Традиція вчитися

Українські традиції шкільництва давні та міцні, своїм корінням сягають тих часів, коли в багатьох країнах Східної та Центральної Європи про школу як таку мова не йшла.

Європейські канони Київської Русі

Власне термін «школа» на Русі з’явився лише в ХIV ст., тому до всіх попередніх закладів ми можемо застосовувати його лише умовно. Однак відомо, що ще до появи Київської Русі в VII-V ст. до н. е. на півдні України в грецьких містах-колоніях існували гімнастії – заклади для фізичного виховання дітей. А вже за часів правління княгині Ольги відкрилися перші «школи книжності».

З прийняттям християнства виникла потреба в освічених, грамотних людях, які зможуть його популяризувати. Тому Володимир Великий відкрив школу «книжного вчення», де на той час навчалось 300 дітей і яка утримувалась коштом державної казни. У тих перших «володимирських» школах діти були ізольовані від домашнього спілкування з батьками, щоб уникнути язичницького впливу на молодих вихованців. Від батьків ізолювали навіть князівських нащадків, але з інших міркувань. Синів князівського роду з 3-4-річного віку віддавали на виховання до сім’ї годувальника, якого обирали серед бояр. У період об’єднання руських земель така штучна родинність посилювала зв’язки київських князів з боярами та зміцнювала державу.

Але це тривало недовго. Незабаром стало очевидним, що неприродний розкол сім’ї негативно впливає на стосунки. Брати, виховані у різних сім’ях, втрачали родинні зв’язки та легко розпочинали міжусобні сутички за київський престол. Бояри-годувальники теж використовували свій вплив на вихованців у своїх інтересах. Зрештою, від такої практики змушені були відмовитися, і в «моду» ввійшли досвідчені домашні вчителі – так звані дядьки.

Син Володимира Ярослав був одним із провідних освітян Європи свого часу. Він заснував школу в одному з приміщень Софіївського собору, відкрив майстерню-скрипторій, де перекладали і переписували книги та вели київський літопис, створив першу в Україні книгозбірню (1034). Книги, які писали в стінах Софії, стали фундаментом бібліотеки Печерського монастиря, що з кінця ХІ ст. був одним із найважливіших осередків культурного життя України-Русі. Навчатися грамоті до школи Ярослава приїжджали з усіх куточків Європи. Принци з Англії, Угорщини, Польщі, Швеції, Скандинавських країн долали сотні кілометрів, аби здобути освіту в Києві. Про це свідчать тогочасні літописи, латинські хроніки та скандинавські саги. Ще одним підтвердженням високої освіченості руських князів є слова Володимира Мономаха, який, згадуючи про свого батька Всеволода, писав, що той «дома сьдя изумьяща пять язик» (сидячи вдома, вивчив п’ять мов).

Перші колегії та освітяни для царя

Однак, на жаль, як і тепер, так і тисячу років тому розвиток освіти залежав від політичних процесів. Після занепаду Київської Русі українські землі відійшли до Великого князівства литовського, а з 1569 р. – до Речі Посполитої. Розпочалася запекла боротьба православ’я з католицизмом та протестантизмом, що стало поштовхом до виникнення братств, які, на думку Михайла Возняка, саме за таких умов «стали на сторожі національних потреб, заводячи школи та друкарні». Першим із відомих нам братств було Успенське ставропігійне братство у Львові (статус ставропігії, безпосереднього підпорядкування Синоду, воно отримало 1539 р. від патріарха Єремії). У школі, яку заснували львівські братчики, вивчали класичний для того часу тривіум (граматика, риторика, діалектика), що згодом стало зразком для братських шкіл у Вільні, Києві та Луцьку.

Менш ніж за півстоліття освітній центр зі Львова переноситься до Острога, де князь Костянтин Острозький 1576 р. заснував Тримовний ліцей, більш відомий як Острозька академія. В її стінах вивчали грецьку, слов’яно-руську і латинську мови, також є припущення, що вона функціонувала за тогочасним зразком «семи вільних мистецтв» (тривіум і квадривіум – граматика, риторика і діалектика, арифметика, логіка, музика, астрономія). Окрім школи в Острозі функціонували також літературно-перекладацький гурток та острозька друкарня, відомі своїми перекладами Біблії та інших творів. Захарія Копистенський так охарактеризував коло острозьких діячів: «Згромадилися тут ритори, рівні Демосфену, та інші різні філософи, знайшлися й знамениті математики та астрологи. Церква та двір князя були повні православних учителів, євангельських та апостольських… які знають богословіє і праву віру від богословів Діонісія, Афанасія та інших багатьох і від соборів та патріархів східних».

Уже 15 жовтня 1615 р. у Києві відбулася ще одна видатна подія для українського шкільництва. Шляхтянка Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству садибу на Подолі під монастир та «школу дітям, так шляхетським, як і міським». Того ж року при Богоявленській церкві київськими братчиками була заснована школа «наук елліно-слов’янського і латино-польського письма». Петро Могила 1631 р. заснував у Києво-Печерській лаврі школу, яка вже через рік об’єдналася з братською та отримала назву Києво-Могилянської колегії, а з 1701 р. – офіційний статус академії.

Тогочасна структура колегії складалася з двох конгрегацій. Нижча передбачала навчання у шести класах: фара та інфіма (початкова освіта), граматика і синтаксема (вивчення граматичних правил трьох мов, переклади, арифметика, катехізис та музика), піїтика (віршування) і шостий клас – риторика. Навчання у вищій конгрегації складалося з курсу філософії за схемою Арістотеля (логіка, фізика, метафізика) та богослов’я за системою Фоми Аквінського й духовного проповідництва (гомілетики).

Києво-Могилянська академія завжди пишалася своїми випускниками. У її стінах здобули освіту шість українських гетьманів: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович та Юрій Хмельницький. Не менш відомою була й філософська школа. За словами Дмитра Чижевського, упродовж XVII – початку XVIII ст. мало не в усіх російських університетах філософські курси викладали випускники Києво-Могилянки. Вище російське духовенство першої половини XVIII ст. також складалося переважно з українців, які навчалися в академії.

Загалом кияни відіграли ключову роль у становленні системи вищої освіти в Росії. Ще 1640 р. Петро Могила запропонував російському царю Михайлу Федоровичу заснувати у Москві школу, де київські вчені навчали б грецькій та слов’янській грамоті. Однак цю пропозицію не було підтримано. Лише згодом з ініціативи боярина Ф. Ртищева до Москви приїхали 30 київських учених-монахів, які у московському Андріївському монастирі перекладали російською мовою книги, привезені з України. 1649 р. цар запросив з Києва ще одну групу вчених. Серед них був і Симеон Полоцький, який 1687 р. відкрив у Москві Елліно-грецьку академію, що стала першим вищим навчальним закладом у Росії, брала активну участь у заснуванні палацового театру, який вважається першим російським театром. В академії Полоцького 1731-1735 рр навчався геніальний російський учений Микола Ломоносов. Після закінчення курсу риторики в жовтні 1734 р. Ломоносов попросив відрядження до Києва. У бібліотеці Київської академії працював з цінними рукописами та першоджерелами.

Однак результати політичної боротьби стали на заваді розвитку освітнього центру в Києві. Уже 1817 р. Києво-Могилянську академію реорганізували в духовну семінарію, а з 1819 р. її було підпорядковано Синоду. Більшовики 1920 р. передали приміщення Духовної академії штабу Дніпровської військової флотилії, а 1967 р. на території академії було відкрито Вище військово-морське політичне училище. Відновлення старовинного українського академічного осередку відбулося лише 16 жовтня 1991 р. 

Університет у Батурині: мрія, яка не здійснилася

Ще однією важливою і, на жаль, уже призабутою сторінкою розвитку української системи вищої освіти є проект Батуринського університету Кирила Розумовського. Останній гетьман Лівобережної України, який отримав освіту в кращих навчальних закладах Франції, Італії та Німеччини і очолив Імператорську академію наук, захопився ідеєю створення університету в Батурині – місті, яке він планував згодом перетворити на свою столицю. Остаточний проект університету був допрацьований 1760 р. Якщо порівняти його з проектом Московського університету, автором якого був Михайло Ломоносов, то зауважимо помітний національне підґрунтя університету, адже він мав «гарантувати поповнення… докторів, магістрів і професорів із числа малоросійських людей». Ще одною особливістю був демократичний підхід: студентами могли стати навіть кріпаки (за умови їх попереднього розкріпачення), а при вступі до Московського університету вимагалося «сноситься с геральдией», про кріпаків і мови не було. Також було здійснено спробу виокремити групи наук, зокрема історико-літературних, правничих, фізико-математичних, природничих, хіміко-біологічних та класичних, тоді як у Московському університеті було лише три факультети: юридичний, медичний та філософський.

Однак реалізувати свою їдею і побудувати прогресивний на той час університет Кирилу Розумовському не судилося. Указом від 10 листопада 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманство, а через рік було знищено Запорозьку Січ та рештки політичної автономії України.

Класичні університети

Наприкінці XVII та у XVIII ст. відкрилися класичні університети. Спочатку у Львові (1661), потім у Харкові (1805), Києві (1834) та Одесі (1865). Львівський університет спочатку був німецькомовним, і лише 1787 р. було засновано Руський Інститут («Студіум Рутенум»). Деякі навчальні предмети богослов’я та філософії викладалися українською мовою. Після «весни народів» в університеті було створено чотири українські кафедри на богословському відділі і кафедру української мови та літератури, очолювану Яковом Головацьким. 1837 р. у Київському університеті вийшло друком видання повного тексту «Слово о полку Ігоревім» з коментарями Михайла Максимовича (ця книга була навіть у приватній бібліотеці Тараса Шевченка). Сам поет у лютому 1847 р. став учителем малювання у Київському університеті. Однак довго учителювати не судилося. Уже в квітні того ж року Шевченка заарештували за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства, а університет через рік тимчасово закрили.

Університет у підпіллі

Незначного покращення було досягнуто на початку ХХ століття, проте ненадовго. За часів Гетьманату був оприлюднений закон про обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії, та географії у середніх школах, було відкрито 150 україномовних гімназій, засновано перші державні університети з українською мовою навчання у Києві та Кам’янець-Подільському, Українську академію мистецтв та Українську академію наук.

Особливої уваги заслуговує діяльність таємного українського університету у Львові, що діяв у період польської окупації 1921–1925 рр. Спочатку в університеті існувало лише три факультети: філософський, юридичний та медичний. Згодом було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу та факультет мистецтва під керівництвом Олекси Новаківського. Діяльність університету була таємною та законспірованою: лекції читали у приміщеннях НТШ, «Просвіти», підвалах собору Св. Юра та приватних квартирах викладачів й студентів. Фінансування також доводилось забезпечувати самотужки або завдяки підтримці численної діаспори. Серед викладачів таємного університету було чимало провідних українських науковців того часу, зокрема І. Крип'якевич, К. Студинський, М. Корчинський, С. Балей, М. Возняк, Л. Білецький, Ф. Колесса, І. Зілинський, І. Свєнцицький, В. Левицький, М. Чайковський, С. Шухевич, Ю. Гірняк, В. Охримович, М. Сабат та інші. Однак через постійні переслідування та утиски польської влади університет довелося закрити, а студенти продовжили навчання у Вільному українському університеті у Відні.

Радянська школа. Школа «пост»?

Радянський період, окрім короткотривалої українізації у 20-х роках, знаменував для національної системи шкільництва лише тотальну русифікацію. 1958 р. радянське керівництво опублікувало семирічний план розвитку народного господарства, який класифікував другу мову в національній школі як «дисципліну за вибором». Українська мова та література у численних російських школах в Україні стали факультативними. А закрита постанова колегії Міносвіти УРСР від 29 червня 1983 р. наказувала «вжити всіх заходів, щоб вільне володіння російською мовою нарівні з рідною стало нормою для молоді, яка закінчила середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини».

Занепад українського шкільництва за умов такої кон’юнктури відображає тогочасна статистика: 1987 р. українськими чи частково українськими (так звані «мішані» школи) залишилось лише 28% шкіл, у 72% навчання велося російською. У великих містах УРСР становище було ще гіршим: лише в 16% шкіл можна було почути українську, решта – російські. Ситуація зрівноважилась лише з розпадом Радянського Союзу. З практикою звільнення від вивчення української мови було покінчено у 1990-му, у 1991 р. відновлено ліквідовані раніше університети, наступного року відкрито 304 українські школи та 136 профтехучилищ.

Сьогодні ж русифікація школи комусь може здаватися лише фантомом двадцятирічної давності, однак він і досі має місце і повсякчас нагадує про себе переписаними підручниками з історії та щорічними суперечками щодо незалежного тестування.

Підготувала Ярина Михайлишин

За матеріалами: Алексюк А. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. — К.: Либідь, 1998.

Автор - Ярина Михайлишин