Записки з майбутнього 

Ця історія розпочалася у маленькому селищі Вільхове, на півночі Росії. Маленький Микола спостерігає за матір’ю, вона от-от повернулася з роботи і вже біжить знову, залишивши його з бабусею. Вона втомлена і невиспана, але біжить далі. Вона єдина  акушерка в селі, від неї  одночасно залежить життя аж двох людей. Її обов’язок штовхає її вперед. За довгі роки праці вона так і не втратила жодної породіллі й жодного разу не приймала за це подарунків. Такою Микола Амосов запам’ятає свою мати, таким в його пам’яті закарбується ідеал справжнього лікаря. Він й сам зі всіх сил згодом  боротиметься проти неофіційних «подяк» лікарям й називатиме себе «безсрібняком» - тим, хто «не бере».

Микола Амосов був людиною широких горизонтів та конкретних цілей.  Він творець української кардіології й духовний наставник багатьох послідовників Гіппократа у всьому світі. Він винайшов методику застосування механічного танталового шва за допомогою апарату укл-60, методики одномоментних двосторонніх резекцій легенів й  повторних операцій при рецидивах туберкульозу. Він створив свій власний апарат штучного кровообігу й навчив сотні провідних спеціалістів. Він написав десятки праць, залишаючи після себе настанови про здорове тіло і чисту совість. Зрештою, він врятував тисячі життів і продовжує робити це навіть після свого відходу: своїми винаходами, руками своїх учнів і силою своїх ідей. 

Покликання лягло йому на плечі усім тягарем відповідальності хірурга. Він був вимогливим до оточуючих, до колег, і насамперед, до самого себе. В  кривавому 1942 в його польовому госпіталі від алергічного шоку на новокаїн помер легкопоранений пацієнт. Лікар був у відчаї, на межі самогубства.  «На фронті ворог стріляє, а я тут вбив людину!». Тоді від смерті його врятував близький друг.  Важко переживаючи втрати пацієнтів, Амосов продовжує далі.  Він працює на фронтах. Війна іде і люди гинуть. Скрупульозний хірург помічає, що провідна на той час техніка лікування поранень суглобів не завжди себе виправдовує. Втрати і досі великі. Покращення ледь помітні та повільні. Амосов шукає свій власний шлях. Зважується випробувати авторську техніку, яку назвав «варіант економної резекції колінного суглоба зі збереженням зв'язок». Перед операцією обіцяв собі, що якщо пацієнт помре – піде в полк чи санбат. Пацієнт вижив. Амосов залишився в хірургії. А революційна техніка повністю витіснила ненадійне «глухе гіпсування» Юдинцева.  Згодом винайшов ще одну техніку лікування бедра витягуванням.  Ці напрацювання часів війни потім стануть основою його кандидатської дисертації на тему «Про поранення колінного суглоба».   Тяжке етичне випробування постане перед ним знову, цього разу мирного і  вже соціалістичного 1968. Амосов мав намір пересадити серце. Попередній експеримент на собаці пройшов успішно  і настав час втілити нереальне у життя. Реципієнта найшли одразу -  хворого з ураженням міокарда,  якого очікує близька смерть.  Донор теж не забарився.  Через кілька днів в операційну поступила молода жінка з важкою черепно-мозковою травмою. Консиліум невропатологів вирішив: мозок помер. Тіло підключили до амосівського АШК. Але родичі жінки, знаючи, що серце ще б’ється, відмовлялись  вірити лікарям. Просили ще почекати, з надією, що вона виживе. Зрештою, момент пересадки серця було втрачено. Помираюче серце Амосов відмовся пересаджувати. Відмовився також проводити експеримент знову.  Не вірив, що вдасться подолати психологічний бар’єр.

Саме психологічні бар’єри лікар вважав основними каталізаторами  старіння, так само як і лінь.

«Я вирішив жити до 100 років і сформував свій спосіб життя. Суть проста - схуд до 58 кг​​. Це на 5-6 кг менше, ніж було (зріст 168 см). Їм найпростіше - зовсім без жирів і мінімум цукру. Фізкультуру збільшив, гантелі по 5 кг кожна. Пішки на роботу і назад. Це майже 10 км в день швидко. Відчуваю себе відмінно». 

Він вирішив і йому це майже вдалось. Після заміни серцевого клапана, дотримуючись своєї системи обмежень та навантажень, відомий  кардіолог прожив ще 4 роки, не дотягнувши до свого плану лише 11 років. Після себе Амосов залишив багату спадщину думок, які він сам називав «записками з майбутнього», знаючи що рано чи пізно технологічний прогрес його пережене, а от ідеї залишаться для наступних поколінь: «Ідеї, вираженні словами, якщо вони відображені в нейронах мозку великої кількості людей, надруковані у множинах книг, стають настільки ж реальними, як і речі, як об'єкти природи. Тому що вони управляють реальними діями людей, міняють хід історії куди більше ніж землетруси або повені. Ідеї ​​- це гени суспільства ...»

Автор - Ярина Михайлишин