Дерев’яна спадщина

Цього року об’єктів світової спадщини на теренах Ураїни побільшало. Ще вісім унікальних деревяних церков потрапило до реєстру ЮНЕСКО.  І не дарма. Старовинні дерев’яні українські храми – це непересічне поєднання народної майстерності з висококваліфікованим зодчеством, християнських канонів з дохристиянськими віруваннями, сакрального з профанним. 

Історичні джерелела дають нам підстави стверджувати про існування перших церков ще в часи Аскольда. Власне, перша церковна ієпархія з’явилась у Києві у 860 р. після поїздки князя до  Константинополя і прийняття ним християнства (до речі, охрестили Аскольда Миколою). Дещо згодом у «Повісті временних літ» є згадка про будівництво церкви Св. Миколая на Аскольдовій могилі. Відомо також, що  Іллінська соборна церква на Подолі в Києві функціонувала вже в 944 році.  Термін «соборна» вказує на існування інших церков. Зокрема, є згадки про будівництво храмів на землях карпатських хорватів, дулібів, бужан, волинян, тобто на території, що знаходились під впливом християнізації, яка йшла з Великої Моравії. Моравський вплив сприяв виникненню тут церков-ротонд. 

Загалом можна зауважити, що ще  з княжої доби на теренах України розвинулось два види сакральної архітектури: мурована, яка бере свій початок від візантійських взірців та суто народна – дерев’яна. Найдавніші дерев’яні церкви і каплиці будувались на основі зрубу – дерев’яної чотирикутної кліті, рубленої з колод або брусів. Найбільш поширеними були композиції з двох або трьох зрубів, розташованих на одній осі. Це так звані дво- й тридільні церкви. Згодом вони еволюціонували в п’ятидільні (з п’яти зрубів, згрупованих навхрест) й навіть дев’ятидільні  (з дев’яти зрубів - п’ять навхрест і чотири між ременами). Тим не менш, найбільш популярними залишалися таки тридільні церкви, що деякі науковці пояснюють потужним впливом Візантії та просторовою близькістю до тогочасного тричастинного селянського житла.

Однак спільним для українських церков був лише фундамент. У всьому іншому вони могли кардинально відрізнятись в залежності від регіону та притаманних йому народних традицій. Це дає нам підстави говорити про декілька окремих шкіл дерев’яної сакральної архітектури. Як запевняє дослідник Ігор Довганюк, для гуцульської церкви характерні хрещаті в плані одноверхі, інколи три- та п’ятиверхі дерев’яні церкви, з двосхилими дахами з причілком. Над центральним зрубом розміщений восьмигранний барабан, покритий наметовим дахом, інколи з невеликим перехватом внизу,  який завершується маківкою з хрестом. На кожному рамені над причілком теж поставлені маленькі маківки з хрестами. Для бойківських церков характерна багатозаломність. Кількість таких заломів різноманітна навіть на верхах однієї церкви. У бойківських храмах можна зауважити поступове ускладнення конфігурації та форми верхів – від простої зрізаної піраміди до високої ступінчастої вежі. Церкви лемківської будівельної школи виникають у XVIII ст. та досягають свого розквіту до кінця XIX ст. Основною стилістичною відмінністю їх є вежі-дзвіниці розміщені над бабинцем чи біля нього. Багатофігурні барочні маківки витягнуті уверх, часто ще й доповнені додатковою цибулькою або кулею є обов’язковим декоративним елементом лемківських храмів. На тому ж підґрунті та одночасно з лемківськими сформувались церкви Верхнього Потисся. У 1779 році в Австро-Угорській імперії з’явився документ, згідно з яким держава надавала безповоротну позику матеріалами та грошима на перебудову та ремонт старих й будівництво нових церков, диктуючи одночасно свої вимоги до архітектурного вигляду споруд. Було розіслано три показових проекти церков, а будівництво інших храмів категорично заборонено. В церквах «хатнього типу» над зрубом вівтаря та нави  обов’язковим стає коробове склепіння, а над бабищем – влаштування каркасної вежі – дзвіниці, у більшості випадків фальшивої, без дзвонів. Вежі завершуються високим шпилем, переважно з чотирма маленькими шпилями по кутах. Також хрещаті дерев’яні храми будували на сусідньому з Галичиною Покутті, Подніпров’ї та Слобожанщині. Тамтешні церкви відрізнялись більш розвинутими у висоту, стрункими зрубами і такими ж стрункими верхами. Ці видовжені пропорції з’являвились у період ренесансу (ХVІ ст.). У ХVІІІ ст. зрубові церкви розвинулись в нові варіанти вертикально розчленованих будівель з багатокутними планами та чисельними заломами. Архітектура цих районів України мала шість шкіл. Такі церкви будувались на Придніпров’ї, Чернігівщині, Полтавщині, у Слобідській Україні і часом на Поділлі. В часи українського відродження та бароко ХVІІ- ХVІІІ ст. українська дерев’яна монументальна архітектура досягла найвищої досконалості, церкви отримала пишні верхи з багатьма заломами, прекрасні пропорції та форми.

Важливою є й символіка простору. Храми східного обряду будуються вівтарем на схід,  в честь Ісуса Хреста, який є Світлом, що освячує шлях праведним християнам. Кожен храм присвячуються тій чи іншій події з Біблії або певному святому. Якщо в храмі кілька вівтарів, кожний з них освячується в пам'ять особливої події або святого. Тоді всі вівтарі, окрім головного називаються придільними. Особливе значення має й форма основи храму. Якщо у фундаменті хрест, то це символізує Ісуса Хреста й те, що хрестом Господь звільнив нас від диявола. Якщо основа храму схожа на продовгуватий корабель, це  означає, що церква як і Ноєв ковчег веде нас по морю життя до тихої пристані в Царстві Небеснім.  Коло в основі церкви символізує вічність Церкви Христової, а церква влаштована у вигляді восьмикутника є символом провідної зірки, яка своїм сяйвом вказує дорогу праведним.

За матеріалами: 

Гнідець Р. Б. Архітектура українських церков. Конструкція і форма: Навч. посіб. / Р. Б. Гнідець; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - Л., 2007.

Довганюк Ігор. Архітектура українських церков.– Львів: Кооперативно-державний проектно- вишукувальний інститут "Львівагропроект", 1997.

Автор - Ярина Михайлишин