Архів - Україна Incognita
Архів

«Щоб дерево свободи розквітло у Києві»-3

Чи не найґрунтовнішими серед них стали історичні праці Ш.-Л. Лезюра. Ще у 1807 р. за дорученням Наполеона він підготував трактат «Про політику та розбудову російського панування». У ньому подається різка оцінка експансіоністської Росії, її цивілізаційна несумісність з європейською культурою. Широко відомою стала праця Лезюра «Історія козаків з оглядом народів, які населяли землі козаків до вторгнення татар». Чільне місце в «Історії козаків» Лезюра відведено Національно-визвольній війні українців під проводом Богдана Хмельницького, якого автор вважав найвидатнішим українським гетьманом, обізнаним у мистецтві війни й політиці, та характеризував добу його гетьманування найбільш блискучою епохою в історії козаків.

Оборонець земель українських

У середині й другій половині XVI і навіть у XVII ст. ім’я Бернарда Претвича (бл. 1500 — 1561) було добре знане в Україні, у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. Прославився він передусім як захисник українських земель від нападів татарських ординців. Відома була приповідка «За Претвича вільна від татар границя». Низка авторів XVI ст. писали про нього. Бартош Папроцький у 1575 р. називав його «пострахом татар», Криштош Варчевський у 1598 р. — «муром Польщі».

«Щоб дерево свободи розквітло у Києві»-2

Керуючись ідеями Просвітництва, Кулон зумів побачити в українському козацтві антикріпосницьку й антимонархічну силу, спрямовану на руйнування феодальної системи, і трактував її в дусі ідей Французької революції. Він позитивно оцінює Запорозьку Січ і бачить у ній суспільні відносини, які базуються на принципах «свободи, близької до природного стану», «справжньої рівності», «найсердечнішого братерства» — основоположних засадах, визначених «Суспільним договором» Ж.Руссо. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування новим національним рухам, що ширилися на початку ХІХ ст. в усій Європі, — німецькому, італійському, польському та ін.

«Щоб дерево свободи розквітло у Києві»

Велика французька революція поклала початок докорінним змінам уявлень про сутність нації й дала поштовх національно-визвольній боротьбі європейських народів, позбавлених державності. Поняття «нація» в суспільній свідомості відтепер поширюється не лише на аристократичні верстви, а й на весь соціум того чи іншого етносу, що сприяло пробудженню національної свідомості й масовості національних рухів, їх поширенню в низці країн Європи. До того ж національному пробудженню народів сприяла зовнішньополітична позиція революційної Франції, яка відкрито заявляла про свою підтримку національно-визвольних рухів у країнах з реакційними режимами — Австрії, Росії, Пруссії та ін.

«У загонах був різний люд, у тому числі й нікчемний...»

Такий запис зробив у своєму щоденнику Олександр Довженко після спілкування з мирним населенням, яке опинилося на окупованих територіях, і партизанами. А ще — отримавши доступ до таємних документів, які відображали реальний внесок «народних месників» у перемогу над гітлерівською Німеччиною. Перші підрозділи німецького вермахту опинилися на українській землі вже 22 червня 1941 року — в перший же день війни. А буквально через тиждень Раднарком і ЦК ВКП(б) СРСР ухвалили постанову про створення партизанських загонів. У ній, зокрема, було сказано:

Трагедія високого розуму

Доля цієї людини воістину парадоксальна. І це вкрай сумний парадокс. Георг Кристоф Ліхтенберг (1742—1799), німецький письменник — майстер афоризмів, філософ, мислитель, педагог, спадщину якого дуже високо — і заслужено — цінували Кант, Гете, Гегель, Толстой, наш Іван Франко, за життя залишився практично невідомим ні на Батьківщині, ні в Європі. Він помер, доживши віку 57 років у тяжких злиднях, щомиті страждаючи від невиліковної хвороби — викривлення хребта. Збірка «Афоризми», яка здобула митцеві всеєвропейську славу (посмертно), вийшла друком лише через 45 років після його смерті.

Вічний сюжет: про зраду і зрадників в українській історії

...«Прокляті» питання переслідують Україну упродовж поколінь, століть, різних епох. Винесені в епіграф рядки нашого геніального поета, що ними Франко завершив свою поему «Похорон» (додамо, ще й досі не осмислену!), поза сумнівом, належать до цих «проклятих», але водночас і вічних питань. Можна їх ігнорувати, витіснити зі суспільної свідомості, вважати плодом підступної діяльності злих ворогів України — але ж шукати відповідь необхідно. Шукати нашими спільними зусиллями. Інакше на нас чекає та «модель», що описана у Вічній Книзі: «Сліпий веде сліпого, і обидва вони впадуть у яму».

«Київська катастрофа». 31 серпня 1919 року

3 липня 1919 року в Царицині Головнокомандувач Збройних сил півдня Росії генерал-лейтенант А.І. Денікін підписав так звану Московську директиву, кінцевою метою виконання якої було захоплення Москви. Третій пункт Директиви свідчив: «Генералові Май-Маєвському наступати на Москву в напрямку Курськ, Орел, Тула. Для забезпечення із заходу просуватися на лінію Дніпра та Десни, захопивши Київ та інші переправи на відрізку Катеринослав — Брянськ». У межах виконання поставленого генералом Денікіним завдання захоплення Києва наприкінці червня була сформована група військ під командуванням генерал-лейтенанта Брєдова Н.Е.

Гарет Джонс наодинці з великою брехнею

Ким був Ґарет Джонс і який стосунок він має до української історії? Сьогодні на ці питання можна легко відповісти за допомогою «Гугла». Один клік — і перед очима виринають десятки матеріалів, присвячених життю валлійського журналіста, автора перших статей у західній пресі на тему штучного голоду в Україні 1932 — 1933 років. Проте так було не завжди. Ще 28 років тому в новонародженій незалежній Україні ім’я Джонса було незнане, а геноцид українського народу, офіційно не засуджений ані світовою спільнотою, ані вітчизняною владою, вважався ледь не табуйованою темою.

(Не)наша Конституція

Першою прийнятою в Європі конституцією стала Конституція Польського королівства й Великого князівства Литовського, яка була прийнята під час засідання т. зв. Чотирьохлітнього сейму 3 травня 1791 р. Щоправда, цей документ офіційно мав назву, де слово конституція не фігурувало. Він називався «Ustawa rzandоwa»*. Це можна перекласти як «закон про владу» чи «закон про управління», зрештою — як «основний закон». Справді, цей документ постає як основний закон, «закон над законами». У ньому говориться, що всі законодавчі акти, які йому суперечать, відміняються. Творці цього документу свідомо уникали назви «конституція», аби їх не звинуватили в революційності.

«Від ярма комунізму»

Упродовж десятиліть українці перебували у російсько-більшовицько-комуністичному ярмі. Позбулись ми його лише на початку 90-х, заплативши за це мільйонами людських життів. Але сьогодні, на тлі неоголошеної проти України війни, окремі російські історики стверджують, що наш народ «добровільно, без найменшого спротиву пішов під крило Росії». А деякі «експерти» з телеекранів віщують про те, що у нас, українців, на генетичному рівні закладена покірність перед чильнішим. Це — велике лицемірство, велика брехня, притаманні російській історичній науці, не кажучи вже про сьогоднішню російську журналістику

Перша світова війна та доля України

1 серпня 1914 року, 105 років тому, Німеччина оголосила війну Росії після відмови Петербурга зупинити почату загальну мобілізацію. Фактично це означало переростання локального австро-сербського конфлікту в Світову війну, яка набула такого масштабу бойових дій, якого ще не знало людство. Ініціатором світової війни виступила Німеччина, що підштовхувала свого австрійського союзника до пред’явлення максимально жорсткого ультиматуму Сербії з приводу вбивства сербськими терористами ерцгерцога Фердинанда. У Берліні на той час не боялися світової війни.

Сто років звитяги українців на станції Вапнярка

Усі, хто хоч трохи знайомий з темою Української Революції 1917—1921 років, добре знають станцію Вапнярку, що на Вінниччині. Адже це місце звитяги української зброї та військової майстерності. На цій вузловій станції в боях з 26 по 31 липня 1919 року подерті сотнями боїв, місяцями відступів та контрнаступів, українські вояки здобули одну з найгучніших перемог над тим самим ворогом, що й за сто років по тому хоче нас прибрати зі світової мапи: рускім міром, лише під червоними стягами. На той час ситуація для українців складалася дуже несприятливо: на зовнішній арені — Українська Народна Республіка майже не визнавалася, а на внутрішній — її влада концентрувалася у кількох містах та славнозвісному «вагоні Директорії».

Люблінська унія і третій Литовський статут

1 липня цього року виповнилося 450 років з часу укладення Люблінської державної унії. Якщо в Польщі та Литві на цю подію звернули увагу, то в Україні та Білорусі вона відбулася непомітно. Зрештою, в Україні не до таких «історичних дрібниць». Хоча даремно. Адже Люблінська унія значною мірою визначила долю українських земель у ранньомодерний період. Не дала XVI ст. можливості Московії поглинути українські землі. Зрештою, цей державний акт, попри мету її творців, певним чином посприяв збереженню «етнічного обличчя» українських земель. Принаймні не дав можливості розчинитися цим землям у «московському морі», як це сталося з землями Великого Новгорода, що в етнічному плані були близькі до України.

Фундатор знань про Україну

1677 рік. Руїна. Гетьманщина розділена по Дніпру між Московським царством та Річчю Посполитою. На Лівобережжі під пильним оком царя править Іван Самойлович, а Правобережною Україною керує наказний гетьман Остап Гоголь — пращур одного з класиків української літератури. Українська Православна церква починає втрачати свою незалежність, Москва вводить цензуру українських церковних книг, і, що найстрашніше, козаки змушені воювати один проти одного в інтересах різних держав (Чигиринські походи, 1647—1678 рр.).

Українські дороги Iвана Буніна-4

Дехто з літературознавців, відштовхуючись від цього бунінського автокоментаря, вирішив, що Коцюбинський — на ту пору вже автор гостросоціальної повісті «Fata morgana» (1910 р.) — ніяк не міг погодитися саме з твердженням, що «быт и душа русских дворян те же, что и у мужика». Між ними, мовляв, мала бути класова прірва. Хоча Бунін, як бачимо, наголошував на іншому: прірва — прірвою, але є ж іще й «душа», себто те, що пізніше називатимуть ментальністю. Суходіл у його повісті — це дворянська садиба Хрущових, яка занепадає, невблаганно обплітається травою забуття.

Ті, хто подав нам руку-3

Але незабаром наспіла до Чигирина звістка, що Карл-Густав дає згоду на всі територіальні жадання гетьмана і шле в Україну нового «великого» посла, уповноваженого укласти і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно, 10 квітня виїхав від короля в Україну відомий шведський дипломат Густав Лілієнкрона й у червні він прибув до Чигирина. Карл-Густав зажадав від Б. Хмельницького згоди на передачу йому тих польських земель, які він, відповідно до умови з курфюрстом бранденбурзьким, хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщі в числі 20—30 тисяч козаків, не рахуючи тих, кого вже послали на поміч Ракочі. Взамін за це гетьман мав дістати всі «руські землі» Речі Посполитої і Південну Білорусь по Смоленськ.

Ті, хто подав нам руку-2

До 1648 р. держава Фрідріха-Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічно, а й політично: західна її частина, Бранденбург, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Пруссія, входила як васальне герцогство до Речі Посполитої. Об’єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворення її у «велику державу» Європи. У значній мірі завдяки їй Фрідріх-Вільгельм І зміг анулювати залежність Пруссії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом у єдине королівство.

Ті, хто подав нам руку

На шостому році надзвичайно виснажливої боротьби українського народу проти Польщі стало ясно, що остаточно звільнитися від польського ярма тільки власними силами Україна не в змозі. Молода козацька держава, що налічувала трохи більше 1 млн жителів, не могла завдати вирішального удару Польщі з її шестимільйонним населенням і далеко не вичерпаним військовим потенціалом. Кримський союзник не був зацікавлений у зміцненні України і щоразу фактично зводив нанівець результати її воєнних перемог. Вихід із становища полягав у одержанні Україною надійної військової допомоги, яка могла би забезпечити перелом у воєнних діях і ліквідувати зв’язок із Польщею.

Українські дороги Iвана Буніна

Поет-емігрант Євген Маланюк, прочитавши видані 1950 року в Парижі «Спогади» Івана Буніна, назвав його своїм (нашим!) «найнесподіванішим союзником». «Так показати звіринець «великої російської літератури», як він, — ніхто не потрафив би. Найбільший національний ворог», — дивувався Маланюк, відчувши раптом у мемуаристові «сродну» душу. І навіть висловлював йому «велику подяку — нашу подяку» за «Спогади»1. Цей запис у нотатнику Маланюк зробив 22 червня 1953 р., коли Івану Буніну залишалося жити кілька місяців. Цікаво, про який «звіринець» мова? А річ у тім, що Бунін-мемуарист улаштував своїм «собратьям по литературному цеху» справжню Варфоломіївську ніч. Так прокоментував «Спогади» Нобелівського лауреата літературознавець Олег Михайлов, укладач останнього тому бунінського 6-томника (М., 1988).

Україна в переплетінні держав-2

Проте зовсім іншого спрямування набули плани Пєтра після тимчасового виходу з великої гри його ненадійного, але такого потрібного союзника, як Август Веттін. Того було детронізовано під шведським тиском ще 14 січня 1704 р., а наприкінці 1706 р. він остаточно капітулював. Шведські полки вступили в Саксонію, курфюрст змушений був підписати угоду з Карлом, вийти з війни та офіційно зректися польського престолу. Цар одразу почав думати про наступника Августа, адже Річ Посполита відігравала велику роль у його стратегічних планах.

Україна в переплетіння держав

Політична мапа Європи наприкінці XVII — початку XVIII ст. була дуже строкатою, не співпадала зі сучасною, а кількість незалежних чи напівзалежних держав, нанесених на неї, була досить значною. Так, у Північно-Східній Європі існувала Трансільванія (інакше Семигород — за кількістю основних історичних фортець) — нині центральна частина Румунії. Сьогодні вона найбільше відома як батьківщина літературного вампіра графа Дракули, але справжній Влад Цепеш (Дракул) був володарем Мультянії, іншого регіону Румунії. Впродовж XV—XVII ст. Трансільванія був об’єктом дипломатичних і військових суперечок між Австрією та Туреччиною.

Вершина західноєвропейської україніки

«Спочатку здавалося, що можна не надавати важливого значення бунтові козаків проти цього королівства, але він розгорявся дедалі більше, і дійшло вже до того, що якщо Господь нам не допоможе, боюся, станеться така катастрофа, яку нелегко виповісти в словах», — такими словами 1648 року нунцій Д. Торрес інформував Папу Римського про Визвольну війну в Україні. У тодішніх джерелах козаків здебільшого називали «ребеліянти» (тобто бунтівники), «гультяї», «розбійники», «вороги» (детальніше про це можна дізнатися із книги Д. Наливайка «Очима Заходу»).

Перші Капетінги й Україна-Русь-2

До популяризації старокиївських духовно-релігійних традицій у середньовічній Західній Європі долучилася зокрема донька Анни Ярославни і короля Генріха І Капетінга — Едігна, яка була їхньою другою дитиною після престолонаслідника Філіпа. Вона народилася у Франції і виховувалася своєю матір’ю в дусі київських церковних традицій, що відзначалися глибокою релігійністю, високим культом любові до ближнього. Приблизно у 19-річному віці Едігна противиться намірам видати її заміж і тікає з королівського двору. Причому послідовний вектор її мандрівки ставить запитання: чи не хотіла вона дістатися до Батьківщини своєї матері, про яку, очевидно, неодноразово чула захоплюючі розповіді французької королеви?

Перші Капетінги й Україна-Русь

Українсько-французькі взаємини беруть свій початок із становленням України-Русі як держави і виходом її на міжнародну арену. Князювання Володимира, Ярослава i перших Ярославичiв становить цiлiсну епоху в розвитку староукраїнської державностi, яка характеризувалася припиненням далеких та виснажливих завойовницьких походiв попередньої доби, спрямуванням натомiсть уваги на внутрiшню консолідацію країни, пiднесення її економічного життя і культури. Зусилля в цьому напрямі зробили Україну-Русь найбiльшою державою у тогочаснiй Європi.

Славетні князі з ХV століття (2)

Ситуація змінилася, коли на папський престол зійшов Калікст III (1455—1458) — прибічник ідей, закладених у постановах Флорентійської унії. У колі своїх найближчих дорадників, між якими був і митрополит Ісидор, Папа проводить консультації з приводу проголошення окремої Київської митрополії. Відновлення митрополії у Києві активно підтримали Олельковичі, зокрема князь Семен — активний прибічник незалежності української церкви. Зрештою, після кількох років конфліктів 1458 р. папською буллою київським митрополитом був призначений Григорій — учень Ісидора, його колишній протодиякон. Висвячений екс-патріархом Григорієм Маммі й затверджений римським папою Пієм II, київський митрополит фактично і номінально був уніатським ієрархом.

Славетні князі з ХV століття

Віленський привілей польського короля Казимира, який був одночасно спадковим володарем Великого князівства Литовського, засвідчив, що центральний уряд був змушений піти на поступки руській (українській) партії. Відразу після проголошення Казимира великим князем литовським Київську землю було надано князеві Олександру (Олельку) Володимировичу — синові Володимира Ольгердовича, і тим відновлено Київське удільне князівство. Олелько Володимирович (одружений з дочкою московського князя Василія I і Софії Вітовтовни) — один із найвидатніших представників княжої еліти України. В період протиборства Свидригайла і Сигізмунда Кейстутовича він був серед небагатьох українських сеньйорів, які підтримували останнього.

Великий князь литовський Вітовт (2)

Саме в цей період посилилася загроза як Польщі, так і Литві з боку Німецького ордену. В союзі з Ягайлом Литвою було розроблено спільний план проти орденської кампанії. У військах обох володарів надзвичайно численними були українці. До складу 15 полків литовського князя входило 7 з етнічно українських земель, а з 16 польських — 6 спорядили Галичина і Поділля. У битві під Грюнвальдом (1410 р.) хрестоносці зазнали нищівної поразки. Самого великого магістра Ордену Ульріха фон Юнгінгена було вбито у бою. Укладений у 1411 р. в Торуні мир повертав Вітовтові жмудські землі, до Польщі відійшла Добржинська земля; Орден мав сплатити контрибуцію. Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного володаря Великого князівства Литовського знову зміцнилось.

Великий князь литовський Вітовт

У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, спираючись на підтримку українських, білоруських і литовських феодалів, які шукали зближення з Москвою в антиординській боротьбі, захопив Вільно й усунув великого князя литовського Ягайла від влади. Однак за допомогою Тевтонського ордену Ягайло вже у липні 1382 р. відновив свою владу і полонив Кейстута та його сина Вітовта. Через кілька днів Кейстута задушили у підземеллі Кревського замку. Вітовту вдалося втекти у Пруссію, звідки він розпочав активну боротьбу з Ягайлом за великокнязівську владу. У 1384 р. Ягайло уклав з Вітовтом мир і зобов’язався віддати йому всі землі його батька. Але становище Ягайла залишалося непевним, загроза його владі з боку удільних князів не була усунута, тривав наступ Німецького ордену.

Чорна рада 1663 року та її наслідки-3

Тут якраз маємо недалекоглядність молодої козацької еліти, котра блискавично піднялася з низин до верхів. Її представники, що стали скоробагатьками, ладні були демонструвати свою пишноту. Звісно, це дратувало низи. Щось подібне маємо й сьогодні. Нинішні українські можновладці, які зуміли за останні роки нажити великі статки, не соромляться демонструвати розкіш. Реакція українського люду, котрий переважно зводить кінці з кінцями, думаю, зрозуміла. 16 червня рада так і не відбулася. Тим часом напруга наростала. Між конкуруючими сторонами виникали конфлікти. Основні події чорної ради розгорнулися 17 червня. З самого ранку в цей день били бубни й литаври, закликаючи людей на раду.

Чорна рада 1663 року та її наслідки-2

Головним суперником Сомка за гетьманську булаву став Іван Брюховецький. Останній під час Хмельниччини опинився у стані повстанців. Був записаний у 1649 р. до Чигиринської сотні. Належав до близького оточення Богдана Хмельницького, став його старшим джурою. Виконував і дипломатичні функції. Також займався вихованням Юрія Хмельницького. У 1657 р. супроводжував його на навчання до Київської колегії. За часів гетьманства Виговського Брюховецький теж виконував дипломатичні функції. Отже, Брюховецький належав до еліти гетьманської України. Однак це була «еліта другого сорту», яка виконувала роль слуг при гетьманах.

Чорна рада 1663 року та її наслідки

Про чорну раду, яка відбулася в Ніжині 1663 р., є згадки в підручниках з історії України. Правда, на цей епізод, як правило, особливої уваги не звертають. А даремно... Однак один із батьків українського «національного відродження» ХІХ ст. Пантелеймон Куліш присвятив згаданій події роман, який так і називається — «Чорна рада». Для цього автора той епізод мав велике значення. Водночас чорна рада 1663 р. для Куліша стала символом українських проблем — не лише з далеких часів другої половини XVII ст., а й часів пізніших. На жаль, ця подія стала «архетипом» в українській історії, який «повторюється». Тому чорну раду 1663 р. варто розглядати не лише як факт, а в широкому історичному контексті.

В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)-3

Не можна не погодитися з твердженням М. Шлимкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства». Ось чому у галицькому політичному контексті виявилася цілком закономірною увага до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга місцевих українських консерваторів. Для таких політиків, як Є. Олесницький постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів із престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким у свій час також пов’язували певні політичні сподівання.

В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)-2

У цьому зв’язку викликає інтерес наведений у щоденнику Є. Чикаленка текст жандармського донесення, в якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францем-Фердинандом і «російськими мазепинцями» щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбургів. Речниками незалежності України у той період виступали насамперед радикально налаштовані діячі «Союзу Визволення України», здебільшого українські соціалісти, які не користувалися довірою Відня. Це було ще однією з причин того, що позиція Австрії щодо української незалежності протягом усієї Першої світової війни не була ні послідовною, ні чітко сформульованою і віддавала перевагу більш консервативним польським чинникам.

В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)

Політична активізація шляхетницько-аристократичних верств у Галичині — певною мірою у Великій Україні — поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку діяльність В. Липинського відіграла неабияку роль. У праці Szlachta na Ukraine він констатує позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів».

Опис українського світу

Як ви думаєте, чи легко помістити під однією обкладинкою універсального енциклопедичного видання (600 сторінок відповідного «фоліантного» формату зі стисненим шрифтом на три колонки) увесь універсальний набір знань (квінтесенцію, або ж «компендіум», як писали у старовинні часи) про Україну: її історію, походження назви нашої країни, формування адміністративно-територіального устрою, природні умови й ресурси, населення (включаючи антропологічний склад давньої та середньовічної людності й сьогоденні показники, чисельність, склад і рух населення), традиційну культуру українців (господарські заняття, ремесла, промисли, харчування, їжу, житло, одяг, народні знання, міфологічні вірування, календарні обряди, обряди життєвого циклу, словесний фольклор...).

1918–1919: невтішна доля Криму без України

Після захоплення в лютому 1918 року більшовиками всього Криму було оголошено про розпуск створеного у грудні 1917-го Курултаю та Кримської Ради народних представників. Під час переговорів із більшовиками було підступно вбито лідера Кримськотатарської революції Номана Челебіджихана. Запанував масовий терор, який супроводжувався погромами татарських селищ і полюванням на інтелігенцію. Рештки кримськотатарських та інших антибільшовицьких формувань пішли в гори, звідки здійснювали наскоки на захоплені «червоними» військами міста й селища, але самостійно звільнити півострів не мали змоги.

Гетьман та єдність українських земель: рік 1918-й

Політичні та воєнні події 1917—1918 рр. призвели до значних геополітичних зрушень на карті Європи — появи низки нових держав, зміни території і кордонів тих, котрі існували раніше. В результаті Української національної революції постала незалежна українська держава. Процес формування її території зафіксовано в універсалах Української Центральної Ради (УЦР), в ухваленому 6 березня 1918 р. Законі про адміністративно-територіальний поділ України, а також закріплений міжнародно-правовими актами — двома Брестськими мирними угодами (між УНР і державами Четверного союзу та між РСФРР і державами Четверного союзу).

«Чути себе українцями...»-3

Отож, спогади учасників величного дійства Злуки дозволяють наочно уявити справді вражаючу картину: натхненний, піднесений народ, чітко організований військовий парад, волю (поза сумнівом, щиру) східних та західних українців до державної єдності, гасло: «Слава полеглим героям», портрети Тараса Шевченка, синьо-жовті прапори, готовність на смерть битися з ворогом, прагнення підкріпити Злуку конкретними заходами (ось один із таких заходів: терени Західноукраїнської Народної Республіки здобували статус Західної області УНР — ЗО УНР)... Здавалось би, є все необхідне для реалізації одвічної мрії народу.

«Чути себе українцями...»-2

100 років тому, 22 січня 1919 року, на Софійському майдані у Києві було урочисто проголошено Акт Злуки і Соборності українських земель. Оголошений Директорією текст Універсалу надзвичайно лаконічний: «В імені Української Народньої Республіки проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої української землі: Дня 3 січня 1919 р. у місті Станіславі Українська Національна Рада Західно-Української Республіки, як представник волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодавчий орган, святочно проголосила з’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Придніпрянською Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку.

Про що сповістили дзвони Софії?

100 років тому, 22 січня 1919 року, на Софійському майдані у Києві було урочисто проголошено Акт Злуки і Соборності українських земель. Оголошений Директорією текст Універсалу надзвичайно лаконічний: «В імені Української Народньої Республіки проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої української землі: Дня 3 січня 1919 р. у місті Станіславі Українська Національна Рада Західно-Української Республіки, як представник волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодавчий орган, святочно проголосила з’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Придніпрянською Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку.

«Чути себе українцями...»

Історичні події зовсім інакше сприймаються і розумом, і серцем, коли знаємо, що за ними — століття змагань до цілі, досягти якої неймовірно важко, кров сотень і сотень тисяч, але — й п’янка радість Перемоги. І знову мета відступає кудись ген у далечінь, і ціле покоління усвідомлює (аж ніяк не «раптом»), що то була лише спроба досягти омріяної мети, ще не перемога, спроба невдала, проте така, за умови осмислення якої ми підкоримо й утримаємо цю важкодоступну вершину... Але — лише за цієї умови! Сьогодні ми спробуємо поговорити про Соборність України і про Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, 100-річчя якого відзначатимемо 22 січня.

Наступність як питання питань

Найпоширенішим поглядом на розвиток подій Української революції в 1917—1919 роках є така схема: демократична Українська Центральна Рада розпочала національне державотворення; контрреволюційні сили, спираючись на підтримку/виконуючи волю «німецьких окупантів», скинули її, створивши Українську гетьманську державу (російський чи малоросійський проект), перервавши на певний час природну ходу революції; і лише з поваленням Гетьманату Директорія УНР відновила і розвинула національно-демократичні засади державотворення. Таким чином, період між 29 квітня та 14 грудня 1918 року виступає чорною плямою, «пропащим часом» в історії національної революції і розбудови національної держави;

Актуальні думки Василя Липківського

7 січня 2019 року в Софії Київській відбулася знаменна подія — перша Різдвяна літургія нарешті незалежної від Москви Православної церкви України, яка напередодні отримала від Вселенського Патріарха Варфоломія Томос щодо канонічності статусу. Проте необхідно згадати, що 98 років тому у славних старовинних стінах цього храму вже було проголошено створення Української автокефальної православної церкви, яка за практикою давньої апостольської Церкви — шляхом накладання рук пресвітерів — визначила протоієрея Василя Липківського Митрополитом Київським і всієї України. (Дивом збереглася його Патериця — посох, на якому викарбувано майже 100 років тому напис: «Перший Митрополит України. Обраний Всеукраїнським Собором УАПЦ. 1921 р.»)
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар