Антон Чехов: український вимір - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський » Антон Чехов: український вимір
Сергій Грабовський

Антон Чехов: український вимір

З якогось дива досі чимало пишуть про те, що, мовляв, чеховське гасло: «В Москву, в Москву!» — було своєрідним життєвим і творчим дороговказом для кількох генерацій української молоді. При цьому «за дужки» виноситься, як на мене, головне: гасло це — не гасло самого Антона Чехова, а гасло героїнь його п’єси, які живуть у трагічно-химерному світі, де російська провінційна нудьга поєднується з нереалістичними мареннями про диво, яке станеться лише від зміни місця географічного проживання. Сам же Чехов визнавав у одному з листів, що не має до Москви жодних симпатій...

Утім, не будемо переказувати, а надамо слово самому письменнику: «Будь я одинок, я остался бы в Полтавской губ., так как с Москвой не связывают меня никакие симпатии. Летом жил бы в Украйне, а на зиму приезжал бы в милейший Питер... Кроме природы ничто не поражает меня так в Украине, как общее довольство, народное здоровье, высокая степень развития здешнего мужика, который и умен, и религиозен, и трезв, и нравственен, и всегда весел и сыт. Об антагонизме между пейзанами и панами нет и помину».

Цікаво, правда?

І ще фрагмент із листа другові: «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре».

Ну, а ось — для контрасту — висновок, власне, діагноз фахового лікаря Чехова на підставі спостереження властиво російської життєвої суєти: «Вы взгляните на эту жизнь: наглость и праздность сильных, невежество и скотоподобие слабых, кругом бедность невозможная, теснота, вырождение, пьянство, лицемерие, вранье».

Видається, нічого випадкового у цих спостереженнях й оцінках немає (Чехов узагалі прагнув до якнайбільшої точності у своїх текстах). Усе тут спирається на життєві реалії та факти з біографії письменника.

У травні 1888 року він разом зі своїми рідними винайняв дачу поблизу міста Суми на березі Псла. Й ось що ми читаємо у листах письменника, про якого ледь не всі його колеги говорили як про «безпощадно суворого і жорсткого»:

«Я сижу у открытого окна и слушаю, как в старом, заброшенном саду кричат соловьи, кукушки и удоды. Мне слышно, как мимо нашей двери проезжают к реке хохлята верхом на лошадях и как ржут жеребята... Вчера, в Николин день, хохлы ездили по реке и играли на скрипках»;

«Пишу Вам из теплого и зеленого далека, где я уже водворился купно со своей фамилией. Живу я в усадьбе близ Сум на высоком берегу реки Псла (приток Днепра)... Вокруг в белых хатах живут хохлы. Народ все сытый, веселый, разговорчивый, остроумный... Нищих нет. Пьяных я еще не видел, а матерщина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной» (принагідно зауважу, що жодного закону про заборону матюкатися тоді українцям не знадобилося...);

«Недавно я путешествовал по Полтавской губ. Был в Сорочинцах. Все то, что я видел и слышал, так пленительно и ново, что Вы позволите мне не описывать здесь в письме этого путешествия. Тихие, благоухающие от свежего сена ночи, звуки далекой хохлацкой скрипки, вечерний блеск рек и прудов, хохлы, девки — все это так же широколиственно, как хохлацкая зелень, и поместиться в коротком письме не сумеет».

АНТОН ЧЕХОВ – ОДИН ІЗ ТИХ ВЕЛИКИХ РОСІЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ЯКІ ЛЮБИЛИ УКРАЇНУ, ШАНУВАЛИ ЇЇ КУЛЬТУРУ. ЗРЕШТОЮ, І САМ ВІН ВИЗНАВАВ СВОЄ УКРАЇНСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ

Можна продовжувати цитування, проте зупинімося на цьому. Бо напрошуються деякі необхідні пояснення.

Найперше, слово «хохол» тоді не було образливим. Чехов і сам неодноразово називав себе (і небезпідставно, в силу свого походження) «хохлом», а при переписі 1897 року назвав себе офіційно «малоросіянином» (в цьому терміні тоді теж не було нічого негативного). Згадаймо, що саме в ті роки юна Леся Українка писала своєму дядькові, політемігранту Михайлу Драгоманову до Софії (Болгарія): «Ми відкинули назву «українофіли», а звемося просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»». Це було новацією, хоча саме слово «українець» існувало й на початку ХІХ століття, але широко не вживалося (навіть у Тараса Шевченка воно відсутнє). До речі, пізніше Чехов використав уже іншу, модернішу формулу: «У моїх жилах тече українська кров». А разом із тим зверніть принагідно увагу на використання Чеховим звороту «в Україні», яке є для нього правилом (це сучасні російські філологи вважають, що треба говорити та писати «на Україні», а от Пушкін, Герцен і Чехов говорили та писали інакше).

Історично змальовані Чеховим «картинки з життя» належать до початкових етапів формування модерної української нації. Місцеві жителі сіл — це вже не етнічний субстрат: з листів письменника і спогадів його колег ми дізнаємося, що письменні «хохли» читають Шевченка та нерідко мають удома «Кобзар», що їхніх дітей місцева «панська» молодь навчає українською мовою, що ті ж самі українські «пани» організували лікування селян (до якого невдовзі підключився і сам Чехов), що ці селяни вміють не лише добре співати, а й грати на скрипках (чи легко знайдете нині такі села?) — і так далі, й таке інше.

Зауважу, що не лише про селян ішлося — Чехов спілкувався і з робітниками цукрового заводу Харитоненка, які жили переважно у тих самих селах чи в Сумах, але їхні звичаї були на загал так само несхожими на російський, тим більше на радянський «пролетаріат» пізніших часів.

Ну, а те, що Чехов міг адекватно оцінити життя «пейзан», як він в одному з листів іронічно називає селян (утім, іронія тут радше спрямована на звичну стилістику мовлення частини тодішньої освіченої верстви, ніж на самих селян), сумнівів не викликає. Хоча б тому, що він не просто був проникливим достойником російської культури українського походження, а й вільно володів українською мовою.

Ось так писав про Україну Антон Чехов — знаний діагност людського життя Російської імперії кінця ХІХ — початку ХХ століть. Можливо, він трохи ідеалізував українське село Лівобережжя — але дуже й дуже трохи, бо в його письменницькій чесності сумніватися не випадає...

І надалі письменник не дистанціюється від України й українських проблем. На зламі ХІХ і ХХ століть у Львові було видано кілька перекладів творів Чехова українською мовою, здійснених Марією Грушевською. Молодий тоді Агатангел Кримський, який щойно отримав професорське звання, писав Чехову: «Посылаю книги по поручению редакции «Літературно-наукового вістника» и по просьбе также переводчицы (жены профессора малорусской истории в Львовском университете — Грушевского): ввиду запрещения, наложенного на малорусскую литературу в России, они боялись, что книги, отправленные прямо на ваше имя, не дойдут, а я имею право на получение книг без цензуры». У відповідь Чехов написав: «Сердечно благодарю за присланные переводы моих произведений. Будьте любезны, напишите г-же М. Грушевской, что, насколько я понимаю, переводы сделаны ею очень хорошо, если бы я знал ее адрес, то поспешил бы поблагодарить ее самое. Желаю вам всего хорошего. Глубоко вас уважающий А.Чехов».

А ще Чехов писав Кримському: «Украина дорога и близка моему сердцу. Я люблю ее литературу, музыку, ее чудесную украинскую песню, полную чарующей мелодии. Я люблю украинский народ, который дал миру такого титана, как Тарас Шевченко».

Окремий сюжет у контексті «Чехов та Україна» — його взаємини з видатною українською акторкою Марією Заньковецькою. Уперше письменник побачив актрису під час гастролей українського театру в Москві у ролі Софії (п’єса Івана Карпенка-Карого «Безталанна»), і ще до знайомства у листі до брата він написав: «Заньковецька — страшна сила!» Особисто ж познайомилися вони невдовзі у Санкт-Петербурзі. Зав’язалися дружні стосунки. У листах до приятелів Чехов нерідко напівжартома називав Заньковецьку «хохляцькою королевою» й охоче проводив з нею чимало часу. Дехто з дослідників вважає, що між ними зав’язався роман, дехто заперечує, але факт є фактом — їхні стосунки були щиро дружніми. Наразі зберігся єдиний лист Чехова до Заньковецької — від 12 січня 1892 року, з якого стає відомо, що він допомагав актрисі у створенні костюму для ролі циганки Ази (п’єса «Циганка Аза» Михайла Старицького). Письменник також повідомляв актрису про свої справи, про те, що їде до голодуючих. Листів було чимало, але листування між письменником і актрисою загинуло під час пожежі у рідному селі Марії Заньковецької — Заньках, де була розташована її фамільна оселя. Відомо лише, що у цих листах йшлося про наміри Чехова купити маєток біля маєтку Заньковецької на Чернігівщині і створити для неї п’єсу.

Ось що пізніше розповідала про Чехова Марія Заньковецька своїй знайомій: «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, а подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке. А он мне возражал, что грешно зарывать талант, что на русской сцене дорога шире. Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке. Потом как-то говорил, что уже пишет такую пьесу, но о дальнейшей ее судьбе я ничего не знаю: наши пути разошлись; он начал хворать, ему приходилось жить то в Крыму, то за границей, и больше я с ним не встречалась, а удивительной чистоты душевной был человек».

Утім, розмови на цю тему навряд чи можна описати делікатними термінами «умовляв» і «соромила»; сучасники відзначали, що йшлося про бурхливі, вкрай емоційні дискусії, коли, як то кажуть, іскри сипалися і дим ішов. Що ж, обидві сторони мали свої резони, зумовлені прокляттям самодержавної імперії: в цій імперії українському театру було дозволено ставити лише п’єси етнографічного характеру, світова класика українською була заборонена, п’єси з модерного життя також, заборонено було і друкувати в імперії художню літературу українською мовою (згадаймо наведені вище фрагменти з листування Агатангела Кримського й Антона Чехова — навіть прислана з-за кордону художня література українською мовою вилучалася!). Тільки після скасування у 1905 році цих заборон постав Театр Миколи Садовського, в організації якого активну роль відігравала Заньковецька, де, зокрема, ставилися п’єси Лесі Українки, Володимира Винниченка, Юліуша Словацького та того ж Антона Чехова (звісно, українською мовою!). Але Чехов до цього не дожив — він помер сорокачотирилітнім, у 1904 році, від туберкульозу...

На загал, Чехов був біпатридом, до яких належить певна частина людей мистецтва (Бернард Шоу, Корній Чуковський, Володимир Короленко). Цей феномен наявності у митця двох батьківщин умотивований здебільшого форс-мажорними ситуаціями. В силу історичних обставин українець Антон Чехов став класиком російської літератури. Реалізувати свій потенціал, пишучи українською мовою, в ті роки в самодержавній імперії він не міг. Це вже після зняття заборон Володимир Винниченко стає одним із найпопулярніших письменників («Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Михайло Коцюбинський, 1909 рік) і драматургів, його п’єси перекладають російською та німецькою. Чехов же, який органічно не міг не писати, мусив писати російською мовою, та це аж ніяк не відвернуло його від України, яка завжди була для нього рідною, і від української культури...

2019-07-26 16:23:30
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар