За два дні, відповідаючи дружині та С. Пешехонову на їхні занадто райдужні сподівання, Павло Скоропадський наполягав: «Я бачу, ти не сердься на мене, що ані ти, ані Сергій Васильович, обидва ви недостатньо проінформовані про те, що відбувається, і не зовсім вірно собі малюєте картину, до чого ми йдемо. Для мене поза сумнівом, що революція ще на самому початку. Тимчасовий уряд, який мені симпатичний, поза сумнівом, є лише ширмою, фікцією, за ним виступає Рада робітничих і селянських депутатів, які у даний час цілком систематично взялися за революціонування мас, з чим вони дуже добре впораються. »

Початок 1917 року в Російській імперії, що по самі вуха загрузла в Першій світовій війні, сприймався абсолютною більшістю тогочасного суспільства з надією на краще. Загальним було бажання знайти хоч якийсь вихід із війни, яка вже втомила всі верства населення, виснажила промисловість та сільське господарство. Почастішали робітничі заворушення, страйки і припинення робіт на підприємствах, погроми панських маєтків. Представники правомонархічних придворних кіл, не зазіхаючи на устої імперії, напередодні нового року вбили всемогутнього «старця» Григорія Распутіна (Нових), в якому бачили ганьбу династії й уособлення пронімецьких сил при дворі.

Така колізія (її направду можна б назвати «класичною») добре відома від часів сивої давнини, мало не з доби античності. А саме: до «метра», найвищого морального авторитета нації, культурного й духовного провідника звертається з листом «зелений юнак», сподіваючись на розуміння, підтримку, мудре слово. Таким вищим авторитетом для українців був (або вже, безперечно, ставав) у 1891 році Іван Франко. Не лише для галичан — для українців загалом. А молодою людиною (20 років), яка відправила послання до Львова знаменитому письменнику, був студент Лазаревського інституту східних мов (Москва), майбутній великий український учений-енциклопедист, академік Агатангел Юхимович Кримський.

Епістолярна спадщина Гете і Шиллера, величезний масив листів Гоголя, Шевченка, Куліша, Толстого, Стуса... Ця частина творчості видатних людей є цінною для нас передовсім тому, що відтворюється не лише суто внутрішній світ цих особистостей, але водночас і образ доби, коли вони жили, мріяли, працювали, створювали свої шедеври. Такий конче потрібний для нас діалог є, без перебільшення, відкриттям «листів у майбутнє». І мала цілковиту рацію визначний український літературознавець, славетна «шістдесятниця», знана громадська діячка, лауреат Шевченківської премії Михайлина Коцюбинська

Писати про цю незвичайну, направду виняткову постать непросто. Його спадщина настільки колосальна, обсяг здійсненого Агатангелом Юхимовичем Кримським такий вражаючий, що постає справді складне питання: що є найбільш важливим для нас сьогодні? Що саме українці ще не оцінили належним чином навіть і тепер? Йдеться не так про нагальну потребу опрацювання й видання десятків томів наукових творів Кримського практично з усіх галузей гуманітарних наук, як про життєву настанову великого ученого...