Дорослі діти

Відображений в українській традиційній іграшці серйозний та складний світ дорослих перетворювався на казкове крихітне королівство, що досі віддзеркалювало життя батьків, однак у своєрідній та зрозумілій для малечі формі.

В української традиційної іграшки було одразу декілька функції. Вона повинна була розважити малятко, пояснити йому світ навколо та основи суспільного ладу, а також захистити від злих духів. Майже до ХХ ст. народні українські ляльки зберігали ознаки язичницьких вірувань. Будучи уособленням жіночого божества чи предка, лялька вважалась оберегом дитини. Ігри з ляльками особливо заохочувались, оскільки віщували добробут і прибуток у родині, іноді навіть появу у ній нового члена. В окремих місцевостях таких ляльок називали магодзами. Останні є ганчір’яними ляльками,  виготовленими завдяки  намотуванню та прив’язуванню тканини без застосування голки. Вони відомі також як вузлові. У таких ляльок обов’язково виділяли голову – у шматок білої тканини накладали ганчірок, сухої трави, або хліба і перев’язували ниткою, надаючи таким чином круглої форми. Інші частини – руки, ноги, тулуб – спеціально не позначували. Не шили також вбрання. Його створювали, намотуючи шматки тканини на обвислі кінчики полотнини. До особливих іконографічних рис українських ганчірних ляльок належить порожнє, без акцентування будь-яких рис, обличчя. У вузлових ляльок обличчя позначене навхрест перетягнутими чорними або кольоровими нитками. Часто нитки переплетені так, що утворюють на розхресті квадрат  або ромб. Зокрема, набрані з різноколірних ниток хрести з широкими раменами є примітною ознакою ляльок кінця ХІХ століття – початку ХХ з Суботова. Саме такі ляльки збереглися в колекції родини  Грушевських і нині експонуються в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського в Києві.

Фігурки тварин зазвичай робили меншими від ляльок. Є підстави вважати, що це є відлунням вірувань про підпорядкованість усіх живих істот головному жіночому божеству, яке, власне і уособлювала лялька. Серед основних мотивів – іграшки-півники, які теж буди захисниками від злих сил, адже зазвичай виготовлялися у формі свистунців. Популярними були також фігурки коня, барана та корови. Особливо тішили малюків механічні іграшки, які приводили фігурки травин чи людей в рух. Серед винаходів українських майстрів – фігурки качечок, які

у перші десятиліття ХХ століття почали виготовляти забавкарі  з Явора (Львівська область). Качечки були створені згідно з місцевими традиціями за профільним силуетом, вони розміщувалися на прямокутній підставці з коліщатами. Великі округлі крила були з’єднані з тулубом і коліщатами за допомогою дротиків  таким чином, що при поштовху вставленого в отвір підставки держака рухалися, сплескуючи крилами, немов під час польоту. Іншу нішу серед дерев’яних забавок займали дитячі музичні інструменти, які водночас виконували навчальну та розважальну роль, а також роль оберегу. Найпопулярнішими були деркачі, тарахкальця, свистки, сопілки, скрипочки. Але особливої уваги заслуговують так звані «хихички». Своєрідні глиняні брязкальця- кулі, які прикрашали народними орнаментами.

На Галичині в Великодню ніч «хихичками» діти створювали шум у стайні, щоб запобігти хворобі та забезпечити приплід худоби. Деркачі, як і тарахкальця, зберегли релікти магічної практики. У період перед великодніми страстними днями,  коли замовкали церковні дзвони, деркачі давали в руки дітям, аби тріском, який вони створювали, відганяти нечисту силу. 

Іграшкові меблі, або як їх називали самі майстри «меблики», в українській народній іграшці представляють найхарактерніші типи хатнього начиння – лави, скрині, столики, колисочки, кріселка, ліжечка, дивани – бамбетлі. Їх виробляли з дерева, вирізуючи чи рідше виточуючи окремі елементи, які з’єднували для безпеки дітей дерев’яними кілочками. Формою та конструкцією «меблики» повторювали народні меблі, лише у зменшених пропорціях. Крім дерев’яного хатнього начиння дітвора бавилась і глиняною, зокрема: маленькими горщиками, баньками, макітерками, мисочками, горнятками. Розмір цих посудинок був настільки малий, що у порівняні з найдрібнішою грошовою одиницею їх називали «монета» або «дріб».

Трудове виховання було пріоритетним у традиційній педагогіці. Відповідно існували іграшки для хлопчиків і для дівчат. Хлопці, як правило, надавали перевагу іграшковому «чоловічому» знаряддю: плугам, боронам, лопаткам тощо. Дівчата вибирали для гри засоби для виготовлення тканини та одягу, приладдя для прання, прасування, прибирання. Серед іграшкових знарядь праці та господарювання в українській народній іграшці збереглися лопатка, плужок, гребельки, борона, ярмо, мотовильце, терличка, кужелик, молоточок, а також моделі складніших пристроїв: коловороток для прядіння ниток, стрілець для клепання коси, вітряк, журавель для витягування води з криниці тощо. Не забували також і про транспортний реманент, зокрема виготовляли крихітні санчата та візочки. Останні руховим властивостям сприяли розвитку ходи та бігу, тому були особливо корисними для дітей, які починали ходити. Особливу роль виконували маленькі кошики. Збираючи у них ягоди та гриби, діти надавали допомогу дорослим, а також бавились, кладучи до кошиків квіти, траву чи переносили з місця на місце квіти. 

Автор - Ярина Михайлишин