Право на Крим

1968-й став знаковим роком для кримськотатарського духу. Генерал Григоренко

Намагаючись обезголовити національний рух, радянський режим піддавав репресіям насамперед національну інтелігенцію. Адже гасло “Крим – без кримських татар” перетворило в опонентів компартійної влади навіть найвідданіших комуністів. Одним із численних прикладів цього – доля Джеппара Акимова. За професією – педагог. Багато років працював у Наркомосвіти Кримської АРСР. Член КПРС, офіцер запасу. Редактор газети “Кизил Крим”. Під час війни – організатор випуску летючок та пропагандистських матеріалів рідною мовою в партизанських загонах Криму. На засланні в Узбекистані був замполітом на будівництві залізниці, економістом в установах. За участь у національному русі 1968 р. виключений з КПРС. 29 серпня 1972 р. заарештований. Звинувачений як “один з організаторів та підбурювачів так званого руху за повернення всіх татар до Криму”, в авторстві та підписуванні документів руху. 28 листопада Акимова засудили за ст. 190-1 КК РРФСР на максимальний термін – 3 роки позбавлення волі. Він гідно поводився на процесі. Наприклад, на запитання судді щодо визначення поняття “насильницька асиміляція” відповів: “Це ліквідація умов національного існування, рівноправ’я, виселення й утримування на висилці, ліквідація шкіл, преси, театрів, клубів і бібліотек, без яких гине культура, мова нації і сама нація”.

Син розвідника кримських партизанів Бекіра Османова та росіянки Марії Гущинської Юрій, випускник Московського Вищого технічного училища ім. Баумана, інженер-механік, автор багатьох публікацій у самвидаві про Ісмаїла Гаспринського, статей з історії кримських татар, листів керівникам радянського уряду, письменникам, громадським діячам про становище співвітчизників був вперше заарештований 5 січня 1968 р. На судовому процесі в Ташкенті на запитання судді, відколи бере участь у т. зв. національному русі, відповів: “З того дня, коли вихователька дитячого садка сказала: «Молока кримськотатарським дітям немає»”. А під час згадки, що законом 1946 р. кримські татари були наділені землею, заявив: “Спровді, кримські татари були наділені землею – це півтора погонних метра на кладовищі”. Відбувши 2,5 року таборів посиленого режиму, Османов продовжив боротьбу за повернення депортованого народу на Батьківщину, що призвело до наступного арешту в грудні 1982 р. й засудження у травні 1983 р. до 3 років таборів суворого режиму. Відразу після закінчення терміну ув’язнення його оголосили шизофреніком й запроторили до психіатричної в’язниці. 18 грудня 1986 р. у Нью-Йорку перед штаб-квартирою ООН відбулася демонстрація на захист Мустафи Джемілєва та Юрія Османова. У ній взяв участь і засновник Московської Гельсінкської групи Юрій Орлов.

Проміжним наслідком національного та міжнародного тиску на радянське керівництво став Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму” від 5 вересня 1967 р. Він скасовував “відповідні рішення державних органів у частині, що містила огульні обвинувачення відносно громадян татарської національності, які проживали в Криму”. Водночас зазначав, що вони “вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік”. Навіть поверхового погляду достатньо, щоб зауважити: зникло поняття “кримські татари”, а отже й окрема нація, немає нації, то немає в неї й Батьківщини, відтак, нема куди їх повертати, до того ж відсутня й потреба в цьому, адже вони “вкоренилися”, а виривати людей з корінням щонайменше “негуманно”.

Очевидна облудність і демагогічність цього указу відобразилися й у корекції Указу ПВР СРСР від 28 квітня 1956 р. окремою постановою від того ж 5 вересня 1967 р. Вона пояснювала, що “громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму, і члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу у відповідності з чинним законодавством про працевлаштування і паспортний режим. Зважаючи на очевидний факт, що Крим – це частина території СРСР, кримські татари почали масово повертатися на історичну Батьківщину. Але вони не врахували, що цей указ, як і Конституція, як казав один слідчий КДБ, пишуться для закордону. Усні “роз’яснення”, партійні постанови та відомчі інструкції зводили згадані укази до фігового листка реальної політики. Відмова в нотаріальному закріпленні придбаних осель, узаконенні новобудов, працевлаштуванні, а відтак і у прописці перетворювали життя поворотців у пекельні страждання. Владці виробили безвідмовний алгоритм: позбавлення права на працю – кілька штрафів за мешкання без прописки – судові присуди за порушення паспортного режиму – примусове конвойоване виселення за межі Криму – руйнування залишених будинків. Так, від дня публікації указу до грудня 1967 р. у Крим прибуло близько 1200 сімей (майже 6 тис. осіб), однак на “законних підставах” поселитися змогли лише 2 сім’ї та 3 холостяків, а протягом 1968 р. насильницьки викинутими з батьківської землі виявилися понад 10 тис. кримських татар, які повернулися домів. Однак вони знову поверталися й продовжували боротися за право жити на рідній землі.

Зазначене ілюструє історія Мамеді Чобанова. Навесні 1968 р. він приїхав до Криму. Незважаючи на потребу в робітниках (завозили їх з України й Росії), йому скрізь відмовляли у праці й житлі. 26 червня 20 кримських татар, зокрема й Чобанов, прийшли в облвиконком. Голова Чемодуров прийняти їх відмовився, але вони залишилися у приймальні. Наряд міліції на чолі з обласним начальником, викручуючи руки, заарештував усіх. Десятьох відправили літаком у Середню Азію, дев’ятьох ув’язнили на 15 діб, а Чобанова, звинувативши в опорі міліціянтам, 26 серпня засудили на 3 роки таборів. Тим часом до Криму повернулися його матір та два брати. Після звільнення Чобанов 11 місяців домагався права жити з сім’єю. Його знову заарештували й засудили на рік концтабору суворого режиму за проживання без прописки. Після повернення йому довший час не видавали паспорт.

Рік 1968 став знаковим для кримськотатарського руху – він зблизився з правозахисним, що дозволило ширше інформувати світову демократичну громадськість з метою та перебігом акцій, репресіями щодо їх учасників, розширило коло підтримки вимог депортованих. У Москві у кримських татар був захисник їхніх інтересів – письменник, старий комуніст і політв’язень 1938–1943 рр. Алєксєй Костерін. Він допомагав їм у спілкуванні з урядовцями. 1966 р. запізнався з опальним генералом з України Петром Григоренком, який на той час за опозиційну діяльність вже був виключений з КПРС, розжалуваний у рядові, позбавлений нагород і пенсії. У 1964–1965 рр. його понад рік “лікували” від вільнодумства у психіатричній в’язниці. 17 березня 1968 р. кримські татари влаштували вечірку з нагоди 72-річчя Костеріна, який з інфарктом перебував у лікарні. Він попросив Григоренка взяти в ній участь і виступити. У присутності близько 250 представників депортованого народу Григоренко сказав (запис КДБ): “Свої вимоги не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які вам надає Конституція – використанням свободи слова і друку, зібрань і мітингів, вуличних походів і демонстрацій… Не вважайте свою справу лише внутрідержавною, звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості й до міжнародних організацій. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком визначену назву. Це найчистішої води геноцид – один з найтяжчих злочинів проти людства… Перестаньте просити, поверніть те, що належить вам за правом, але незаконно у вас відібране…”.

На цих зборах П. Григоренко познайомився з молодим активістом кримськотатарського руху М. Джемілєвим, яким опікувався протягом усього подальшого життя. Московське помешкання генерала стало штаб-квартирою та тимчасовим помешканням делегованих до столиці кримських татар. Він спільно з друзями – російськими дисидентами – допомагав писати й редагувати їхні заяви, звернення, петиції. Про всі репресивні заходи проти них Григоренко повідомляв у самвидаві та передавав західним кореспондентам. Через загрозу арешту після втечі під час обшуку в нього два місяці переховувався М. Джемілєв. У травні 1969 р. Григоренко поїхав до Ташкента громадським захисником на процес десяти кримських татар. Але там його заарештували. Під час перебування в Америці після позбавлення його громадянства СРСР у лютому 1978 р. він співпрацював із Національним центром кримських татар у США, спілкувався телефоном з М. Джемілєвим, а 1986 р. із допомогою Президента США Р. Рейгана врятував його від сьомого ув’язнення. Помер П. Григоренко 27 лютого 1987 р. У кримських татар він заслужив глибокий пошанівок. У багатьох оселях є його портрети. У першому ж поселенні кримських татар, збудованому після повернення на Батьківщину, одну з вулиць назвали іменем генерала Петра Григоренка. Долаючи відчайдушний опір шовіністично налаштованих комуністів, кримські татари 1999 р. встановили в Сімферополі пам’ятник П. Григоренкові, а сквер навколо нього назвали його ім’ям. Проспект Григоренка є у Києві, площа – у Львові, вулиці – в Сімферополі, Ялті, Бахчисараї, інших містах. Пам’ятник на його могилі в Бавнд-Бруку було виготовлено за проектом відомого скульптора Ернста Нєізвєстного.

Окрім згаданих А. Костеріна та І. Габая, активну допомогу кримським татарам у їх боротьбі за повернення на Батьківщину надавали Андрій Сахаров, Софія Каллістратова, Наталія Горбаневська, Людмила Алєксєєва, Александр Лавут та ін., а також Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, створена 1969 р., Комітет прав людини в СРСР (1970) та Московська Гельсінкська група (1976–1982). Інформаційний орган правозахисного руху “Хроника текущих событий” від першого випуску (квітень 1968 р.) постійно публікував документи кримськотатарського руху та репресій щодо його активістів. Зокрема, 17 травня 1974 р. повністю присвятив цій проблемі 31 випуск.

Підтримку національному руху кримських татар виявляло й вільнодумне українство на Батьківщині та в діаспорі. У низці випадків поширення документів руху кваліфікувалося антирадянським діянням у вироках опозиційно налаштованим громадянам. Таке обвинувачення висунули Іванові Сокульському з Дніпропетровська за зберігання й розповсюдження промови П. Григоренка 17 березня 1968 р. на захист депортованого кримськотатарського народу. За написання “Листа творчої молоді Дніпропетровська”, промову П. Григоренка та інший самвидав Дніпропетровський обласний суд 27 січня 1970 р. ув’язнив його на 4,5 роки в концтаборах суворого режиму.

Рішуче й однозначно про долю кримських татар висловився багатолітній політв’язень одесит Святослав Караванський 10 квітня 1966 р. у надісланому з концтабору клопотанні Голові Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Він заявив: “Кричущими фактами національної дискримінації є факти поголовного виселення за межі своїх республік та ліквідації державності кримських татар і німців Поволжя. Виселення татар з Криму – акт кричущої несправедливості, і ніякі аргументи на його захист не можуть його виправдати. Як це так, у ХХ віці суспільство, що прагне збудувати найсправедливіший лад на землі, виселює з історичних земель 900 000-ний [так у тексті – Ю. З.] народ за «зраду Батьківщини» окремих його представників?.. Хіба знищення державності кримських татар, розсіяння їх по просторах Казахстану і Сибіру, позбавлення їх шкіл, газет, театрів рідною мовою сприяє зближенню між народами?”. З метою справедливого розв’язання зазначених проблем він запропонував: “Відновити державність кримських татар… Повернути нерухоме майно сім’ям несправедливо виселених і репатрійованих тепер народів… Переглянути систему паспортних обмежень і засудити паспортну дискримінацію, яка суперечить міжнародній конвенції і підриває дружбу народів”.

Негативну оцінку депортації й подальшої дискримінації кримських татар висловлювали не лише українські інакодумці, а й підпільні організації. Так, члени Українського національно-визвольного фронту (1968–1973) Зоряна Попадюка поширювали летючки, в яких засуджували “депортацію сталінським режимом цілих народів, зокрема, кримськотатарського”.

У програмному документі підпільної Української загальнонародної організації (1961–1991) Миколи Крайника “Звернення до українського народу на Україні й у всьому світі” (грудень 1974 р.) зазначалося: “Нарівні з українцями зазнають національного гноблення представники інших національностей, … позбавлені своїх національних шкіл і культурно-освітніх товариств та релігійних вірувань… Кримських татар позбавили можливості повернутись в Крим, де вони проживали протягом багатьох століть… Ми за те, щоби всі національні меншості на Україні мали повні політичні, економічні, національні, релігійні права нарівні з росіянами й українцями”.

Чітку позицію щодо проблеми кримських татар зайняло Закордонне представництво Української Головної визвольної ради, створеної 1944 р. як уряд воюючої України. Заява Президента ЗП УГВР (липень 1969 р.) “У справі повернення татар на Крим” констатувала, що “насильне виселення кримських татар з їхньої батьківщини в 1944 році треба кваліфікувати як злочин народовбивства… Сучасна боротьба кримських татар за повернення на їх рідні землі наскрізь законна… Український народ й усі українці, незалежно від того, де вони живуть, повинні підтримати законну боротьбу кримських татар… Українському народові чужий усякий шовінізм, а з кримськими татарами він пов’язаний вузлами спільної долі, спільних інтересів і дружби. Українці, що живуть у Криму, і весь український народ визнає і визнаватиме за кримськими татарами, як і за всіма народами, що живуть на Україні, право вирішувати питання про форми їхніх майбутніх взаємин з українським народом і його державою”. 

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України