Аліна Гаравська, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка - Україна Incognita
Україна Incognita » Зворотній зв'язок » Аліна Гаравська, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Аліна Гаравська, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Чи усі змогли замовчати про Голодомор, який винайшов керівник, вождь СРСР Сталін? Одні, зокрема, такі як американський майстер пера Дюранті, віддавали долю знедоленого та зачерствілого до кісток народу на поталу, а зі спокійною душею вішали собі «медалі героїв», за те, що побували у закритій країні, та висвітлили таку «цінну» інформацію. А люди писали листи, а люди молилися, вони благали тих іноземців через ширму терору. А чи вірили тим листам? Звісно, що ні, мовляв, влада заявляє, що все гаразд та ще й вивозять унормовану кількість зерна, то чого зі своїм статутом йти у чужий монастир?  А й справді?! «Що ті люди хліба хотіли, коли ж ніякого Голодомору й не було»,- такими шаблонами міркує не лише тодішні іноземці, котрі не знали справжньої ситуації, а й доволі велика частина сучасних українців, хоча можу закластися, що історії України як слід не знають ні ті, ні інші.

Хто як не українець мусить пам’ятати про національні трагедії? Хто, окрім нас, мусить вберегти нашу державу від такого гноблення колонізатора, який грався з нею, як з лялькою, у якої вже не було ні рук, ні ніг. Це вже питання навіть не національності, а якоїсь холодної байдужості, яка вбиває історію мертвих.

 Джеймс Мейс - талановитий дослідник, для котрого правдива інформація виборювала ім’я, а не навпаки.  Джеймс Мейс починає писати про СРСР загалом, вивчає російську мову… Тоді як могла його привабити Україна, якщо деякі стверджують, що її не було, як міг привернути увагу саме український Голодомор, коли усі були в однакових лещатах? Відповідь очевидна: лихо на нашій країні лютувало з більшим розмахом. Ось вам, панове, й об’єктивна оцінка незалежного експерта, котрий залишився в Україні, до якої припав серцем та душею. Чому цього не можемо зробити ми? Парадокс… вітчизну не обирають, її апріорі треба носити у серці, Мейс же полюбив Україну за ті краплини лиха, які випали на роз’ятрену землю, адже більше нічого на ній не було: ні українців, котрих вбивали та вивозили, ні того хліба, ні інтелігенції, ні мови, якою можна було послуговуватися.

Сам Джеймс Мейс пише:«Ваші мертві вибрали мене. І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою забагато років, щоб Україна не стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу». А ми можемо по-іншому… Слова Мейса підтверджують те, що кожен громадянин, зокрема, журналіст, творить історію через власні погляди. І хоч як пафосно це б не звучало, та все-таки на праці вищезгаданого журналіста та історика усвідомлюємо, що всесвітньо відома Пулітцерівська премія увібрала ті краплини брехні, маневрування між правдою та брехнею, оскільки була вручена Дюранті, правда ж залишалася тоді за лаштунками. Коли люди розкривають істину, міняють хід історії як минулої, так і майбутньої. Американець Джеймс Мейс розплющив нам очі, став гідним українцем, фактично взірцем, а що зробимо ми для себе? Не для когось там за океаном, а тут на рідній землі та для неї?

 

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар