Архів - Україна Incognita
Архів

Наш Учитель

Історія українського народу багата на митців педагогіки (саме митців, бо педагогіка — то є мистецтво, мистецтво передати нащадкам досвід, накопичений людством і нацією, й головне, дати вміння жити серед людей!). Народна козацька педагогіка (галузь, майже зовсім не досліджена і дотепер); Григорій Сковорода; Костянтин Ушинський; Михайло Драгоманов; Григорій Ващенко; Антон Макаренко, чия спадщина, може, найбільше постраждала від тенденційних, політично вмотивованих перекручень, будучи водночас породженням жорстокого часу; Василь Сухомлинський; Іван Зязюн...

Несподіваний перегук: В’ячеслав Липинський та Iван Франко-2

Саме такий обмежений погляд Михайла Драгоманова на місце і роль основних класів суспільства, його «мужикофільство», за висловом Івана Франка, обумовили «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвою так широко як воно ставиться у нас нині». І перед І. Франком, і перед В. Липинським, таким чином, із визнанням і прийняттям ідеї самостійності української нації поставало завдання пошуку нових соціальних і політичних орієнтирів та механізмів їхньої реалізації. У цих пошуках обидва діячі були далекі від однобічного доктринерства, доповнюючи соціальний плюралізм плюралізмом політичним і релігійним.

Фінляндія: чому реалізувався шанс на свободу

«Фінляндія стала першою країною, яка зупинила навалу більшовизму — про що, на превеликий жаль, зараз часто забувають». Це слова зі «Спогадів» маршала, барона Карла Густава Еміля Маннергейма, людини, без залізної волі, непохитної рішучості (рішучості піти навіть на таку страшну річ, як громадянська війна в січні — травні 1918 року) і розуміння того, що справді потрібно нації, — незалежної фінської держави не було б. У висловлюванні фінського лідера (він, до речі, до кінця життя говорив фінською з помітним акцентом — рідною мовою була для нього шведська, а взагалі він вільно володів російською, польською, німецькою, французькою, англійською...)

«Усі будемо рівні»-3

Є в Кулішевій «Чорній раді», зокрема, сцена, де показано споювання виборців-простолюдинів: «Поміж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширітваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припаси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мартиновичу, ніжинські міщани за те, що каже: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні». Минули віки, але методи роботи з «простим виборцем» не дуже змінилися. У нинішній Україні з цими методами теж можна частенько зустрітися.

«Усі будемо рівні»-2

Є в Кулішевій «Чорній раді», зокрема, сцена, де показано споювання виборців-простолюдинів: «Поміж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширітваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припаси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мартиновичу, ніжинські міщани за те, що каже: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні». Минули віки, але методи роботи з «простим виборцем» не дуже змінилися. У нинішній Україні з цими методами теж можна частенько зустрітися.

Перший на Поділлі, другий в Україні

Гетьманат Павла Скоропадського надав Поділлю можливість вийти в освітньому плані на високий рівень і стати на один щабель із Харковом, Катеринославом (нині Дніпро), Одесою та навіть Києвом. Уже влітку 1918 року розпочалося повсюдне відкриття україномовних гімназій у Подільській губернії. Вони були негайно організовані у Вінниці, Брацлаві, Могилеві, Балті, Бердичеві, Меджибочі, Проскурові (тепер Хмельницький) та інших центрах Подільського регіону. Але чи не найважливішою подією в освітньому житті Центральної України стало відкриття Кам’янець-Подільського університету, другого українського вишу після Київського.

Гетьманат та «чинник Берліна»(2)

Кількамісячне ділове спілкування перетворилося на міцну дружбу, яка тривала до смерті німецького військового та державного діяча в 1939 р. «Скажи мені, хто твій друг», — Вільгельм Гренер засвідчив свої демократичні переконання як під час зречення від влади кайзера Вільгельма ІІ, так й обіймаючи високі посади за Веймарської республіки. 13 квітня 1932 р. як міністр внутрішніх справ та оборони він ініціював наказ про заборону приватної армії Гітлера — СА. Гренер — людина, яка мала шанси та волю зупинити прихід нацистів до влади, але його не підтримало керівництво тогочасної Німеччини.

Скоропадський і Винниченко(2)

По-перше, були серйозні прорахунки в сфері соціальної політики. Реформи, що про них згадує Д. Дорошенко, запізнилися: до жовтня 1918-го селянство вже мало можливість пересвідчитися, що земельне питання вирішується на користь панів. Землю повертали поміщикам, до того ж — за допомогою каральних загонів, із застосуванням шомполів і навіть розстрілів. Пошлюся на спогади професора Григорія Костюка, чиє дитинство минало в селі під Кам’янцем-Подільським. Нова гетьманська влада, розповідає він, оголосила, що «до проголошення нових законів діятимуть закони дореволюційної Російської імперії». До Кам’янця прибула й розташувалася у місті німецька військова залога;

Скоропадський і Винниченко

У Володимира Винниченка є слова про те, що українську історію неможливо читати без брому. Але річ у тім, що й самого Винниченка читати «без брому» складно. І писати про нього непросто, надто, коли йдеться про політичну історію України. Один із її карколомних сюжетів — події 1918 року, драматичне для нашої державності протистояння Винниченка й Скоропадського. Після приходу до влади Павла Скоропадського Винниченко залишив Київ. Якийсь час, як і багато хто з його кола, переховувався на Княжій Горі під Каневом. Тут, на дачі археолога Миколи Біляшівського, зібралося вельми колоритне товариство. Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Павло Тичина, Степан Васильченко, Павло Зайцев... Під горою, на Дніпрі, стояла пришвартована Чикаленкова яхта «Чайка»...

Про два окремі світи-3

Розбіжність між внутрішніми переконаннями, поглядами, думками та реальними діями людини, незрідка вимушеними — це болюча проблема і для окремої особистості, і для людства взагалі. Як у минулому, так і в сучасності. Тому щасливою є та людина, той історичний діяч та політик (може, в першу чергу, саме політик), який діє відповідно до настанов власної совісті, робить і відстоює те, і що справді глибоко вірить. Про героя нашої розповіді, Ігоря Олександровича Кістяківського (16.01.1876. Київ — 14.09.1940. Париж), одного з найяскравіших діячів уряду Гетьманської держави Павла Скоропадського, цього, на превеликий жаль, сказати не можна.

Відповідальний за держбезпеку

Розбіжність між внутрішніми переконаннями, поглядами, думками та реальними діями людини, незрідка вимушеними — це болюча проблема і для окремої особистості, і для людства взагалі. Як у минулому, так і в сучасності. Тому щасливою є та людина, той історичний діяч та політик (може, в першу чергу, саме політик), який діє відповідно до настанов власної совісті, робить і відстоює те, і що справді глибоко вірить. Про героя нашої розповіді, Ігоря Олександровича Кістяківського (16.01.1876. Київ — 14.09.1940. Париж), одного з найяскравіших діячів уряду Гетьманської держави Павла Скоропадського, цього, на превеликий жаль, сказати не можна.

Про два окремі світи

Те, що українці протягом тривалого часу не змогли створити своєї повноцінної держави, мало не тільки й не стільки зовнішні причини, скільки причини внутрішні. І те, що зараз ми, ставши державним народом, опинилися перед лицем російської агресії, а за рівнем життя населення стоїмо на одному з останніх місць серед європейських країн, знову ж таки, має глибокі причини внутрішнього характеру. Адже, незважаючи на бідність, Україна володіє чималими природними ресурсами. У неї непогане географічне положення, яке дає можливість заробляти на транзиті товарів. Є у нас також достатньо освічених, кваліфікованих людей. Недаремно останні, опинившись за кордоном, досягають непоганих успіхів у різних сферах. Але не у своїй країні, не на своїй землі...

Родовід орди

П’ятий рік російсько-української війни... Виникає безліч запитань, як в Україні, так і далеко за її межами. Запитання ці, по суті, зводяться до декількох: «Звідки це взялося?», «Які історичні причини такої імперської зажерливості Росії, хижацької, агресивної і водночас брехливої, фарисейсько-лицемірної?», «Відколи це почалося?». І тут небайдужі українці й громадяни інших держав, можливо, відкриють для себе доволі цікаву річ: допомогу в цих пошуках варто шукати у зовсім «несподіваних» постатей, котрі, здавалося б, ніколи не скажуть нам нічого нового, змістовного про родовід московсько-імперської Орди. Але це не так!

«Будую Україну для всіх»-3

Справжнім тріумфом стала для Данила поїздка до Канади, де він зробив 41 публічний виступ перед українськими громадами Торонто, Монреаля, Оттави, Саскатуна, Едмонтона, Калгарі. Його популярність досягла на той час свого апогею. В ньому вбачали лідера, про якого навіть іноземні газети писали: «... 33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи й України». Високо оцінюючи візит гетьманича до США і Канади, українська діаспора зробила головний підсумок: «Найбільше його діло — це проломання ледів у цілім українстві, яке майже два десятки років перебувало в полоні демагогічної протигетьманської пропаганди».

«Будую Україну для всіх»-2

Велику роль у вихованні дітей відігравала мати — Олександра Петрівна Скоропадська. Вона була душею сім’ї, її земним янголом-охоронцем. Павло Скоропадський як кадровий військовий не мав змоги приділяти дітям достатньо уваги, тому саме на дружину лягала чи не головна відповідальність за їхній розвиток і становлення як особистостей. Споглядаючи процеси, що охопили суспільство після лютневих подій 1917 p., і висловлюючи хвилювання за майбутнє дітей, вона в березні того ж року писала чоловіку: «Я с ужасом думаю о будущем воспитании Данилки. Как трудно будет внушить ему чувство порядочности в гнили окружающей среды, в которой приходится жить.[...] Но не беспокойся, я духом падать не буду, ни в каком случае, и детей твоих так или иначе выведу на путь правды и порядочности...»

«Будую Україну для всіх»

Цього року виповнилося 100 років проголошення Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. З точки зору українського державотворення період існування Другого Гетьманату був найбільш плідним за весь період Української революції 1917—1921 рр. Це був час дійсно конструктивного державного будівництва, коли шанс увійти до кола цивілізованих європейських країн був цілком реальним. Споглядаючи успіхи Гетьманату, військовий аташе при австро-угорському посольстві в Україні генерал Спанокі, у своєму звіті до Відня з цього приводу писав: «...якщо справа піде таким чином хоч кілька років, то ми справді читатимемо в географії Європи про Українську Державу».

Гетьманат. Державотворення. Сучасність

Процес національного державотворення в кожній країні (чи то Польщі, чи то Британії, Чехії, Угорщини та ін.) має свої певні біфуркаційні точки» — лінії масштабних цивілізаційних зламів, що кардинально впливали на перебіг історичних подій. Для України це була доба Давньої Русі (княжа і королівська) і, не меншою мірою, епоха Гетьманату ХVII—ХVІІІ століть як заснування підвалин тогочасної національної державності. Зрозуміло, що кожне нове покоління українських вчених (і українських громадян взагалі) знову й знову переосмислює визначний історичний досвід Гетьманату Сагайдачного, Хмельницького, Петра Дорошенка і Мазепи (так само й дуже важливий досвід Другого Гетьманату Павла Скоропадського у ХХ столітті).

Отак ваше світло нехай світить перед людьми…

Кожна людина на землі має від Бога своє призначення, але має бути отим світлом для світу з добрих, Богоугодних світлих справ в ім’я своїх братів і сестер, якими прославляла б Отця нашого небесного. Кожен із тих, що творив світло Богоугодних, світлих справ у своєму земному житті, залишили по собі не лише їх перелік на небесах, а й в пам’яті свого народу, а коли мова іде про ієрархів, священнослужителів, то їхні імена мають бути записані на сторінках анналів рідної церкви, до служіння якої вони були покликані пастироначальником Ісусом Христом, а їхні життєписи мають служити взірцем для наслідування сучасних душпастирів, архіпастирів у їх служінню Богові і Україні.

«Україна повернула свої суверенні права»

Серед нечисленного кола українських діячів періоду Українських національно-визвольних змагань, які змогли піднестися над вузькопартійними інтересами й активно включилися у державотворчий процес, слід назвати ім’я відомого вченого-правника та історика Сергія Павловича Шелухіна. Він був палким прихильником ідеї української державності в історії й політиці, яка для нього була тісно пов’язана з засадами права й моралі. В Українській Центральній Раді він очолював позапартійну фракцію самостійників, послідовно дотримуючись концепції цілковитої законності прав України на творення власної держави.

Еволюцiя в часи революції

«Війни виграють не генерали, а шкільні вчителі та парафіяльні священики», — казав Отто фон Бісмарк. Цей вислів вкотре наголошує на важливості освіти для захисту самобутності всієї держави. Розумів це й уряд Гетьманату, оскільки залишений імперією спадок містив мало приводів для оптимізму. Справді, тодішньою владою робилося все, щоб «заглушити» розвиток української освіти. Наприклад, використовувалися такі специфічні способи, як система доносів на «увлекающихся» вчителів (щоб потім доправити їх до північних російських губерній) ба навіть додаткова платня за русифікацію України.

Перший і другий гетьманат в Україні-2

Гетьман розумів, що повернути повсталих селян до «звиклого послушенства», тобто примусити їх відбувати повинності у колишньому обсязі, означало б різке звуження соціальної бази нового режиму. Ось чому, хоча Б. Хмельницький і видавав шляхті охоронні універсали, він не допускав великого землеволодіння в Україні, протидіяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп. Всі стани в нових умовах були змушені відбувати певні повинності на користь держави, це стосувалось і селянства, і нової аристократії. Маєтки, які надавалися старшині, були платою за виконання служби Війську Запорозькому, доки він обіймав певну посаду (ранг).

Час вирішального вибору

Легкість, з якою розгортаються деякі історичні сюжети, в тому числі й відомі, доленосні, є оманливою. Бо, якщо замислитись, насправді кожна така подія є складним (очікуваним, несподіваним, заздалегідь вирішеним або ж раптовим — то вже окреме питання) результатом впливів та «гри» найрізноманітніших причинно-наслідкових зв’язків. По суті, про жодну «легкість» тут ітися не може: вона просто видається такою сторонньому спостерігачеві або ж активному, проти невтаємниченому учаснику дійства.

Галицьке королiвство: протекторат без короля

2017 року газета «День» приділяла багато уваги становленню, розвитку та занепаду в ХІІІ — XIV ст. Королівства Руського. Проте мало хто знає, що з кінця XVIII ст. королівство на цій території було відновлено, але вже у складі Священної Римської імперії, яка пізніше стала називатися Австро-Угорською імперією. З проханням дати коментар саме щодо цього ми й звернулися до доктора історичних наук, професора, академіка АНВШ України, директора Інституту Східної Європи, завідувача кафедри українознавства, головного редактора наукового журналу «Українознавець» Віктора Святославовича ІДЗЯ.

Мільйони загиблих: скільки саме?

Кількість публікацій про голод 1932 — 1933 рр. вимірюється у світовому масштабі десятками тисяч. Однак політики й фахівці досі не прийшли до спільної думки щодо деяких ключових проблем. Існують політичні причини невизнання Голодомору геноцидом, і з цим нічого не вдієш. Однак розуміння страхітливої картини виморювання українського села є найпершою умовою того, щоб міжнародна громадськість взяла на озброєння термін «геноцид». Сама картина сталінського злочину давно виписана в таких моторошних деталях, що дихання переривається. Але важливе її розуміння...

Як (не)треба будувати державу?-2

Вражає, що Липинський-історик був наділений і досі не надто поширеною серед людей науки рисою: здатністю піднятися над особистою «системою координат», над етнічним або соціальним походженням, невпинно тримаючись Істини, а не комфортних стереотипів. Справді, цей етнічний поляк вважав для себе справою честі визнати, що колосальне антипольське повстання під проводом Хмельницького було подією закономірною, виправданою і цілком природною. Більше за це: цей консерватор за політичними переконаннями не заперечував, що в тих конкретних умовах 1648 — 1657 рр. саме Хмельниччина, іншими словами, національно-визвольна революція українського народу.

Як (не)треба будувати державу?

Він і донині дивує нас багатогранністю свого таланту. Не лише визначний політичний і громадський діяч, один із найближчих соратників гетьмана Павла Скоропадского, не тільки найбільший в Україні політичний мислитель та історіософ першої половини ХХ століття (повною мірою це усвідомлюється лише зараз, у наші дні...), а й талановитий, блискуче підготовлений дипломат, що вмів відстоювати українські державні інтереси навіть у вкрай несприятливих умовах, вищого рівня публіцист, та, нарешті, глибокий, об’єктивний історик, наділений неабияким пророчим даром, — це все В’ячеслав Липинський (1882—1931).

Володимирiв тризуб iз хрестом: забутий сакральний символ України

Рівно 100 років тому, 22 березня 1918 року, Українська Центральна Рада офіційно ухвалила тризуб як державний герб Української Народної Республіки. За місяць до того, 12 лютого 1918 року, тризуб було ухвалено на засіданні в Коростені лише Малою Радою, а не Центральною, і для того, щоб остаточно набути офіційного статусу, цей закон мав пройти через затвердження з боку останньої. Тому саме з 22 березня тризуб стає офіційним державним символом незалежної України. Згодом він став гербом Української Держави за Гетьманату П.Скоропадського (1918) і Директорії УНР (1918 — 1920) і зберігався українським урядом у екзилі як національний символ, аж поки не було відновлено державну незалежність України вже 1991 року.

За незалежну Україну – до останнього подиху-2

Невдовзі у таборах для інтернованих розпочалася реорганізація армії УНР. Командування прагнуло зберегти структуру війська, створити більш-менш прийнятні умови для повноцінного суспільно-політичного та культурного життя, серед вояків культивувались ідеї збройного визволення України. У цьому процесі на перших порах брав активну участь і Петро Ліпко. Після складання повноваження начальника штабу він у листопаді 1921 року був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго. Саме в цей час трагічно завершувався Другий зимовий похід нечисленного українського війська на окуповану більшовиками українську територію.

За незалежну Україну – до останнього подиху

Досі про драматичну долю останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка нічого не було відомо. У всіх біографічних довідниках його життєпис обривається 1922-м роком, коли він начебто повернувся з еміграції в Україну. І ось щойно вдалося знайти документи, які проливають світло на останні вісім років життя цієї неординарної й героїчної особистості й щирого українського патріота. Спершу мені до рук потрапила невеличка розсекречена довідка «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, а невдовзі пошуки привели до Державного архіву в Чернігівській області, де зберігається архівна слідча справа на Ліпка Петра Івановича.

«Iсторія не ділиться на сторінки, бо вона є цілісною»

У формуванні патріотичного світогляду, україноцентричних переконань і державної політики дуже багато важить розуміння взаємозв’язків історичних процесів. Не подій або окремих епізодів, а саме процесів у їхній цілісності, а також здатність проаналізувати причинно-наслідкові зв’язки і зробити правильні висновки. Відсутність такого розуміння подекуди призводить до маніпуляції фактами і свідомістю тих, хто внаслідок різних обставин не володіє потрібним обсягом знань. Тому за державотворчі процеси в усіх розвинутих країнах світу відповідають не просто люди з вищою освітою, а найбільш фаховий її (країни) потенціал.

Ціна однієї ілюзії

Федераційна грамота Павла Скоропадського виявилася найбільш суперечливою дією голови Гетьманату за весь нетривалий період його існування. Після підписання гетьманом грамоти (14 листопада 1918 року) події в Українській державі пішли у прискореному темпі, та через місяць (14 грудня) П. Скоропадський змушений був зректися влади. Згадуючи в еміграції ситуацію, в якій тоді опинився, він вказав: «Були дві течії — як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні. Ні з однією, ні з іншою я не міг погодитись і дотримувався середини.

Гетьманат та його роль в історії-2

Пов’язувати завершення Російської революції з розгоном Установчих зборів доводиться через те, що вони вважалися усіма політичними силами (більшовиками — з дулею у кишені) кінцевою метою революції. Як тоді розглядати жовтневий переворот більшовиків? Тут варто застосувати один-єдиний критерій: суверенність. Микола ІІ був суверенним монархом. Поваленням самодержавства народ взяв державну владу в свої руки і на вільних виборах за демократичною процедурою обрав депутатів Установчих зборів. Згадаємо, коли відбулися наступні вибори: на З’їзд народних депутатів СРСР — у березні 1989 року, до Верховних рад союзних республік та місцевих рад — у березні 1990 року.

Гетьманат та його роль в історії

Одкровенням для мене, радянського професора, який у березні 1990 року потрапив на конференцію «Україна під Сталіним» в Торонто (Канада), був подарований Орестом Субтельним підручник «Україна: історія», в якому гетьманат П.Скоропадського характеризувався як один з яскравих епізодів революційної доби. Тоді подарували мені також опубліковану в Нью-Йорку у 1954 році книгу Дмитра Дорошенка «Українська Гетьманська Держава 1918 року». Після появи моєї рецензії в авторитетному для видавців журналі «Під прапором ленінізму» книга Субтельного була надрукована українською мовою у Києві і почала формувати нові світоглядні орієнтири у вчителів та учнів.

Рід Скоропадських-2

Петро Скоропадський народився 6/Ш 1834 p. в селі Григорівці, конотопського повіту. Батько призначив синові військову карієру та віддав його до школи гвардійських підпрапорщиків. В р. 1851 (7/ XII), виходить він із неї та стає корнетом л.-ґв. кавалергардського полку (першого кінного полку ґвар-дії). У кавалергардському полку відзначився великою відвагою і неабиякими воєнними здібностями та скоро авансував: 1/VI 1853 р. стає поручником, 4/IV 1859 р. штабс-капітаном, a 1/VII 1859 р. ротмістром. У роках 1854, 1863 і 1864 бере участь у походах на Кавказ, де за воєнні заслуги дістає в 29 році житія ступінь полковника (19/V 1863 р.) та стає кавалером цілої низки орденів.

Рід Скоропадських

1938 р. у Львові вийшов друком збірник «За велич нації» з нагоди 20-ї річниці відновлення Української Гетьманської Держави, в якому було опубліковано історично-генеалогічну студію «Рід Скоропадських». Автором статті був відомий український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919—2006). Ще у молоді роки вчений звернувся до гетьмана Павла Скоропадського з пропозицією скласти його родовід та біографічні нотатки про найвизначніших представників роду Скоропадських. Інтерес науковця до постаті останнього гетьмана України склався завдяки його контактам із представниками державницької школи української історіографії: Теофілом Кострубою та Іваном Крип’якевичем. Це перша наукова розвідка про гетьманський рід Скоропадських.

Його сповідь перед історією-2

Перша з цих двох «крайніх «течій» — це, як їх називає Гетьман, «українські кола» (очевидно, радикальні). Ось як Скоропадський пояснює свою незгоду з ними (тут його погляди, висловлені ще до зміцнення власної політичної платформи як державника, зрозуміло, можна заперечувати): «Різниця між мною та цими колами в тому, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всьому цьому пригнобленні, котре було так різко виявлене Росією щодо усього українського, не можна звинувачувати російський народ (минуло 100 років після написання цих слів, і тут є про що сперечатись.— І.С.); це була система правління; народ у цьому не брав жодної участі (якби ж так...— І.С.);

Його сповідь перед історією

«Спогади» гетьмана Павла Скоропадського (писалися в Берліні, по «гарячих слідах» Української Трагедії у 1919 — 1922 рр., тоді ж були оприлюднені окремі уривки та розділи; повністю російськомовний текст було опубліковано в Києві та Філадельфії 1996 року зусиллями відомого історика Ярослава Пеленського; 2016 року побачило світ розширене й заново відредаговане видання спогадів) належать саме до таких творів. І це поряд з тим фактом, що за радянських часів реального, правдивого Скоропадського можна було досліджувати лише на Заході, та ще беручи до уваги, що досвід здійсненого та не здійсненого Гетьманом зараз, в умовах світоглядної політичної та економічної кризи в Україні...
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар