250 років українського парламентаризму: непомічена дата - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » 250 років українського парламентаризму: непомічена дата

250 років українського парламентаризму: непомічена дата

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Проблема європейської сутності України цього року, як, мабуть, ніколи раніше, з суто теоретичної перемістилася у практично-політичну площину. У палких публічних дискусіях на користь питомої європейськості України та її нинішнього прагнення цивілізаційного повернення до самої себе звучали найрізноманітніші аргументи. Але щонайменше один, і достатньо вагомий, так і не прозвучав. Ідеться про витоки українського парламентаризму.

♦ Звичайно, під оглядом розвитку і становлення парламентаризму Україну не можна віднести до передових європейських держав. Так уже історично склалося, що у ті роки, коли в Англії була ухвалена і набула чинності Велика Хартія Вольностей, до українських земель рухалися орди Чингісхана; а у 1265 році, коли в Англії запрацював обраний парламент, Київ після татаро-монгольського нашестя і наступних регулярних набігів золотоординців ледь скнів — маленьке, все в руїнах, провінційне містечко... Але й «двієчником» у парламентській школі, якщо брати європейські виміри, Україна не була.

На думку низки дослідників, передпарламентаризм європейського штибу з’явився на українських теренах ще у ХІІ столітті. Йдеться про Боярську раду, яка існувала у Галицькому князівстві (потім — у Галицько-Волинському королівстві) й істотно обмежувала владу монарха. При цьому галицькі бояри, фактично не контрольовані тогочасним суспільством (йдеться про юридично вільний люд), узяли на себе стільки влади і так обмежили владу монарха, що незчулися, як їхня держава позбулася незалежності. Такий от парадокс...

БАТУРИН. САМЕ ТУТ РОЗУМОВСЬКИЙ ПРАГНУВ СТВОРИТИ УНІВЕРСИТЕТ ДЛЯ ВИХІДЦІВ ІЗ УСІХ СТАНІВ СУСПІЛЬСТВА

Віртуальна екскурсія Палацом Кирила Розумовського у Батурині

Віртуальна екскурсія Цитаделлю Батуринської фортеці

Віртуальна екскурсія Музеєм археології в Батурині

Передпарламентами можна вважати Раду Панів та Сойм Великого Князівства Литовського (литовсько-білорусько-української держави) та польський сейм, що діяв з XV ст. (якраз з часу, коли Польща приєднала до себе частину українських земель). У Московії, яка в ті часи здобула Сіверщину, існувала боярська Дума — теж щось на кшталт передпарламенту; а із середини XVI століття почав час від часу збиратися Земський Собор, який вирішував найважливіші питання державного життя, ба, навіть обирав монархів. Так, Земськими соборами були обрані московськими царями Борис Годунов та Михайло Романов, засновник відомої династії правителів Росії.

♦ Таким чином, у період бездержавності чи латентної державності (як-от у складі Великого Князівства Литовського) вищі стани українського суспільства брали участь у роботі середньовічних і ранньоновочасних передпарламентів тих держав, до яких входили різні регіони теперішньої України. До речі, у той же час подібний передпарламент виникає й у Кримському ханстві — Диван. Його компетенцію яскраво характеризує, скажімо, те, що саме він визначав обсяги грошових витрат на ханський двір та палац і саме він вирішував, які військові походи і яке чисельно військо має здійснити. Рішення Дивану були обов’язковими для всіх кримських татар, зокрема й для глави держави; якщо Диван хотів заблокувати діяльність того чи того хана, він просто впродовж тривалого часу не збирався, і важливі рішення не ухвалювалися.

Дехто з дослідників розглядає старшинські ради, які частіше чи рідше збирали деякі (не всі) з українських гетьманів як своєрідні вітчизняні передпарламенти. Але справжні парламенти, які вслід за Англією й Ісландією постають один за одним у континентальній Європі, в тодішній Україні так і не запрацювали. Про них ішлося в законодавчих актах, які з тих чи тих причин не втілилися у політичну практику. Хоча, з іншого боку, сам факт появи цих актів, створених визначними українськими політиками й правниками, засвідчує: частина вітчизняної еліти добре розуміла значення представницької демократії у державному житті. На жаль, інша частина еліти, й, особливо, плебс надто покладалися на «хазяїна». Не мало значення, хто він був: польський король, оттоманський султан чи московський цар. А то й свій гетьман — різниця в історичному планів врешті-решт виявилася не такою  уже й значною...

Пряма ж козацька демократія була надто хиткою. Сьогодні рада (надто «чорна») кричить так, завтра інакше, сьогодні обрали одного гетьмана, завтра одразу двох, а то й трьох. Сьогодні хитнулися до союзу з Бахчисараєм, завтра — з Москвою, післязавтра — зі Стокгольмом. І це зрозуміло — бо ефективна демократія означає поділ влади, напрацьовану процедуру, єдність прав та обов’язків як посадовців, так і пересічних виборців. Без усталеного парламентаризму досягнути цього навряд чи можливо.

Отже, вперше про справжній парламент говориться не у Конституції Пилипа Орлика, як, можливо, думає хтось із читачів, а у документі, знаному як Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 року. Зупинимося на ньому детальніше — він на те заслуговує.

У той час козацька верхівка та інші освічені суспільні стани переконалися, що Московія тлумачить Переяславську угоду як повне підпорядкування українських земель цареві, а до того ж не збирається сприяти тому, задля чого, власне, Богдан Хмельницький і пішов під руку Романових — а саме об’єднанню всіх територій України-Руси, від Путивля аж до Сяну, щоб кордон Козацької держави став, за словами гетьмана, «як за давніх князів Руських». Хмельницький помирає; гетьман Іван Виговський, який приходить на зміну нікчемному Юрасеві Хмельниченку, шукає іншого способу легітимації Patria Cosacorum, аніж угода з лукавим Кремлем. Радник, а потім і канцлер гетьмана Виговського (власне, Великого Князівства Руського) Юрій Немирич складає й домагається підписання угоди «між станами Корони Польської і Великого Князівства Литовського, з одного боку, і вельможним гетьманом і Військом Запорозьким, з другого», яку він і козацька еліта вважають виходом зі складної геополітичної ситуації.

♦ Трактат передбачав перетворення польсько-литовської держави на конфедерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (тобто, України). Українську державу, за угодою, складали воєводства Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Чернігівське та частково Руське (Галичина). «Органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського оголошувалися Національні збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада мусила належати довічно обраному й затвердженому королем гетьманові», — пише про устрій Великого князівства Руського професор Наталя Яковенко.

За українською державою визнавалося право мати скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, шестидесятитисячне реєстрове військо та десятитисячну найману армію (це давало у підсумку можливість створення одних із найпотужніших збройних сил Старого Світу). А мету конфедерації окреслювали рядки угоди: «Спільна рада і спільні сили тих народів мають бути супроти будь-якого ворога».

Юрій Немирич, магнат за походженням, вільний українець за свідомим вибором, студент і докторант кількох найкращих університетів Європи, автор низки праць на політико-правові теми, написаних вишуканою латиною, прихильник республіканського державного устрою, розумів: парламент — порожнє місце без ґрунту, на якому він мусить постати.  Без університетів, без шкіл та гімназій, без свободи слова, без релігійної рівності та віротерпимості, без місцевого самоврядування. Все це було передбачене Гадяцьким трактатом. Як і гідне представництво українців у Сенаті конфедерації, як і вибори короля польсько-литовсько-українського міждержавного об’єднання елітами всіх трьох народів.

♦ На жаль, цей без перебільшення геніальний проект не був утілений у життя. Першого удару завдав Варшавський сейм, який урізав права Козацької держави до рівня Зборовського договору 1649 року, тобто повернув усе на рівень початку визвольних змагань, коли Patria Cosacorum ще тільки почала конституюватися. Польська шляхта у своїй масі відмовилася визнати українців рівними з поляками людьми. З цим не могли змиритися навіть найближчі друзі Виговського, такі, як Іван Богун. Другий удар — у випадковій, безглуздій прикордонній сутичці гине великий канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Третього удару завдали — традиційно — свої. Почалися підбурювані Москвою повстання. Проти Івана Виговського висунули безпрограшне в очах плебсу звинувачення: мовляв, «гетьман запродав Україну ляхам». Спрацювало. Між парламентською демократією і «добрим царем», «лядською» Європою та «православною» Євразією голота обрала царя та Євразію. І це, мабуть, сталося логічно: адже за тодішньою політичною традицією рядове козацтво і селянство не могло обирати і бути обраним до вищих представницьких органів.

До речі, у ті роки у Московському царстві ще продовжували збиратися Земські собори. Питання прийняття Козацької держави «під царську руку» також вирішував Собор. Останній із них зібрався 1684 року для обговорення питань, пов’язаних із укладанням «довічного миру» з Річчю Посполитою. Потім у Московії розпочалося царювання  Петра І — і скликання Соборів припинилося; а наприкінці XVII століття цар ліквідує й боярську Думу. Отака-то «європеїзація» проводилася в життя Петром І — активне запозичення європейських технологій та військових новацій без запозичення чи прогресивного розвитку власних соціально-політичних інституцій.

Що ж стосується Конституції Пилипа Орлика, чий автор, як і Юрій Немирич, також був людиною надзвичайно освіченою й прихильною до тодішніх передових ідей, то там встановлювалося: щороку має тричі (на Різдво, на Великдень і на Покрову Богородиці) збиратися Генеральна Рада, до якої входитимуть полковники із полковою старшиною і сотниками, генеральні радники, спеціально обрані з усіх полків, та посли Запорозького низового війська. Без дозволу Ради гетьман не міг зачинати жодної значної справи (якщо, звісно, не траплялося якоїсь конче нагальної справи — наприклад, ворожого нападу, тоді рішення ухвалював гетьман разом із генеральною старшиною). На Раді всі справи мали розглядатися, говорячи сучасною мовою, коректно, без образ з будь-якої сторони, а якби хтось образив би гетьмана, то ця справа мала бути передана у військовий генеральний суд, тиснути на який гетьман не мав права. До цього варто додати, що і полковники, і сотники, і генеральний підскарбій (міністр фінансів) та низка інших посадовців не призначалися, а обиралися, отже, Генеральна Рада та гетьманський уряд мали складатися з осіб, обраних козацьким станом. І не випадково Пилип Орлик зазначав: «Самодержавство не властиве гетьманському врядуванню...»

Але і Конституція Пилипа Орлика залишилася невтіленою.

А далі, коли у Західній Європі на повну силу розгортається Просвітництво, в Україні прямим його відголосом стають реформи останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського і його практична спроба створити перший постійно діючий український парламент.

♦ Кирило, молодший брат Олексія Розумовського (Розума), фактичного чоловіка російської імператриці Єлизавети Петрівни, був справжньою людиною доби Просвітництва. У 1743 — 1745 роках він навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом знаних учених Ейлера та Штрубе.  1746 року його було призначено президентом Петербурзької академії наук. А в лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою імператриці Єлизавети обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної України.

І практично одразу ж молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітні. Виходив він з того постулату, що наука, освіта, культура — це речі засадничі для розвитку країни. Звичайно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили найвидатніші мислителі того часу. До честі Розумовського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в тому, що прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хотів створити університет у Батурині, який він відбудовував і мав намір знову зробити гетьманською столицею, розпочавши там і в деяких інших містах реалізацію широкої програми «національних строєній», а другий — заснувати на базі Києво-Могилянської академії, причому сама академія стала б богословським факультетом університету. Мав він і намір широко засновувати нові друкарні, — не лише при університетах, а й при гімназіях. А на додачу — як переповідали сучасники — плекав гетьман Розумовський плани запросити завідувачем своєї бібліотеки в Батурині (це на ті часи була висока посада, щось на кшталт нинішнього міністра культури чи принаймні його заступника) самого Жан-Жака Руссо і листувався з ним.

♦ Зміцнював гетьман й автономію Лівобережжя. Він починає з власної руки роздавати маєтності старшині (а це був дуже вагомий важіль, щоб тримати її в послуху), самостійно призначає полковників (чого не було з часів Петра І), встановлює власні митні збори, щоб мати кошти у державній скарбниці. Намагався Розумовський — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин. Під впливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства. Почалася військова реформа: була модернізована артилерія, козацькі полки набули регулярного характеру (так звана воїнська екзерциція, за проектом полковника лубенського Івана Кулябки). У полках запроваджувався вишкіл за європейськими зразками, вводилася уніформа — синій мундир з червоним коміром, білі штани та різнокольорові шапки для кожного полку. Кожен козак мав обов’язковий військовий обладунок — рушницю, шаблю й спис.

Проводив гетьман Розумовський й судову та адміністративну реформи, поділивши країну на 20 повітів і створивши нову систему судів. 1760 року були запроваджені земський суд (цивільні справи), гродський суд (кримінальні справи) та підкоморський суд (земельні справи). Над ними всіма стояв Генеральний суд з 12 осіб, до якого входили двоє генеральних суддів, призначених гетьманом, та десять виборних осіб зі старшини кожного полку. Згодом гетьман дозволив полковим канцеляріям та прохачам-чолобитникам у разі нагальної потреби і важливої справи звертатися безпосередньо до Генерального суду, що прискорило судочинство і зробило його ефективнішим. На виконання універсалів Розумовського у містах із значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних. До їхніх функцій входили вручення судових повідомлень, контакти зі сторонами, задіяними в судових процесах, огляд місць злочину, жертв або постраждалих, виконання рішень суду у цивільних справах та нагляд за порядком під час судового процесу.

♦ Загалом Кирило Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу, яка б перебувала в особистій унії з Росією. Під час цієї перебудови оприявнилися дві головні політичні течії серед найвищої козацької старшини. Однією з них була консервативна (її речники — генеральний писар Андрій Безбородько та генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), яка прагнула, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої, де роль шляхти відігравала б старшина. Остання в ті часи так офіційно і звалася: «шляхетство». Разом із тим відбувалося обмеження прав посполитого люду, але одночасно було відкрито ширший, ніж раніше, доступ до шляхетства представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат, випускники Києво-Могилянської академії, Московського та європейських університетів тощо, включно з українізованими вихідцями із середовища етнічних меншин).

♦ До другої, ліберально-просвітницької, течії належали передусім представники молодої старшинської інтелігенції, які здобули вищу освіту в Західній Європі (їхніми речниками були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар). Вони знаходили зразки для державної перебудови своєї країни західніше за Польщу і воліли встановити в Україні щось на кшталт освіченої монархії зі спадковим правлінням роду Розумовських, але з наданням їй конституційного оформлення шляхом створення постійно діючого станового парламенту («Генеральне зібрання» або ж «Генеральні збори»), що займався б законодавством і контролем за гетьманським урядом.

Гетьман регулярно збирав старшинські ради, а 1763 року для затвердження остаточного варіанту судової реформи на Гетьманщині скликав у своїй столиці Батурині Генеральне зібрання, яке працювало й наступного року. Ці зібрання мали стати — згідно з проектом молодих реформаторів, підтриманим гетьманом, — постійним, таким собі шляхетським парламентом за участю іменитих городян. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом та встановлення митного кордону між Україною і Росією тощо. Бо ж, як говорили промовці, у нас з росіянами один монарх — але дві істотно відмінні країни, дві держави, з’єднані тільки персональною унією. 1764 року учасники Генерального зібрання зробили спробу висунути свої домагання перед російською владою; було схвалено 23 пункти чолобитної на ім’я імператриці Єкатерини II з проханням повернути Гетьманщині всі вольності часів Хмельницького і закріпити гетьманство за родом Розумовських.

♦ Звичайно, це були утопічні сподівання, зумовлені, втім, риторикою нової монархині, яка у ті часи вела мову про освічене правління і створення свого роду законодавчого органу з представників різних станів Російської імперії. Але, як з’ясувалося, то була тільки риторика: імператриця Єкатерина ІІ у відповідь скасувала посаду гетьмана та призначила керувати Гетьманщиною Малоросійську колегію. Зрозуміло, що разом із тим зійшла на пси й ідея Генерального зібрання. Звісно, таке зібрання на той час виглядало достатньо архаїчно, бо йшлося про щось на кшталт шляхетського сейму з домішками представників міщан із самоврядних міст, а між тим у європейському повітрі вже ширяли ідеї Свободи, Рівності і Братерства. Втім, Генеральне зібрання, на відміну від шляхетських сеймів, мало бути постійним, з досить широкими правами. Але так чи інакше, цього року Верховна Рада мала б ініціювати відзначення 250-ліття вітчизняного парламентаризму, бо, попри все, рух до нього був тривалим та закономірним, а його практичне втілення хоча й проіснувало недовго, але стало свідченням часів, «ще як були ми козаками», а Україна — частиною європейського політико-культурного простору.

2013-12-20 11:55:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар