Альтернативи Юзефа Пілсудського - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Альтернативи Юзефа Пілсудського

Альтернативи Юзефа Пілсудського

«Комендант», який зійшов з поїзда «соціалізм» на станції «незалежність»
Сергій МАХУН, «День»

Незабаром, 22 лютого, у Львові на Личаківському цвинтарі за участю президентів України та Польщі планується відкриття «цвинтаря Орлят». І донині ситуація навколо написів на могилах польських студентів і гімназистів (наші сусіди наполягають на такому формулюванні — «загиблим за славу Польщі») викликає запеклі дискусії; в наявності — неприйняття сторонами підходу кожної з них. У публікаціях польської преси простежується, м’яко кажучи, здивування з приводу того, що голова адміністрації Президента України Володимир Литвин нещодавно фактично підтримав позицію львівської міської влади, неприйнятну для поляків. Саме тому візит Александра Квасневського на Захід України залишається під знаком питання. А тим часом головна проблема в тому, що обидва народи потребують справжнього примирення в тому, щоб проблеми історії вирішували не політики, а саме історики. Два народи повинні знайти у собі сили визнати де-факто і де-юре історію саме такою, якою вона була, визнати, що молоді поляки у 1918 — 1919 роках щиро воювали за славу Польщі, але ж i українці відстоювали честь і славу України саме так, як вони її розуміли. Якщо запланована подія відбудеться — є надія, що з неї й почнеться відлік нового часу у відносинах між двома народами, відносинах, які ніколи не були простими та однозначними. Бажаючи зробити свій внесок у справу національного примирення між двома братськими слов’янськими народами, «День» звертається до політичної спадщини творця незалежної, відродженої Польщі, дуже суперечливого і неоднозначного політика — маршала Юзефа Пілсудського.

У кожного народу є знакові, оповиті серпанком міфів фігури, в яких як у краплі води фокусується історія країни. Для Польщі XX століття такою особистістю, безумовно, став маршал Юзеф Пілсудський (1867 —1935).

Навіть за часів соціалізму (1945 — 1989 рр.) правлячий режим мало що міг тут змінити — легенди і факти із життя «Начальника польської держави» або «Коменданта» жили у кожній родині, у свідомості кожного поляка, і тому особливо стійким був культ його особистості на неофіційному рівні. І тим з більшою повагою ставляться до цієї людини, яка зуміла консолідувати волю поляків до незалежності, сконденсувати її та реалізувати, у сучасній Варшаві.

Які уроки є актуальними для українського суспільства у світлі яскравого, але дуже складного образу Ю.Пілсудського, людини не тільки національно польського, але й загальноєвропейського масштабу? На відміну від Польщі, у ті ж часові рамки (1917 — 1920 рр.) Україна виявилася розколотою, у першу чергу, за соціальною ознакою. Попри усі заклики М.Грушевського до єднання, ми, українці, так і не змогли консолідувати свої зусилля на шляху до незалежності. Соціалісти й націонал-демократи вправлялися у риториці, але серйозно не займалися державним будівництвом, наплодили незліченну кількість законів та указів, і головне — розпустили боєздатну армію, що була готова захищати молоду державу, й опинилися наприкінці 1919 року сам на сам iз більшовиками, які знали, чого вони хочуть. У Польщі ж 1920 року, у час, коли на Віслі вирішувалася доля держави, усі різношерсті політичні сили (від лівих соціалістів до ультраправих націоналістів, крім зовсім нечисленних, «привезених» з Москви, більшовиків) відчули реальну, смертельну загрозу тільки народженій державності. Взяв гору принцип: «Спочатку незалежна Польща, а вже потім подивимося, яка».

Чому ж таким згуртованим у хвилину небезпеки (корпуси червоного командарма Тухачевського стояли під стінами Варшави) виявилося польське суспільство? Почну з об’єктивних причин. Після трьох поділів Речі Посполитої в кінці XVIII століття польський народ понад 120 років розвивався у рамках могутніх абсолютистських монархій — Російської імперії, Пруссії, пізніше кайзерівської Німеччини та габсбурзької Австрії (Австро-Угорщини).

Незважаючи на посилену германізацію (у кайзерівській імперії) та русифікацію (в імперії Романових), поляки зуміли зберегти національну самобутність і активно, послідовно протидіяли процесам асиміляції на всіх рівнях. Якщо національно-визвольні повстання середини ХIХ ст. мали переважно шляхетський характер і не охоплювали усі верстви суспільства, то вже на рубежі ХХ століття ідея національної незалежності стала співзвучною волі усього народу, і тут роль Ю.Пілсудського в акумулюванні його зусиль величезна. Попри всю розмаїтiсть партій, різницю політичної ситуації в імперіях (поляки в Австро-Угорщині — провінція Галичина — мали набагато більше прав, ніж українці, і домінували у тому ж Львові), суспільство почало виробляти національну ідею. Участь поляків у Першій світовій війні на боці супротивних сторін (Росії та Німеччини з Австро-Угорщиною) тільки посилювала консолідуючі тенденції. А факти біографії Пілсудського (зв’язок із народовольцями, його арешт, заслання до Сибіру, багаторічна конспіративна діяльність, лідерство у Польській партії соціалістів (ППС), керівництво напівлегальними національними збройними загонами легіонерів) створювали те тло, на якому кожен поляк міг знайти «свій» образ вождя. Як підкреслюють Дарія та Томаш Наленч у книзі «Юзеф Пілсудський. Легенди і факти»: «багата і таємнича біографія Пілсудського давала широкі можливості для різного роду інтерпретацій». Польський історик Є. Новаковський пише: «Політичні програми, концепції цікавили Пілсудського остільки, оскільки могли знадобитись у практичній діяльності». І «включення» на початку Першої Світової війни машини культу його особистості було насамперед справою його соратників» (Марина Бобрик. «Людське обличчя історії»).

Безумовно, розглядаючи роль Пілсудського у XX столітті, необхідно враховувати й найтісніший зв’язок української та польської історії протягом усього другого тисячолiття, і той складний комплекс питань і проблем, що їх вирішував або намагався вирішувати Пілсудський — боротьба за незалежність та зміцнення державності, соціальні взаємини між класами, нейтралізація регіональних протиріч, що набувають дуже значних розмірів, роль II Речі Посполитої в Європі, як мосту між Заходом та Сходом, відкидаючи принизливу для країни роль «буфера» в осі Москва — Берлін — Париж — Лондон, і так і невирішені проблеми у взаєминах поляків із національними меншинами — українцями, білорусами, євреями, литовцями, німцями, що складали до 45% населення міжвоєнної Польщі. Весь цей комплекс проблем майже в тому ж обсязі стоїть і перед сучасними українськими політиками.

В Ю. Пілсудського є чому «навчитися», і не тільки у плані помилок, якi він робив. Роль «Коменданта» у європейській історії важко переоцінити. Саме він став тією «брилою», об яку розбився «переможний» наступ Червоної армії на Варшаву, Берлін... (В.Ленін та Л.Троцький наполягали на продовженні «визвольного» походу в ім’я перемоги Світової революції). Якби Польща ще тоді стала радянською, то загроза «світової пожежі» була б абсолютно реальною.

Треба враховувати й еволюцію польського «Месії» — від лівих до ультраправих, від соціалізму до націоналізму і, нарешті — авторитаризму та диктатури; і велику частину шляху він проходить під безупинні оплески народу. Уроки його політичної кар’єри особливо актуальні для політиків зараз, і в першу чергу таких, здавалося б, різних — лівих і представників націонал-демократів, що завзято просувають на роль «Месії» своїх лідерiв. Пілсудський ніколи не був аморфним політиком. Він завжди наполегливо домагався своєї мети — незалежної і сильної Польщi на чолі із власною персоною. Інше питання, які засоби він для цього використовував.

Ось основні етапи вельми повчальної еволюції Ю.Пілсудського- політика. Соціаліст, на ранньому етапі методологічно — марксист, лідер ППС — Польської партії соціалістів; відхід разом із «старими» на рейки національно орієнтованої правої соціал-демократії, перехід до боротьби за владу всередині партії та остаточний розрив з теорією класової боротьби. Захоплення соціалізмом вже до початку XX століття залишилося в минулому, капіталізм його цілком влаштовував — класова солідарність поступається місцем національній; але елементи лівої риторики Пілсудський іноді використовував і в 20-х, і 30-х рр.

Культ Пілсудського ґрунтувався на емоційному сприйнятті поляками дійсності — суспільству був потрiбен «вождь». На зруйнованій Першою Світовою війною (кінець 1918 року) карті Європи складалася ситуація, коли відновлення польської державності стало невідворотним. Необхідність уніфікації всіх польських земель (вражаюче різнорідних за рівнем розвитку), входження до складу Польщі після Ризького миру 1921 р. Західної України та Західної Білорусії, анексія у Литви Віленського краю, вимагала «цементуючої» фігури, саме тієї фігури, що могла б ці складні процеси спрямувати в єдине русло.

Про польсько-українське протистояння у Західній Україні в 1918 — 1919 рр. та його джерела дуже ємко пише польський публіцист Ян Липський: «...Гірше за все було з українцями. Першою війною II Речі Посполитої була — не кожний пам’ятає — польсько-українська війна у Східній Галичині. 31 жовтня 1918 року зав’язалася боротьба поляків та українців за Львів. Українські загони зайняли територію на схід від р. Сан — було проголошено Західноукраїнську Народну республіку (ЗУНР). Західна Україна, з огляду на переважаючі сили поляків, звернулася по допомогу до київського уряду С.Петлюри. Але незабаром він у безнадійній ситуації «поступився» Польщі правом на Західну Україну за допомогу проти Радянської Росії. Львів, місто, в якому польське населення явно перевищувало українське, зрісся з плином століть з історією та культурою Польщі до такого ступеня, що важко було собі уявити в той час відмову від нього. Вирішила справу сила...» («Дві батьківщини — два патріотизми». Ян Липський).

Історія — це ворота до майбутнього. Що ж ми, українці, хочемо обрати символом для майбутнього: бої з поляками за Львів у 1918 — 1919 рр., варварські пацифікації (утихомирення) козацьких бунтів і повстань українських селян у XVI — XVIII ст., жахи винищування поляків та євреїв у 1648 році та під час Коліївщини, «обмін територіями» після Другої світової війни, що пройшов катком по долях мільйонів поляків, українців і білорусів, або ж битву під Грюнвальдом у 1410 році, коли поляки, литовці, українці, білоруси та смоляни зупинили навалу хрестоносців, спільну перемогу запорізьких козаків і польського коронного війська під Хотином у 1621 році над турецько-татарськими ордами?

Патріотизм виникає з любові і до неї ж повинен вести. Всяка інша його форма є паростками моральної деформації. На календарі XXI століття, а ота аж ніяк не найскладніша для вирішення (нехай і не проста!) проблема з могилами польських «орлят» на Личаківському цвинтарі, що загинули в боях за Львів, вимагає відмовитися від схем, в яких ненависть до усього «чужого» і національний егоїзм, мегаломанія (самозвеличування) стають на шляху суспільства до осмислення історії. Любов до свого народу, до своєї країни можна визначити тільки лише ставленням до інших народів та країн; усякий наступ агресивного, войовничого «патріотизму» є по суті дуже небезпечним явищем і з цивілізаційним вибором держави не має нічого спільного.

Я не буду докладно зупинятися на відомих фактах біографії Пілсудського — арешт у 1900 р. царською поліцією, симуляція божевілля у в’язниці та втеча з клініки для божевільних, спроби перетворити ППС у бойову організацію на кшталт есерівських дружин, загравання із супротивниками Російської імперії — Японією (1904 р.), Австро-Угорщиною, Німеччиною. Усі ці дії були підпорядковані одній меті — через створення національних збройних сил готуватися до сутички з окупантами, знесиленими у світовій бойні.

Легіони стрільців — дітище Пілсудського — стали тією силою, на яку він спирався з 1913 року до самої смерті завжди і в усіх ситуаціях. Легіонери, які пройшли горна війни, роззброїли «заражених» більшовицькими бацилами і розгублених в умовах поразки у Першiй Світовій німців і відбили за допомогою Антанти божевільний кавалерійський наскок московських більшовиків у 1920 році. Не забудемо і дві переможні для відродженої держави локальні війни — за Львів та Вільно (Вільнюс). Саме у цих війнах ми ясно побачимо зародок наступних драм Польщі, що призвели до трагедії ізоляції і II Речі Посполитої і, що аж ніяк не парадоксально, Радянської Росії, в майбутньому — СРСР. «Улюблене дітище» Антанти — міжвоєнну Польщу — зрадили і Англія, і Франція у вересні 1939 р., а гітлерівська Німеччина разом зі сталінським Радянським Союзом протягом місяця знищили II Річ Посполиту. Французи у цей час розважалися футбольними «баталіями» у теплих окопах «Дивної війни», щоб незабаром, уже навесні 1940 року опинитися роздавленими німцями. Мюнхенська змова 1938 р. (Польща також примудрилася «брати участь» у ній, анексувавши крихiтну Тешинську область), що призвела до захоплення Німеччиною Чехо-Словаччини, роздерта II Річ Посполита у 1939 р. і майже повна окупація Німеччиною Європи у 1940 — 1941 рр. — ці події багато в чому були відгомоном егоїстичної сліпоти західних держав та хибної, по суті, несправедливої Версальської системи, що виплекала паростки кривавого протистояння на полях Другої Світової війни.

Не можна сказати, що Пілсудський із легкістю підкорив політичний Олімп. Тимчасовий «Начальник держави» до скликання парламенту в 1918 — 1919 рр. поступово приходить до класичної формули диктатури — ніколи занадто не наближати до себе ані лівих, ані правих. Не слід i думати, що інтереси буржуазії або робітників йому були ближчi. Поступово Пілсудський почав використовувати помилки правих і лівих. У 1919 році праві бойовики спробували заарештувати уряд; змовники виявили вражаючу безпорадність, але «як праві в атаці, так і ліві в обороні продемонстрували відсутність рішучості та свою слабкість. На полі бою залишився переможцем Пілсудський, сильний відданістю вірних йому військових частин» (Д. і Т. Наленч). Втім, «Комендант» не допустив розправи над змовниками. У грудні 1922 року Пілсудський офіційно передав посаду («Начальник держави») Габріелю Нарутовичу, який прийшов до влади завдяки лівим і центристам. Націонал-демократи, не змирившись з поразкою, підняли хвилю терору в країні і вже на другий день після інавгурації терорист вбиває президента. Незабаром до влади приходить коаліція «Ендеків» та Польської селянської партії «Пяст».

Пілсудський тимчасово іде з політичної арени, їде у свій маєток Сулеювек. Але у тиші цього маленького хутора, використовуючи постійні помилки своїх опонентів, педалюючи на антипатії народу до вкоріненої у суспільстві корупції на всіх рівнях, Маршал протягом кількох років готує своє тріумфальне повернення до Варшави. «П’ята колона» (а її роль відігравали особисто віддані Маршалу легіонери, які складали кістяк офіцерського корпусу) скрупульозно підбирала кадри для проведення військового перевороту. Ось секретна директива Ю.Пілсудського, підписана ним особисто на початку 1926 р.: «Врятувати державу від занепаду, відстояти честь народу, зберегти його моральне здоров’я тепер вже можна було тільки зі зброєю в руках, пройшовши через кровопролиття. Цю найтяжчу відповідальність звалив на себе Пілсудський».

Після трьох днів збройної боротьби на вулицях Варшави з 12 по 14 травня 1926 року опір військових частин, що залишилися вірними законному уряду, було зломлено. Почалася ера режиму «санації» (оздоровлення). Армія перейшла на бік Пілсудського — невдоволених було репресовано. Маршал вміло контролював ситуацію в частинах, використовував «політику батога і пряника», і разом з поліцією та легіонерами армія стала сферою його виняткового впливу. Майже у цей самий час, 25 травня 1926 року, в Парижі було вбито Симона Петлюру — Голову Директорії та Головного Отамана військ УНР. Якби він прожив ще кілька років, то наочно б переконався, якими необачними були його «союз» із Ю.Пілсудським у 1920 р. та його надії на те, що маршал хоча б трохи співчував українській справі. Для Пілсудського Західна Україна завжди була Малою Польщею і не більше того.

Полонізація Галичини та Волині за режиму «санації» набула спотворених форм. Війська розстрілювали демонстрації селян, поліція «втихомирювала» непокірливі села, православні церкви перетворювали на костьоли, закривалися українські школи, культурні та економічні організації; чисельність польського населення на Волині з 1920 р. до 1939 р. збільшилася з 7,5% до 15% (здебільшого за рахунок чиновників, поліції — «осадників», залізничників). Під цим тиском зростала ворожість, відчуженість місцевого населення. «Ніколи міжвоєнна Польща не була, власне кажучи, інтегрованою країною. Завжди у ній була Польща А та Польща Б. Це стосувалося не тільки економічної політики держави, але й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували в своїй діяльності східні окраїни... Націоналізм національних меншин, що міцнів під впливом національного гноблення, шукав опори за кордоном (у СРСР, Німеччині, Італії, Чехо-Словаччині. — С.М. ) і був благодатним матеріалом для будь-яких інтриг проти Польщі» (Збігнев Залуський. «Шляхи до достовірності»).

Терор держави викликав відповідну реакцію пригноблених народів. На знущання над ув’язненими- українцями у Березі Картузькій бойовики-націоналісти з ОУН відповідали вбивствами високопоставлених чиновників уряду, але гинули й безневинні люди — вчителі, вчені... Так, відхилення від визнання власної провини, кожне умовчання губить національну моральність, і тому складні взаємини українців і поляків у 20 — 50-і роки ХХ ст. — тема, до якої треба підходити максимально толерантно.

У 1930 році Пілсудський (він органічно не сприймав будь-які форми парламентаризму) розганяє Сейм і навіть формально відкидає залишки демократичних свобод. Влада дедалі більше еволюціонувала до ультраправих, і в результаті Польща опинилася в ізоляції, особливо після смерті Ю.Пілсудського 12 травня 1935 року. Жодній країні та культурі ізоляція не пішла на користь. Культ «свого», протипоставлений «модам», що йдуть ззовні, і є варіант ксенофобії, що отримала живлющу силу при режимі «санації».

Політик типу Ю. Пілсудського, що починав свою політичну кар’єру як лівий, але щиро бажав виконувати завдання загальнонаціонального масштабу, рано чи пізно постає перед альтернативою — залишитися в рамках «лівого» спектра політикуму (у випадку з маршалом — у рамках соціалістичної доктрини), чи служити загальнодемократичним цивілізаційним, або ж — націонал- державним пріоритетам. Саме останній шлях ясно обрав Пілсудський в останні 20 років своєї політичної діяльності.

Маючи підстави жорстко оцінювати режим «санації» як авторитарний, вкрай антидемократичний, значною мірою репресивний, ми не можемо не віддати належне маршалу в одному: йому не були притаманні повільність у дiях, коливання, хвороблива політична рефлексія, невиразність формулювань. Це була людина, здатна у необхідний момент діяти дуже рішуче і вчасно зробити той або інший вибір. На жаль, більшість сучасних українських політиків у такий спосіб охарактеризувати не можна.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-02-16 15:21:43
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар