Іноді історики, згадуючи про козаків, називають їх кривавими розбишаками, п’яницями та злодіями, однак такі різкі закиди далекі від історичної правди. Так, у військових походах траплялись випадки мародерства і під час національно-визвольної війни козаки могли грабувати захоплені території, так само як навіть і сучасна армія, на жаль. Однак, історичні штампи кшталту «банди розбишак» цілком недоречні, оскільки запорізьке військо було вільним військовим угруповуванням, зі своєю чіткою ієрархією взаємозв’язків, кодексом честі та законів. Життєво важливою для нього була сувора дисципліна та чітке підпорядкування. Свавілля та порушення законів миттєво і суворо каралися не лише щоб запобігти схожим подіям у майбутньому, але й щоб не «засмічувати» громаду злодіями та безчесними людьми.  Козацьке право було звичаєвим. Єдиного кодексу законів як такого не існувало. Однак була ціла система неписаних законів, які зазвичай ґрунтувались на загально моральних та християнських принципах. За їхнім чітким дотриманням пильнували не лише отамани, кошові  та громада загалом, але й так звана «абшинтова старшина». До останньої належали старші козаки, які раніше займали вибрані посади і користувались значною повагою у громади.  У звичаєвому праві запорожців злочином вважалася дія, що завдавала шкоди та збитків життю, здоров’ю, майну, честі окремої особи або усього Війська Запорозького. Кримінально відповідальною вважали особу, що досягла 16-річного віку. Об’єктом злочину визнавали порядок управління та судочинства, особу, а зокрема, її життя, здоров’я, гідність, майно. Існувало поняття вини. Злочини розподілялися на навмисні, необережні та випадкові, хоча чітких словесних визначень цих різновидів не існувало. Не звільнялися від кримінальної відповідальності і психічно хворі, однак у суді враховувався їхній стан як пом’якшувальна обставина. У козацькому праві існувало поняття рецидиву. Так за неодноразове скоєння крадіжок карали на смерть. Хоча, насправді   Січ не терпіла у своєму складі «лихих» людей. Навіть після першої крадіжки козака могли засудити на смерть. Якщо злочинець був небезпечним, його просто страчували або ж, за пом’якшувальних обставин, після відбуття покарання надавали можливість повернутися до складу товариства. Відсікання ноги чи руки робило це неможливим, бо каліка не міг бути повноцінним козаком, а отже, й нести військову службу. Тому такого роду тілесну кару  застосовували лише до тих, хто не входив у козацьке товариство, тобто посполитих, наймитів та ін. Відомі також випадки, коли козакам, які були здібними вояками і яких поважало військо, за вимогою товариства смертну кару замінювали тілесним покаранням, зменшували розмір покарання, передавали на поруки. Разом із тим припускалося і поєднання декількох покарань за скоєння одного злочину. Однак це були поодинокі виключення.

Отож серед злочинів козаки розрізняли злочини скоєні проти особи, гідності, моралі та службові злочини. Найпоширенішими з останніх були перевищення посадових повноважень та зловживання службовим становищем представниками козацької старшини. Як правило, вони вдавалися до цього розкрадаючи майно спільноти або відбираючи його з приватного володіння рядових козаків. Траплялися й випадки самоуправства.

До злочинів проти порядку управління та суду належали брутальність, непокора адміністрації, фальшування грошей, підроблення печаток та документів, лжеприсяга та брехливі свідчення на суді тощо. Крім того, на Запорожжі призначалося покарання за монополізацію, чи те, чим в той час називали самовільне перебільшення встановленого на Січі тарифу на продаж товарів, харчів і питва. Карали і за приведення на територію Січі осіб жіночої статі, не виключаючи матері або дочки. Однак ставлення до жінок загалом було дуже шанобливим. Святу Матір Божу козаки вважали своєю захисницею та покровителькою, а будь-яка кривда жінок, в тому числі і тілесна вважалась тяжким злочином, оскільки очорнювала репутацію усієї козацької громади.

Примітно, що козацьке товариство було глибоко екологічно свідомим. Адже звичаєве право запорозьких козаків мало також об’єктивно екологічну спрямованість. Ним встановлювався раціональний порядок природокористування в краї, а також відповідальність осіб, які порушували встановлений порядок. Вирубка лісу, користування мисливськими та рибальськими угіддями без дозволу Запорозького Коша були неможливі. Для боротьби з браконьєрами створювалися спеціальні козацькі команди, що брали під охорону об’єкти природокористування. Навіть якщо Кіш давав дозвіл на користування ними, він пильно стежив, щоб велося воно не по-хижацьки, а у розумних межах (особливо це стосувалося лісів). Коли надавався дозвіл на вирубування лісу, у ньому обов’язково зазначалося, у яких кількостях його здійснити. Паланковим полковникам та іншим посадовим особам на місцях суворо заборонялося надавати подібні дозволи і чинити екологічне мародерство та свавілля. 

За матеріалами Косенко Л. «Козаки. Лицарський орден України. Факти, міфи, коментарі»  

 

Автор - Ярина Михайлишин