украли його в нас, у російської літератури, просто украли... Боже мій, що ви зробили з цим молодим орлом? Ви перетягли його за межу осілості й обрізали його крила!»

ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Володимира Жаботинського ніхто нікуди не тяг — долю 23-річного юнака змінив страшний єврейський погром у Кишиневі 1903 року. Те, що зробили там з євреями і що євреї зробили самі із собою (не захищаючись!), виказало на Жаботинського такий вплив, що він став сіоністом — гарячим прихильником створення незалежної єврейської держави в Палестині. Починаючи з того часу, він займався просвітництвом, влаштовував сіоністські конгреси, утворював молодіжні рухи самооборони, їздив до Палестини. Під час Першої світової війни організував у складі британської армії Єврейський легіон, де воював офіцером; сидів у тюрмі за занадто відверті вислови. Але немає пророка серед своїх! Євреї не хотіли його розуміти, до його застережень не прислухалися. Напередодні Другої світової війни, виступаючи у Варшаві, Жаботинський не говорив, а кричав, звертаючись до європейського єврейства: «Не йдіть, як череда на бойню!». За це єврейська преса назвала його антисемітом. Усім відомо, що розпочалося через кілька місяців!

ПОКЛИКАННЯ

Дослідники життя і діяльності Жаботинського, серед них такі видатні, як Ізраїль Клейнер та Іван Дзюба, одноголосно вважають, що Жаботинський був одним із найбільш послідовних і глибоких теоретиків національного питання. Зокрема, він вважав, що існують типові, незалежно від національності, механізми асиміляції й пригноблення того чи іншого народу панівною нацією. Тому доля українців і євреїв у Російській імперії була, у певному сенсі, схожа. У зв’язку з цим, особливо пригнічує факт несвідомої або, ще гірше, свідомої участі як єврейської, так і української інтелігенції в русифікації інших пригноблених народів імперії. (Роль українців у процесах асиміляції на «просторах «Родины чудесной» неможливо заперечувати й сьогодні. І не тільки в Росії, але і в Україні. Серед громадян України можна знайти чимало українців, які відстоюють російські «права» з такою енергією, як наче вони разом з росіянами шукали в пустелі Землю Обітовану.)

Жаботинський постійно, з нещадним сарказмом і без надмірної делікатності виступав проти русифікаторської ролі єврейської інтелігенції. Бо вважав неприпустимим для будь- якого народу служіння панівній нації замість того, щоби віддавати творчу енергію розвитку свого народу. А до того — отримувати за це не вдячність, а зневагу або й активну протидію, як це часто траплялося (і трапляється сьогодні). З цього приводу Іван Дзюба пише, що у випадку «служіння панівній нації українці цілком могли би позмагатися з євреями. Про це яскраво свідчать їхні (українські) «неоціненні» заслуги в тому, щоби підпихати русифікацію неслов’янських народів у колишньому СРСР. То чи мають право українці звинувачувати євреїв у русофільстві, коли вони самі часто-густо своєї рідної мови не знають? Як не знало своєї рідної мови чимало російських євреїв, що Жаботинський вважав великим гріхом».

Дуже велике значення надавав Жаботинський «розкріпаченню» євреїв і намагався змінити давні стереотипи їхньої поведінки, позбавити їх комплексу меншовартості — він хотів, щоби євреї завжди почувалися так, як інші народи. . З цього приводу він писав: «Нам нема за що вибачаться. Ми народ, як усі народи, і не намагаємося бути кращими за інших… Дійсно, у нас є і провокатори, і торговці живим товаром, і втікачі з армії. Але цього добра забагато також і в інших народів — там є і казнокради, і погромники, і кати, а проте — нічого, такі наші сусіди живуть і не соромляться. Ритуального вбивства у нас нема і ніколи не було, але якщо вони хочуть вірити в це, нехай вірять, скільки влізе. Чого ради нам соромитися? Хіба соромляться наші сусіди того, що християни в Кишиневі вбивали цвяхи в очі єврейським немовлятам? Ані трохи: ходять, піднявши голову, дивляться всім прямо в обличчя — навіщо їм виправдовуватися?.. Народи мусять співіснувати такими, якими вони є». (А тим часом антисемітизм в дореволюційній Росії «квітнув» — навіть у тих губерніях, де ніхто ніколи не бачив єврея (зважаючи на «межу осілості»). Одіозний «Союз російського народу» (він «воскрес» у наші дні) підтримував сам цар Микола II, який носив на мундирі значок цієї організації і відкрито сприяв розширенню його погромної діяльності.)

Ліберальний світогляд Жаботинського та повага до інших народів, спонукав його перейматися долею не тільки єврейства, але й інших пригноблених народів. На останньому році свого життя він писав: «Грек або банту, скандинав або ескімос. Усі вони створені за подобою Божою: це те, про що ми дізналися з перших сторінок Біблії. Біблія дає зрозуміти, що люди — майже боги або напівбоги»

ЖАБОТИНСЬКИЙ І УКРАЇНА

Ситуація, яка панувала в імперській Росії, завжди була для Жаботинського нестерпною: постійна активна русифікація, прищеплення російської культури, майже виключно російськомовна преса, російськомовні книжки, російський театр тощо. Все це викликало його щирий і шляхетний спротив. І це попри те, що він знав, любив і цінував російську культуру, як таку. Тому після довгих роздумів він висунув ідею підтримки єврейським національним рухом місцевих рухів інших національностей Росії. Насамперед — українського. Вочевидь, через те, що він походив з України, що Україна займала в імперії особливе і важливе місце, а також тому, що на переломі століть майже 28% світового єврейства жили на українських етнічних територіях. А головне через те, що Жаботинський належав до того типу людей, які люблять бути захисниками чужих справ.

Перші звернення Жаботинського до української тематики знаходяться в його статтях 1904 року (було йому тоді 24 роки). В одній із своїх статей, він висловив глибокий жаль з приводу «псування народної української мови» під російським впливом: «У вагоні третього класу я вслухувався у цей сором української мови (він мав на увазі російські звороти та слова). Хоча я сам не малорос і не слов’янин, мені кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима відбувається збиток і згуба слов’янських скарбів!». І далі пише: «Ми всі мріємо про ті часи, коли всі люди на землі будуть братами один одному. Але дивним було б таке братерство, де один каже іншому: «Я нічого не маю проти того, щоб ти відмовився від своєї особистості і став моєю копією, заговорив моєю мовою. От тоді ми будемо братами!». І перед Першою світовою війною Жаботинський почав співпрацювати з російськомовним часописом Грушевського «Украинская жизнь».

В 1911 році український діяч Євген Чикаленко зустрівся з Жаботинським, про що пізніше написав спогади. Де, зокрема , пише: «Приїхав він спеціально для того, щоби порозумітися з керманичами української преси. На зібранні в українському клубі він у довгій і чудовій промові доводив, що дезидерати («потреби, бажання) жидів-сіоністів і взагалі жидів-націоналістів цілком ідентичні з бажаннями українців, і у них є однакові цілі та вороги. І нас, і у них питанням дня є національна школа, боротьба з обрусителями та полонізаторами. Саме тут нам треба координувати нашу діяльність ... Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса буде провадити думку, що жидам треба звернути увагу на українців та на українських рух і не бути обрусителями — український рух має майбутнє, і колись настане час, коли жиди пожаліють, що йшли разом з обрусителями».

Прочитавши попередній параграф, починаєш розуміти ставлення Жаботинського до творчості та особистості Тараса Шевченка. Він писав, зокрема, таке: «Шевченко є національний поет, і саме в цьому його сила. Він дав і своєму народові і світові яскравий, непохитний доказ того, що українська душа здатна до найвищих злетів самобутньої культурної творчості ... Шевченко завжди залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу».

У загальноросійській дискусії з національного питання, яка розгорілася у зв’язку з ювілеєм Тараса Шевченка, Жаботинський прийняв вельми активну участь, дискутуючи, зокрема, з таким відомим і впливовим «державником», як Петро Струве. За словами Жаботинського, «суперечка щодо етнічної природи російської держави, щодо того, чи вважати малоросів та білорусів за окремі нації, щодо того, чи бути Росії «національною» чи «багатонаціональною» державою, заслуговує на найповажніше обговорення. Бо питання про національності є для Росії кардинальним питанням її майбуття. Питанням, більш важливим і фундаментальним, ніж усі політичні або навіть соціальні проблеми ... Був час, коли в Австрії думали, ніби національна проблема — це другорядна дрібниця, не пов’язана із «справжніми інтересами» ... Але життя довело, що все буття держави, наче довкола вісі, приречене обертатися довкола проблеми національностей, і врешті-решт навіть соціал-демократи почали ґрунтовно розколюватися по швах саме національних поділів».

Під час полеміки Жаботинський згадує про українців та білорусів, як про окремі нації, тобто торкається найбільш уразливого місця в душі російського великодержавника, для якого Україна — «це старовинна частина Росії, а Київ — мати міст російських». А в статті «Про мови та інше» Жаботинський доводить, що єдиної культури трьох слов’янських народів не існує, що є «тільки наслідки імперської тиранії» і що перехід на російську мову — штучний процес, який може відбуватися тільки завдяки втручання «урядника» («урядник» для Жаботинського — символ російського безправ’я; дуже влучне слово).

Дискусія зі Струве показала, що для Жаботинського було абсолютно ясно і зрозуміло, що доля Російської імперії майже цілковито залежить від позиції, яку посідатиме тридцятимільйонний (тоді) народ України. А в цей самий час Державна дума Росії однодушно проголосувала проти «інородницьких» українських шкіл на території імперії. До речі, Володимир Жаботинський дуже добре знав і цитував усі ті імперські укази ХIХ століття, які обмежували вжиток української мови (такі, як Валуєвський циркуляр чи Енський указ).

ДЕМОКРАТІЯ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

Думка, що демократизація країни, суспільства автоматично вирішує всі національні проблеми і конфлікти, була тоді дуже поширеною в російських прогресивних колах. Жаботинський категорично відкидав подібні думки. Він доводив, що національне питання лежить у зовсім іншій площині і що лібералізація та демократизація політичного життя країни жодним чином не є запорукою радикального вирішення національних проблем (Вельми корисне для нашого часу формулювання!). Зокрема, у статті «Демократизм і націоналізм» він писав: «... Багато хто ще поділяє цей гріх, багато хто перебуває у блаженному переконанні, що національне питання фактично не існує, а навмисне вигадане зловмисниками; і що жодна серйозна політична партія не буде поважно цією проблемою займатися».

Турбувала Жаботинського й проблема демократичної російської інтелігенції: «Єврейському суспільству втовкли в голову цілковито безпідставну віру в те, що в особі російського інтелігентного суспільства євреї мають вірного друга і захисника, на якого можна покластися. Ця безглузда віра у чужу допомогу стала головною перешкодою на шляху національної ідеї. А по суті вона є абсурдом — у кращій своїй частині російська інтелігенція байдужа до нас (євреїв), а в своїй масі — поділяє антипатію до нас простого народу. Це відомо тепер усім і кожному, і лише в пресі та в прилюдних виступах старанно плекають неправду ... В дійсності, російський інтелігент не кращий за польського, німецького чи французького; тому треба покладатися тільки сам на себе».

У цьому питанні Жаботинський погоджувався з відомим українським діячем Дмитром Донцовим: «Російське суспільство політично і психологічно не підготоване до спокійного і конструктивного розгляду національних проблем імперії, до розуміння, що націоналізм неросійських народів — це не страшне лихо, на зразок холери, і не вигадка кучки зловмисників, а одна з природних і неминучих у багатонаціональній державі проблем, яка може і мусить бути вирішена шляхом визнання рівноправності всіх народів».

Про Жаботинського можна і хочеться писати довго і в подробицях — така це Людина. Але треба закінчувати. На сам кінець наведемо його слова щодо розмаїття культур народів світу: «Найкраще, найчудовіше у світовій культурі — її різноманітність. І саме в цій незчисленній силі форм, а не в кількості результатів полягає головне багатство людської цивілізації. Якби маленький двохмільйонний народ Норвегії послухався би свого часу російського Струве і замість «витрачати сили» на створення власної культури, записався би у німці, то не було б у світі того своєрідного, духмяного, індивідуально цінного Божого букету, який зветься норвезькою літературою. ... А право кожного народу на самобутню культуру визначається не теоріями (про панівну роль російської культури), а волею людей до національного буття. Наявність цієї волі виявили і малороси, і білоруси, і всі інші народи російської держави. А все інше довершить час».

У матеріалі використані книги «З орлиною печаллю на чолі» Івана Дзюби і «Володимир Жаботинський і українське питання» Ізраїля Клейнера.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2006-12-09 17:34:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар