100-річний ювілей леґендарного майора УПА «Байди»-Миколенка - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » 100-річний ювілей леґендарного майора УПА «Байди»-Миколенка
   

100-річний ювілей леґендарного майора УПА «Байди»-Миколенка

Олександр Панченко

«…Він мав риси нової української людини, яку радянський режим не зломив, а загартував на опанування життя, на реалізацію власної особистости в жорстокому змаганні за свободу своєї батьківщини, і то людини видатної…»

 Я довго не міг збагнути, чому полтавець з походження Микола Лаврінович Савченко, більш відомий як «Петро Миколенко»,  взяв в УПА серед інших псевдо «Байда». Як відомо, слово «байда» має кілька різних значень, - це й назва довбаного човна, а ще українці інколи називають «байдою» безтурботну людину, інколи «байда» - вживається для означення шматка чого-небудь ламкого або крихкого хліба, цукру, чи навіть дерева. В сучасній же Україні  «Байда» - це не лише назва всеукраїнського фестивалю-конкурсу козацької пісні, але й назва видавництва «Байда», яке очолює австралійський українець Юрій Ткач, внук письменника-полтавця Дмитра Нитченка. Однак найбільш відомим є «Байда», як герой однієї з найпоширеніших українських народних пісень «В Цареграді на риночку», що ще називається  «Пісня про Байду»), в якій Байда виглядає як узагальнений образ патріота рідної землі, борця проти турецько-татарського гніту. В українських же народних переказах образ Байди часто пов’язують з історичною особою 16-го століття Дмитра Вишневецького, прозваного теж Байдою. У стародавніх же козацьких думах прославляється леґендарний козак Байда, ототожнюваний деякими істориками з князем Вишневецким, який побудував у середині XVI сторіччя на острові деревоземляний острог. Цей острог, відомий в джерелах як «хортицький замок», у сучасній літературі часто помилково називають «першою Запорозькою Січчю». Замок на Байді (на той час — Мала Хортиця) проіснував з 1552 по 1557 роки — турецько-татарське військо після довгої облоги захопило та зруйнувало його. Результати археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х років підтвердили розташування замку князя Вишневецького на острові. У 1557 році кримський хан Девлет I Гірей зробив спробу взяти фортецю Вишневецького. Бої тривали 24 дні. Фортеця встояла. І хан був змушений відступити. У 1558 році хан знову прийшов в ці землі. На цей раз Дмитро Вишневецький позбувся великої кількості людей, коней і прожитку. Він був змушений відступити до Канева і Черкас. Після відходу козаків з Хортиці містечко Байди, ймовірно, був зруйнований татарами. В XVIII сторіччі, у 1736-1739 роках, тут була споруджена верф і побудована невелика фортеця. На картах XVIII сторіччя згаданий мною вище острів Байди мав розміри втричі більші теперішніх. Повені та паводки змили землю переважно на південної частини Вирви, що не має захисної стіни скель. Ось такими  цікавими, як на мене,  є історії про байд і Байду…

Байда, майор УПА (Савченко Микола Лаврінович)-Петро Миколенко

Про свого ж леґендарного земляка, уродженця полтавського села Березова Лука св.пам. Миколу Лавріновича Савченка, як члена Місії УПА за кордоном, Закордонного Представництва УГВР та автора дописів до еміґраційного журналу «До Зброї»,  я ще раніше писав  у своїх книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004), й особливо детально в книзі «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням (Із архіву Зиновія Марцюка)» (2006). У моєму хатньому архіві та книгозбірні у полтавському місті Лохвиці, між іншим,  є майже всі числа часописів «Український Самостійник» та «Сучасність», всі томи «Літопису УПА», окремі числа газети «Сучасна Україна», майже повний архів «ОУН за кордоном», в яких є різні згадки про Петра Миколенка (Байду), а точніше - Миколу Лавріновича Савченка,  хоча якраз таке ім’я, по-батькові  та прізвище майже не зустрічається.  Мій же перший короткий  допис про свого земляка-полтавця Петра Миколенка-«Байду» з’явився друком ще тоді, коли в Східній та Центральній Україні  навіть абревіатуру «УПА» вживали ще доволі рідко й досить обережно, не знаючи правдивої історії про цю героїчну повстанську армію та про її запеклу боротьбу як проти большевиків, так і проти німців, - цих обох поневолювачів України. - Моя коротка стаття понад  10-річної давнини називалася «Уродженець Полтавщини – один із найуспішніших командирів в Українській Повстанській Армії», й починалася такими словами: «…З початком німецько-совєцької війни, коли голова Революційного Проводу ОУН Степан Бандера, був заарештований німцями, а створене зусиллями ОУН-Бандери (ОУН(б) 30 червня 1941 року Українське Державне Правління (УДП) на чолі із першим заступником Ст.Бандери Ярославом Стецьком, – було розв’язане окупантами у Львові і майже всі члени УДП – ув’язнені, – українські націоналісти з під стягу ОУН(б) через боївки цієї ОУН та відділи УНС продовжили свою боротьбу глибокому підпіллі, а вже 14 жовтня 1942 року, якраз в День Покрови, зорганізований Проводом ОУН(б) – один із перших відділів УПА відбув свій перший свій бій проти німців. - Московські посіпаки, прибічники комуністів та їхні поплентачі без перестану твердять, що УПА не була масовою ірреґулярною підпільною армією (хоча налічувала десятки тисяч добре вишколених вояків), проти німців не воювала й була складена виключно з галичан чи волиняків. Але це далеко й зовсім не так, оскільки значний відсоток в УПА становили уродженці наддніпрянських теренів. Достеменно відомо, що Петро Миколенко, (а правдиве його прізвище та ім’я – Савченко Микола Лаврінович, псевда – «Байда», «377»), народився 20 лютого 1921 року у селі Березова Лука (тепер - Миргородського району Полтавської області) у селянській родині. Закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. В «рабочє-крестьянской красной арміі» (РСЧА) він отримав звання лейтенанта, під час відступу цієї армії залишився на Полтавщині. При кінці 1943 року він зголосився до УПА в Карпатах, призначений командиром підрозділу ВО «Маківка» на Дрогобиччині, частини охорони Великого Збору УГВР у липні 1944 року. В серпні 1944-го очолив сотню «Східняки», в якій служили колишні  красноноармєйци, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня «Байди» входить до Лемківського загону ВО «Сян», після зміни лінії фронту – залишається в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдує по Станиславівщині та Дрогобиччині. В поворотному рейді на Лемківщину його сотня зводить 17 листопада 1944 року завзятий оборонний бій в околиці с.Сторонна Дрогобицького району, сотня відбиває численні атаки ворога. - У січні 1945 року сотня переходить згідно наказу Головного Штабу УПА (головком УПА – ген.Тарас Чупринка (Шухевич)) на північно-східню Тернопільщину вже без Петра Миколенка, який тяжко захворів на запалення нирок. Однак, восени цього ж року «Байда» був покликаний на посаду курінного ад’ютанта й підвищений до старшого булавного з датою старшинства від 1 січня 1946 року. У лютому 1946 року «Байда» був призначений заступником командира 26-го (Лемківського) ТВ «Лемко» та командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946 року. В серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом «Байди» успішно йде рейдом на Захід. А у 1948 році Петро Миколенко (Савченко) Старшинським Збором був обраний командиром частин, що рейдували на Захід, згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, членом ЗП УГВР у 1948-1950 р.р. Підвищений ЗП УГВР до майора з датою старшинства від 1 липня 1949 року. - Микола Савченко (Петро Миколенко) еміґрував до США у 1950 році, де закінчив студії механічного інженерства, працював за фахом. Був активним в УАПЦ, громадському житті, комбатантських організаціях. Петро Миколенко став одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його Головою. В 1973 році виявив себе з-поміж з ініціяторів створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», став його засновником, членом та співробітником. - Помер леґендарний командир УПА «Байда», уродженець Березової Луки Микола Лаврінович Савченко (Петро Миколенко), 1 січня 1979 року у Детройті (стейт Мічіґан, ЗСА). - Спростовуючи політичну маячню Москви та істерію їх українських лакуз та поплентачів, ми, полтавці, маємо лише гордитися, що невелике село Березова Лука на Полтавщині, дало світу й українському визвольному рухові не лише леґендарного командира Чорних Запорожців Петра Гавриловича Дяченка, але й одного із найуспішніших командирів в УПА майора «Байду» – Миколу Лавріновича Савченка (Петра Миколенка)…». - У часи, коли Президентом України був Кучма, цей мій допис в різних версіях з’явився у газеті «Незборима нація», сайті «Майдан», як також у часописі американських українців «Свобода» (Н.Дж., ЗСА) п.н. «Полтавець — один з командирів УПА» у числі газети від 16 квітня 2010 року.

Миколка Савченко, світлина 8 квітня 1938 року. – Світлина із архіву О.Панченка

Коли уродженцю полтавського села Березова Лука Миколі Лавріновичу Савченкові, який вже тоді називався лише «Байда»,  заледве виповнилося 26 років, на чужині, в західно-німецькому місті Реґенсбурзі, у 1947-ому році невідомий автор В. написав вірша «Ліс шумить», який присвятив «Майорові героїчної УПА М.Байді, невтомному борцеві за Волю України», де, між іншим,  є й такі рядки:

«…Збудивсь ліс від гомону ночі

І слуха, які кулі свистять,

Як хащі-кущі стріли точать,

Об шоломи сухо дзвенять…

 

…Шумлять верховіттям смереки

Під ночі зірчастим шатром,

Скрізь тихо, а там, там далеко,

Не спить Край спокійнішим ще сном»

Цього вірша надіслав мені колись професор з Канади Петро Й. Потічний, знаменитий  науковець Мак-Мастерського університету, професор політології Українського Вільного Університету (Мюнхен), активний діяч української діяспори й  видатний дослідник історії, який у листах до мене в Лохвицю ще кільканадцять років, писав «23 січня 2008 р. - Шановний пане Докторе!  Пересилаю Вам матеріали про май. Петра Миколенка (Миколу Савченка) «Байду». Усі матеріали походять з The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Thomas Fisher Rare Book Library, University of Toronto…  Ваше зацікавлення життям цієї визначної постаті знову зробило актуальною публікацію книги про нього… Книга, якщо б вона появилася в серії наших видань, отримала б належне місце в відомій колекції про нашу визвольну боротьбу, та відповідний наклад й запевнене розповсюдження у науковому світі. Ваш інтелектуальний та фінансовий вклад був би виразно відзначений… Ще від живого «Байди» я чув, що  свого часу  він отримав одинокого листа від свойого батька з СРСР, в якому цей назвав йог героєм… В нас в архіві його, на жаль, немає. Цікаво було б довідатися, як до участі «Байди» в УПА ставилася і досі ставиться його рідня в Україні… З глибокою пошаною, (-) Петро Й. Потічний…».   До речі, у своєму слові на тризні  в 1979 році Петро Й. Потічний сказав: «Сьогодні згадуємо людину, яка була нашим бойовим другом і командиром. Багатьох із нас мали теж шану вважати його особистим приятелем…  Моє особисте знайомство з майором П.Миколенком почалося весною 1946 року, коли після смерті полковника «Коника», курінним перемиського куреня призначено к-ра «Байду» з правилами конспірації, яка зобов’язувала в підпіллі і за  правилом чим менше знає про минуле своїх бойових друзів, тим краще.  Я особисто довідався про минуле нашого командира щойно на еміґрації. Все, що я знав про нього в УПА, - це те, що він «східняк»… Він говорив правильно по українському з м’якою східньою вимовою..». - Мені невідомо достеменно, які крайові матеріали  на еміґрації мав при собі майор Байда, але про них пише з Мюнхену у своєму листі до «Лиса»  від 19 липня 1949 року «Семенів» (О.П. – мій декан на УВУ Зиновій Соколюк):   «…Щодо справи Ваших споминів, про які Ви мені писали, то я передав Вашого листа к-рові Байді і він обіцяв мені, що Вам дасть відповідь. К-р Байда сказав мені, що  вишле Вам, деякі матеріяли з Краю…». 

Батько Миколи Савченка пан Лаврін (помер у 1968 році) під час служби в московитській царській армії (в центрі світлини до 1917 року). – Світлина із архіву О.Панченка

Св.пам.Микола Лаврінович Савченко, більш відомий як Петро-Миколенко-Байда покинув цей світ понад 42 роки тому,  1 січня 1979 року, а 20 вересня минулого, 2020-го, року  Віра Миколенко (з дому - Присяжнюк), вірна дружина й незамінна подруга героїчного життя майора УПА «Байди»-Миколенка також відійшла у Вічність.   Св.пам. пані Віра у своїх записках, копії яких також зберігаються у моєму хатньому архіві, зокрема, згадувала: «…З моїм чоловіком я познайомилась влітку 1948 року в Мюнхені, одружились ми в 1949 році. Як мене пізніше запитав УПівець Осип Бігун, псевдо «Гордій», наш спонсор від’їзду до Америки і наш сусід у місті Воррен, як все відбулося, то я відповіла, що я залюбилась в нього... поки ще не зустріла, бо все приходили УПісти з Західної України, але не було жодного зі Східної. І як мені сказали УПісти, що мешкали в тому будинку, де мешкала і я, що приїжджає УПіст зі Східної України та ще й великий командир, то я була на «сьомому небі». – В 1951 році ми приїхали з донею Марією до Америки (Детройт). Початки були дуже тяжкі, - тяжко було знайти працю й квартиру. Спочатку чоловік працював на фабриці, пізніше – креслярем, як рівно ж зачав вечорами ходити на курси англійської мови.  Під час побуту у Реґенсбурзі чоловік вчився в Української Технологічному Інституті (УТГІ), який був визнаний американцями. Він згодом, у 1954 році, вступив ще до Вейн стейт університету, йому признали 68 кредитів, бо в Реґенсбурзі, в тамтешньому УТГІ, він студіював на цивільного інженера-будівельника, а у Вейн університеті чоловік перейшов навчатись на механічний факультет, у 1960-ому він його закінчує й отримує відповідний диплом. В 1960 році Петро дістав працю в General Technical Center.    В 1962 році ми купили хату у Воррені (2½ милі від праці чоловіка). 13 квітня 1962 року мій чоловік Петро дістав удар серця і був у лікарні 6 тижнів (на той час  так довго тримали). Як рівно ж почав мати клопіт (ниркове каміння). На його праці були дуже добрі відносини, його цінили. Як він зачав працювати, то за півроку дістав підвищення (зазвичай, таке давали тільки за рік). Під час хвороби до нього дуже добре ставились, як морально, так матеріально. В 1979 році першого січня Петро вмирає на удар серця. 2 січня  відправив службу… греко-католицький священик Берднар Панчук, в середу, 3 січня, була відправлена панахида в церкві св.Покрови (православна церква). Тіло перевезли до Бавнд-Бруку (стейт Ню Джерзі), там і поховали.  Похорон відправляв отець доктор Симон Гаюк, якого я знала ще з Ізяслава, він був парохом там під час німецької окупації, отець походив із Крем’янця на Волині… - Для мене і моїх дітей  це була велика втрата. Петро був дуже доброю людиною, надзвичайним батьком, назамінним чоловіком. Жили ми разом 30 років… Я живу далі в тій самій хаті…   ...Смерть мого чоловіка була страшною, найгірше було під час свят, бо я не могла дочекатись, коли ці свята вже перейдуть. Минуло 18 років, щоб я була нарешті трохи спокійніша після свят. Мої діти обоє закінчили університети. Син з дружиною і їхнім сином Лукою (14 років) живуть в Анн Арбор, за 60 миль від мене. Донька живе у місті Ню Йорк. Як мій чоловік ще жив, я не працювала. Після його смерти я почала працювати учителькою в суботній школі при парафії св.Покрови, опісля була нянею 5 років у Інни і Юрка Ласок, доглядала їхню доню Таню, а тепер час від часу – за їхніми внуками (діти Зіни, доні Інни і Юрка). Вони для мене, як рідні, як син говорить... Батьки мого чоловіка обоє повдовіли, матір мого чоловіка вовк задушив, а батькова жінка померла й лишила двох синів – Івана і Сергія. Вони одружилися  і мали ще трьох дітей – Миколу, 1921 року народження, Марію, 1923 року народження і Олексія, 1925 року народження. Сергій пропав безвісти під час Другої світової війни, Іван опинився на Далекому Сході, не знаю, що він там робив, Олексій – був в УПА і згинув.  Ми зачали переписуватись з батьками чоловіка у 1957 році і в одному листі батько написав: «Сину, я тішусь, що ти – герой». Сина Івана викликали до Москви в НКВД і допитували його за братів. Сказали, що брати були в УПА, і один з братів живий, а коли Іван по дорозі додому відвідав своїх батьків, то сварився з ними, мовляв, чому його брати Микола і Олексій не пішли в червону партизанку. Сестра Марія з чоловіком мала двох синів – Олексія і Михайла. Олексій зі своєю дружиною жив у Березовій Луці, є лікарем, а вона – вчителька, мають двох дітей. Михайло є механіком і також має дітей. Я з ними переписуюсь.  Моя мама померла в 1947 році, не знаючи, чи я є жива. Мої півсестри вже не  живуть, вони від мене набагато старші, де їхні діти – я не знаю, втратила зв’язок...».

Микола Лаврінович Савченко, - світлина бл.1940 року. – Світлина із архіву О.Панченка

Василь Галаса (справжнє  прізвище – Ґаладза, псевда - «Орлан», «В’юн», «Зенон», «Назар», «Біс», «Дніпровський»; літературний псевдонім «Зенон Савченко») (*1920-†2002) - діяч українського національно-визвольного руху, крайовий провідник ОУН Північно-Західних Українських земель (ПЗУЗ), полковник УПА, в.о. командира УПА-Північ (1951-1953) у своїй книзі «Наше життя і боротьба. Спогади»  (Львів: «МС», 2005), пише про двох уродженців Полтавщини, які були в УПА наприкінці війни та у перші повоєнні роки, - «Байду» та «Степову»: «….Напад на Бірчу відбувся в ніч із 6 на 7 січня 1946 р. Його наслідки були невтішними, а втрати – болючими. У бою загинули командир «Коник», сотенний Дмитро Караванський – «Орський» і понад 20 воїнів. Аналізуючи події, ми зробили висновок, що противник, імовірно, був попереджений про дату акції, бо надвечір того ж дня до Бірчі прибуло значне військове підкріплення. На місце полеглого в бою «Коника» командиром Перемишльського куреня було призначено Петра МиколенкаБайду». Він керував відділами УПА на Перемишльщині й одночасно виконував обов’язки заступника команданта ТВ «Лемко», поки влітку 1947 р. не відійшов із рейдуючими відділами до Західної Європи… - Навесні виникла необхідність повернутись на Перемишльщину, щоб зручніше було зустрічатися з людьми, які працювали в Польщі. Мені була потрібна більша криївка з умовами для редакторської праці, з бібліотекою та друкарською технікою. «Рен» і «Байда» виділили рій вояків з Лемківщини, і вони під керівництвом «Птаха» за кілька тижнів побудували таку криївку в Корманицькому лісі біля Перемишля… - Повертаючись на Перемишльщину, під час відвідин сотні «Хріна» я зустрівся зі «Степовою». Згадали про пережите впродовж цих двох років, поклонились пам’яті «Черемоша», говорили про їхню матір, що від’їхала з переселенцями в Україну з підробленими документами, тривожились за її долю. Ця мужня дівчина усім єством вросла в нашу боротьбу, наші ідеї, вирізнялась з-поміж інших здібністю висловлювати проникливі думки про большевицьку політику в Україні та нашу боротьбу. Про що б не говорила, вона «прив’язувалась» до обставин у Східній Україні, тамтешніх людей. Завжди повторювала: «Не записуйте всіх комсомольців і навіть членів партії до ворогів ідеї української державності. Більшість із них не вступали туди з ідейних мотивів». «Степова» рекомендувала проникати головним чином у молодіжне середовище, бо це найбільш активний суспільний елемент. Вона вже й раніше просила відправити її на схід. Я пообіцяв виконати її прохання, як випаде нагода. Та не судилось.... - Друга вістка додавала болю. На початку лютого 1947 р. в бою з ВП біля села Святкова Горлицького повіту загинули надрайонний провідник «Верховини» (Західна Лемківщина) Степан Ярошевич – «Роберт» і референт пропаґанди того ж надрайону «Степова», родом із Полтави… «Роберт» і «Степова» були талановитими керівниками підпілля….».

З ліва до права сидять – Микола Лаврінович Савченко, двоюрідна сестра К.Г.Савченко, рідні брати Іван Лаврінович та Сергій Лаврінович Савченки з родичами та односельцями. – Світлина із архіву О.Панченка

Найповніші ж відомості про майора «Байду» (Петра Миколенка), а насправді - Миколу Лавріновича Савченка, я віднайшов у числі 9 знаменитого часопису закордонних українців «Сучасність» за 1979-ий  рік. Для ознайомлення материкового українського читача з ширшою біографією та у переддень славного 100-річного ювілею знаменитого майора Байди-Миколенка дозволю собі подати цей важливий та детальний допис без жодних скорочень. - «….Першого січня 1979 року в Детройті нагло помер майор Петро Лаврінович Миколенко (Байда), найвищий військовим ранґом старшина УПА, відзначений Золотим Хрестом Бойової Заслуги, який у 1947 році пробився з рейдовими частинами УПА до Західньої Німеччини. Йому було 58 років. У центрі його життя стоять чотири роки в загонах УПА. Те, що було перед тим, було тільки прологом; роки після 1947 — епілогом. Сьогодні, після смерти, покійний стає перед нами, не тільки як особа, але як проблема. Проблема ідеологічного й психологічного профілю вчасників визвольної боротьби в Другій світовій війні, що дотепер не знайшла відповідного висвітлення, історичного удокументування і об’єктивної аналізи. Як побачимо далі, Миколенко розумів вагу документації і в останні роки свого життя активно над нею працював. Але не тоді, коли йшлося про нього самого. Людина дисципліни й виструнчености, він був особливо стриманим і небалакучим в особистих справах. Учасник УПА Іван Дмитрик оповідає, як під час зустрічі на Світовому Конґресі Вільних Українців 1978 р. у готелі Американа в Нью-Йорку на гутірці в кімнаті Петра Потічного майор поділився інформаціями про свою діяльність у видаванні «Літопису УПА» і закликав присутніх писати спогади з боротьби УПА, але при тому просив не згадувати його, не хвалити і не підвищувати; він запевнив усіх, що про себе самого він готує власний спогад на підставі записок, денника та документів, що вдалося йому перевезти на Захід. І в самій УПА він уважав себе — і послідовно так тримався — за представника командного складу УПА, який є фронтовим військовиком та патріотом, але не політиком. Відповідно, він не втручався в світоглядові або віроісповідні сперечення, йому незрозумілі були партійні розбіжності.

Командири Перемиського Куреня УПА. Зліва направо сидять - надр. СБ «Старий», лікар «Сян» (Вільґельм Вельніке), сотен. «Громенко»; стоять - рай. «Верниволя», кур. лікар «Шувар», бунч. «Соколенко», курінний «Байда», кур. дантист «Зубченко», пвх. «Євген»; сидять на стовбурі - капелан о. «Кадило», окр. СБ «Потап», бунч. «Буркун», ндр. УЧХ «Скала», сотен. «Крилач», зв’язкова «Мотря», сотен. «Ластівка», підп. «Лісовик», заст. сотен. «Лагідний»; стоять на стовбурі - стр. «Білий» і сан. «Кивай». - Світлина зроблена 19 квітня 1947 року, знимкував сотен. «Бурлака»

Не тому, що він своїх поглядів не мав. Він умів бути самостійним у вчинках. Але це виявлялося рідко і саме в учинках, не в словах. Приміром, як згадує стрілець Чабан з Охоронного відділу СБ надрайонового провідника Потапа, Байда в селах Ямна Горішня і Долішня та в інших селах Бірчанщини дозволив місцевим селянам, щоб запобігти репресіям поляків, брати участь у голосуванні, дарма що місцевий провід це тоді забороняв. Через цю стриманість і мовчазність про діяльність Миколенка в роки УПА й пізніше відомо тільки те, що повідають документи й сучасники, а час до 1943 р. в його житті — це майже суцільна біла пляма. Знаємо, що Петро Миколенко народився 20 лютого 1921 року на Полтавщині в родині, як переказують, нащадків запорізьких козаків, де жили старі перекази й нова влада не користалася симпатіями. Пізніше його батьки намагалися чинити опір колективізації. Миколенко скінчив початкову та середню школу у своєму селі. Його цікавила технологія кераміки, і він вступив у технікум. Але технікуму він не закінчив: його приділено до старшинської школи. Німецько-російська війна в 1941-ому році застала його в Червоній армії в ранзі ляйтенанта. У перебігу поспішного відступу радянської армії Миколенко опинився по німецькому боці фронту й переховувався в околиці рідного села. Згодом, коли німці почали мобілізувати колишніх радянських вояків, вони призначили його в ранзі ляйтенанта командиром однієї частини, яку перекинули на західні українські землі. Там Миколенко, за допомогою колеґ і брата, нав’язав контакт з місцевими відділами УПА — і в певний момент перейшов з малою групою українців у лави УПА. Перехід з німецького до повстанського війська не був легкий — німці схопили й розстріляли понад 100 військовиків з групи Миколенка. Ті вояки, яким вдався перехід до УПА, стали основою сотні «східняків» (про що далі). Від 1943 до 1944 року Байда-Миколенко воював малими підвідділами повстанців проти німецьких окупантів у Карпатах, брав участь у засідках і наступах на ворожі осередки. У липні 1944 р. Байді випало бути учасником охоронних відділів Першого Великого збору Української Головної Визвольної Ради. Того ж літа Байда дістав доручення від командира Дзвінчука зорганізувати в Стрийщині-Дрогобиччині сотню з колишніх вояків Червоної армії. Протягом кількох тижнів він оформив сотню в числі 220 вояків. Відділ рекрутувався з вояків, які походили з осередніх і східніх українських земель, тому популярно звали його сотнею «східняків». Інші сотні УПА, які воювали в тій околиці, в своєму складі мали приблизно 75-80 відсотків вояків з довколишніх сіл, а решта, головне командний склад, рекрутувалася з різних теренів. Великим позитивом для Байди було те, що в своєму відділі він мав вояків, які пройшли червоноармійський вишкіл і тому були добре обізнані на більшовицькій тактиці. Зате сотенний мав великі трудності з перевіркою своїх рекрутів. Більшовики намагалися розбити й розсадити відділи УПА не тільки прямими військовими наступами, але також різними провокаціями зсередини, засиляючи своїх аґентів. їм не було легко це реалізувати в відділах, де вояки здебільшого знали один одного з дому, далеко зручніше було підсунути своїх аґентів під маскою дезертирів з Червоної армії. Сотенний Байда, знавши підступні методи НКВД-МВД, зорганізував у своєму загоні відповідну забезпеку — контррозвідку. Багато допоміг йому його молодший брат Олексій Миколенко Самостійний. Він був вояком у сотні Байди, і нікому в відділі не було відомо про те, що він — брат командира. Завдяки вірним друзям і братові, Миколенкові ще під час німецької окупації вдалося розкрити аґентурну групу, яка готувала замах на командира і його старшин. До вересня 1944 року Байда діяв своїм відділом окремішно, як і всі інші відділи в тому терені, а саме сотні Нечая, Громенка, Чорного й Кармелюка. Він — йому було 23 роки — уже тоді здобув великий авторитет серед рівних і підлеглих. Один з бійців згадує його такими словами: «Сотенний Байда дуже молоденький з вигляду дуже скромний, бльондин, малий на зріст і щуплий, енергійний військовик, при подаванні руки спритно стукає закаблуками своїх чобіт і стає на струнко. У нього голос тихий але серйозний, мова гостра й коротка, він не розтягає слів, говорить втято-коротко, але ясно й зрозуміло». - 15-ого вересня 1944 р. командування УПА-Захід видало наказ усім сотням, що діяли на Західній Лемківщині та Східній Бойківщині на час проходження фронту підпорядкуватися Ренові (Василеві Мізерному). Від того дня сотня Байди ввійшла до складу загону цього командира. Саме тоді мені вперше довелося зустріти Байду-Миколенка, про якого я вже багато чув. У той час я виконував функцію курінного лікаря в курені Рена. Новозорганізований курінь проходив військовий вишкіл у лісах Букового Берда на захід від Турки в околицях сіл Волосате-Ветлина-Ступосяни. 25-ого вересня 1944 р. Рен скликав на наради штабу всіх сотенних.

Члени Рейдуючих частин  УПА (з ліва до права) - Микола Фриз («Вернигора»)‚ Петро Миколенко («Байда»), Михайло Озимко («Залізняк»), Роман Боднар («Сагайдачний»), Михайло Борис («Жан»)‚ Модест Ріпецький («Горислав»), Степан Ґоляш («Мар»)‚ Михайло Дуда («Громенко»), Зиновій Соколюк («Семенів»). - Реґенсбурґ (Західня Німеччина)‚ 3 березня 1948 року

Тут був і сотенний Байда-Миколенко. Він зразу справив на мене враження скромної людини, досвідченого й здібного старшини. Під час нарад його завваги були до речі й виявляли його обізнаність з тактикою регулярної та партизанської боротьби. Того таки дня загін У ПА в складі понад дві тисячі вояків вирушив з лісового масиву Букового Берда в напрямі до німецько-більшовицької фронтової лінії, щоб пробитися в більшовицьке запілля. Миколенко, як і його вояки, був цілком свідомий того, в яких важких обставинах відділам УПА доведеться воювати в більшовицькому запіллі. Він став одним з найближчих дорадників Рена і був присутній на всіх важливих нарадах штабу, де служив своїми порадами, часто стримуючи деяких загонистих старшин від непродуманих кроків. Після вдалого маневрування загону через німецько-більшовицькі фронтові лінії в лісах околиць Турка-Лавочне загін Рена опинився в більшовицькому запіллі. Тепер Рен поділив свій загін на два курені. Над одним куренем перебрав команду він сам, а другий курінь очолив Євген. У склад куреня Рена ввійшли сотні: Байди, Бурлаки, Веселого та Ничая. Сотенний Байда-Миколенко в складі куреня Рена порейдував на Станиславівщину — теперішню Івано-Франківську область. Сотня Байди взяла участь у численних рейдах, боях і засідках проти більшовиків. До найважливіших її воєнних дій належали наступ на Перегінсько та бій під Сторонною. Наступ сотень куреня Рена на осередки НКВД, органи Команди та Міліції в Перегінську на південний захід від Станиславова відбувся вночі з 17 на 18 жовтня 1944 р. Командир Байда мав доручення напасти на більшовицькі центри в містечку. Завдяки вмілій команді сотенного та досвідові його загартованих у боях бійців це важке завдання вдалося виконати з малими втратами для загонів УПА. Коли спалахнули вуличні бої, в яких вояки обох сторін вимішалися між хатами й загородами, вживання російської мови та знання червоноармійської термінології спричинили таке замішання серед більшовиків, що ще довго після відходу повстанських відділів більшовики перестрілювалися між собою. Бій сотень Байди та Бурлаки з спецвідділами МВД під Сторонною на Самбірщині відбувся 17 листопада 1944 року. Більшовицькі частини оточили сотню Байди на кватируванні в лісі, в порожній лісничівці. Швидка орієнтація Байди, його досвідчене командування, очайдушна відвага його вояків та допомога сотні Бурлаки, дали змогу відділові Байди прорватися з оточення переважаючих сил ворога. У бою загинуло шістнадцять вояків, і ввесь табір дістався в руки більшовиків, але найважливіше було, що відділ прорвав вороже коло. Після бою під Сторонною курінь Рена розчленувався, щоб безпечніше діяти окремими сотнями. Ворожі наступи на відділи УПА постійно посилювалися, Байді доводилося зводити часті бої з відділами МВД. На весні 1945 року Байда-Миколенко поважно захворів на нирки та був змушений залишити свою сотню і податися на лікування. Виснажений хворобою, важкою зимою та частими боями, він перейшов на захід від так званої лінії Керзона, в околиці сіл Волосате — Царинське — Тарнава, терени віддані більшовиками під окупацію Польщі, де крився санітарний пункт УПА. Про подорож до цього пункту, який вояки називали шпиталькою, згадує І.Дмитрик: Шпитальна була схована під самим верхом хребта головної гори Хрищатої між селами Колотниці-Губне і Рябе. Треба було перейти великий шмат дороги, перетяти залізницю, битий шлях і річку Ославу. До шпитальки нікого не пускали, крім тих, що її будували, щоб тримати місце в суворій конспірації. У нашій чоті не було нікого, крім мене, хто знав би дорогу (я працював при будові), тож довелося мені провадити на коні командира Байду. Більшу охорону ми мали до села Душатин, звідти треба було пробиватися до місця шпитальки мені самому. Командир Байда був дуже хворий, напівмертвий, його вигляд страшний, увесь висохлий, блідий, зовсім без сил. Треба було підносити його на коня і прив’язувати, щоб не впав. Дорога від Душатина була вкрай невигідна, бо вибиралося найнеприступніший терен, щоб оминути всякі несподіванки з ворогом, а також щоб і повстанці не зустріли. Під час подорожі командир ледве чутним голосом звернувся до мене: — Друже Дрогомире! Якби наскочив на нас ворог... якщо, я себе не застрелю, не дайте мене взяти живому — застрельте мене!... Зробіть те саме з собою!... Щоб ворогові не зрадити нашої шпитальки!... — Я мовчки прирік Байді, що так і вчиню. На місце криївки ми дісталися щасливо, я дав умовлений знак, щоб віддати командира під опіку в руки лікарів та медсестер. Після підлікування та короткого відпочинку, командування УПА призначило Байду-Миколенка на вищий пост. У наступі на Бірчу 6 січня 1946 року загинув курінний полковник Коник, і на його місце в березні 1946 року відряджено Байду. Він став курінним сотень Бурлаки, Громенка, Ластівки та Крилача в Перемищині. Одночасно Байда-Миколенко перебрав функцію заступника командира тактичного відтинку «Лемко». Свої нові обов’язки небіжчик виконував удало, виявляючи свій військовий хист та вміння дружньої співпраці з підпорядкованими йому старшинами. Він не давав відчути своїм підвладним своєї вищости, не любив хвалитися, ба навіть багато говорити, був завжди товариський, приязно ставився до кожного вояка, але, де треба, вимагав суворої військової дисципліни. Однією з основних форм дії УПА тоді були рейди. Рейди на терени сусідніх народів мали на меті спопуляризувати українські визвольні ідеї, познайомити ближче ці народи з нашою боротьбою. До таких рейдів належав між іншими успішний рейд Підкарпатського куреня під командуванням Прута 1945 року на територію Словаччини. Весною 1946 р. відбувся другий рейд на Словаччину під командуванням Мирона. Командування УПА плянувало великий рейд відділів УПА на Чехо-Словаччину в 1947-ому році. Цим разом, відділи УПА мали завдання перейти через усю Чехо-Словаччину аж до західньої зони Німеччини. Участь у цьому рейді мали взяти сотні з куреня Байди. Командир у порозумінні з вищою командою розробляв плян рейду. Одначе події обернулися не так, як передбачувано. У 1947-ому році більшовицькі, польські та чехо-словацькі війська підготували спільний наступ на відділи УПА Закерзоння. Через це рейд відділів УПА на захід не відбувся так, як пляновано. Крім сотень, які мали взяти участь у цьому рейді, тепер вирушили на захід також інші відділи, підвідділи та менші бойові одиниці. З куреня Байди подалися рейдом на захід сотні Громенка та Бурлаки. Сотні Крилача та Ластівки були розбиті ворогом ще на території Польщі, вояки розбитих сотень долучилися до інших відділів. Рейд на захід почала в червні 1947 року сотня Громенка з лісів Хрищатої біля Команчі на Лемківщині, а Байда ще залишився в Карпатах, щоб нав’язати контакт з командиром тактичного відтинку — Реном. Крім того Миколенко, конче хотів ще побачити свого молодшого брата — Олексія-Самостійного, який був в охороні Рена. Миколенко весь час турбувався долею Олексія. В обставинах повстанської боротьби йому було не легко виконувати ролю опікуна для підлітка-брата. Коли Байді довелося перейти на пост курінного в Перемищині, він звернувся до Рена-Мізерного з проханням, щоб той узяв його брата до своєї охорони. Рен призначив Самостійного до своєї охоронної частини і приобіцяв Байді, що буде опікуватися ним, як своїм рідним сином. Коли в червні 1947 року Байда опинився в Карпатах, він мав надію, що при зустрічі з Реном буде мати нагоду зустрітися з братом. На жаль, Байді не вдалося нав’язати зв’язку з Реном. Населення Лемківщини вже було виселене до Західньої Польщі, а села були забльоковані ворожим військом. Так сталося, що Петро Миколенко вже не зустрів Олексія: після виселення населення з Лемківщини і відходу відділів на захід Рен перейшов з Лемківщини в УРСР, щоб нав’язати контакт з командуванням УПА, з ним відійшов і Олексій. Період діяльности майора Байди-Миколенка на посту заступника командира тактичного відтинку й курінного відділів УПА в Перемищині описуваний багато разів у звітах, спогадах учасників та архівних документах. Характеристику курінного Байди як військового старшини і товариша зброї змальовує сотник Громенко у книжці спогадів «У великому рейді» (Мюнхен, видавництво «До зброї», 1956); у спогадах вояків УПА, в яких описані бойові дії сотень Перемищини, часто натрапляємо на згадку про Байду. Зокрема події того часу докладно описує М.Озимко-Залізняк у статті «Виселення українців і боротьба УПА» («Вісті комбатанта», 1966, 4-5). Про діяльність майора Байди на пості курінного та заступника командира тактичного відтинку зустрічаємо згадки також у численних польських комуністичних виданнях Міністерства народної оборони в Варшаві, які описують боротьбу УПА на терені Польщі. Назвемо кілька з них: А.Б.Щесьняк, В.З.Шота, «Droga do nikad» (1973); Генрик Домінічак, «Wojska ochrony pogranicza w latach 1945-1948» (1971); Станіслав Мисьлінський, «Strzały pod Cisną» (1971); Альфонс Філяр, «Gdy umilkły działa» (1972); Ян Ґергард, «Łuny w Bieszczadach» (1974). - У серпні 1947 року майор Байда вирушив рейдом у напрямі Західньої Німеччини. Там він був інтернований у Деґендорфі, в місцевості, де вже перебувала сотня Громенка та інші менші групи, що прибули на Захід. Як найвищий функцією старшина УПА в Деґендорфі, Байда автоматично очолив усіх прибулих вояків; американське військове командування трактувало його як військового старшину з усіма офіцерськими привілеями. Після звільнення з інтернування Миколенко проживав у Реґенсбурзі, а потім у Мюнхені. Увесь час свого перебування в Німеччині він очолював і репрезентував прибулих вояків як командир рейдових частин УПА і входив до складу Місії УПА при Закордонному представництві УГВР, виконуючи функції керівника персонального відділу, а в 1948-1950 pp. був теж заступником шефа Місії УПА закордоном. У 1951-ому році Петро Миколенко переїхав до США. Тут він круто змінив триб свого життя. Він не став одним з еміґраційних політиків чи «політиків». Людина амбітна, працьовита й витривала в своїх рішеннях, він уважав, що на еміґрації колишні вояки УПА свої рушниці повинні заступити наукою, професійним знанням і осягненням чільних позицій не тільки в українському світі, але також у країнах свого поселення. Ще в Німеччині Миколенко відновив свої політехнічні студії.  Прибувши до Америки, він став на працю креслярем, а при тому студіював інженерію в Вейнському університеті в Детройті. У 1960 році він одержав ступінь бакалявра механічної інженерії, а згодом, одержавши диплом, дістав працю інженера в відомій автомобільній компанії General Motors. Наполегливою працею та здібностями винахідника він вибився на посаду старшого інженера, нові удосконалення в виробництві авт він завершив трьома патентами. У приватному житті Петро Лаврінович заклав свою родину, одружившися з Вірою Присяжнюк. Він подбав за те, щоб його діти здобули високу освіту в американських університетах і щоб вони здобули ґрунтовне знання про Україну. При всьому цьому Миколенко зберіг вірність своєму минулому років УПА. За його ініціятивою організується Станиця кол. вояків УПА в Детройті. 1955 року він стає головою Об’єднання кол. вояків УПА в США. Від того часу він був постійно активним в цьому об’єднанні, де його тричі обирано головою Головної управи. Він був членом ЗП УГВР, членом Секретаріяту СКВУ, а далі членом редакційної колеґії «Літопису УПА». Цій останній праці він присвятив особливу увагу й свій вільний від праці час. Він хотів, щоб колишні вояки задокументували для історії події, пережиті ними під час боротьби в лавах УПА. «Літопис УПА» започатковано на 10-ому загальному з’їзді Об’єднання кол. вояків УПА в Діброві біля Детройту, в вересні 1973 року. Початки не були легкі. Треба було підшукати людей, здатних повести редакційну і адміністративну роботу. Попри хвороби (інфаркт 1962 p., хронічна хвороба нирок, чотири поважні операції) і кількаразове перебування в лікарні, небіжчик увесь час активно працював у творенні «Літопису». Десятки телефонних розмов, багато листів, закликів, інструкцій, анкетних листів, включно з точно розробленим запитником, як писати спогади, на 45 сторінок машинопису, що його він опрацював особисто. З гордістю і радістю зустрів Миколенко ще до кінця своєї каденції як голови об’єднання віддачу до друку першого збірника «Літопису УПА». Але і після закінчення головування він далі ретельно працював над розбудовою видавництва «Літопису» як член редакційної колеґії. Десятки записок та архівних матеріялів у руках майора Миколенка були в підготові до наступних томів  «Літопису» Трудно недобачити в Миколенкові риси нової української людини, яку радянський режим не зломив, а загартував на опанування життя, на реалізацію власної особистости в жорстокому змаганні за свободу своєї батьківщини, і то людини видатної. М.Р.Г….» (О.П. – за моїми небезпідставними  припущеннями,  автором цієї статті є побратим «Байди» -  Модест «Горислав» Ріпецький (*1921-†2004, Чікаґо, ЗСА) — лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар, член надрайонного проводу ОУН, надрайоновий керівник СБ Лемківщини 1945-1947).

На світлині делеґати ІІ-го З’їзду ОКВ УПА в США. Сидять з ліва до права -  Михайло Березинський, Петро Миколенко, НН, Володимир Сорочак, Юрій Лопатинський, Михайло Озимко, Юліян Котляр, НН. Стоять з ліва до права - НН, НН, Осип Левицький, Ярослав Струтинський, НН, Лев Шанковський, Петро Потічний, Степан Ґула, Петро Гнатюк, Іван Хома, Іван Дмитрик, НН, Теодор Гайдук, Олександер Ґереґа. - Клівленд (ЗСА), 1 вересня 1956 року

Цікаві, як на мене, додаткові інформації з діяльності Петра Миколенка-«Байди» на чужині були подані дослідниками українського національно-визвольного руху в томі 52 «Літопису УПА» (Торонто-Львів, видаництво «Літопис УПА», 2016), який має назву «Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади в документах (1950-2016), відповідальний редактор Петро Й. Потічний, в якому уточнюється, що  Петро Миколенко (Микола Савченко, «Байда»), майор УПА, в  1951-1955 рр. очолював Станиці Вояків УПА в Ню Йорку, Детройті, Клівленді, Філядельфії, Рочестері (США), а у 1955-1956, 1961-1963 роках  він був Головою ОКВ УПА в США, у 1973-1976 рр., - головою ОКВ УПА США і Канади. -  Згаданий  вище документальний збірник, як подають його автори й упорядники, став черговим томом про ветеранські (комбатантські) організації колишніх вояків Української Повстанської Армії (УПА), які заснували видавництво «Літопис УПА», а саме – про Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади (ОКВ УПА США і Канади). Як відомо, основна частина упівців опинилася на Заході  упродовж 1947-1949 рр. внаслідок «Великого Рейду». На той час там (у Західній Німеччині) вже представляли УПА дві організації – Місія УПА при Закордонному Представництві Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР) та сектор військових справ при Закордонних Частинах Організації Українських Націоналістів (ЗЧ ОУН), між якими існувало протистояння, яке після прибуття Рейдуючих Частин УПА (РЧ УПА) до Західної Німеччини навіть дещо посилилося внаслідок того, що обидві сторони цього конфлікту намагалися підпорядкувати собі новоприбулих повстанців... У цій ситуації керівництво Місії УПА видало звернення до прибулих упівців, в якому закликало не дати себе використати для партійно-політичних цілей, що вони й надалі є вояками УПА, яка має загальнонаціональний характер... Проте через колізії законодавства країн, в яких опинилися колишні вояки УПА, стосовно підпорядкування Головному Командуванню УПА (ГК УПА), з 1949 р. воякам рекомендовано творити ветеранські організації. Першою комбатантською організацією, але з виразним політичним обличчям, яку було створено у 1949 р. в Міттенвальді (Зах. Німеччина), стало Братство бувших вояків УПА ім. Св. Юрія Переможця в Німеччинi…, яке підпорядковувалося ЗЧ ОУН... Варто додати, що створення Братства від самого початку було критиковане Шефом Місії УПА при ЗП УГВР пполк. І. Бутковським – «Гуцулом» і керівником Персонального відділу май. Петром Миколенком – «Байдою», які вважали створення комбатантської організації «самовільною демобілізацією (дезерцією з рядів УПА)». Це, одначе, не перешкодило багатьом воякам УПА і членам збройного підпілля ОУН приєднатися до Братства к. Вояків УПА ім. Св. Юрія Переможця в Німеччині і бути активними в ньому, як, наприклад, Є. Штендера, М. Ріпецький, М. Федак та інші, які щойно у 1954 році вийшли з Братства... Назва Об’єднання для колишніх вояків УПА появилася спершу теж в Німеччині внаслідок конфлікту, який заіснував з політичних причин на Другому з’їзді Братства 5 вересня 1954 р., що з’ясовано в резолюції цього з’їзду, де була жорстка критика Місії УПА при ЗП УГВР. Власне, це й призвело до виходу частини колишніх вояків УПА з рядів Братства та створення Об’єднання Колишніх Вояків УПА в Німеччині...  З огляду на потребу центрального проводу, Станиці вирішили створити Об’єднання колишніх вояків УПА в США, що й було досягнуто на Першому з’їзді 4 липня 1955 р. в м.Нью-Йорк. Тоді, напевно під впливом подій в Німеччині, прийнято назву Об’єднання колишніх Вояків УПА в США, затверджено Статут і вибрано Головну Управу ОКВ УПА в США. Першим Головою став май. Петро Миколенко («Байда»), колишній командир РЧ УПА….». - Далі читаємо: «…Знаючи, що найбільш авторитетною особою серед вояків цієї групи був май. Петро Миколенко (Микола Савченко, «Байда»), який був Комaндантом Станиць УПА в Північній Америці і якраз почав підготовляти нову структуру у формі незалежної позапартійної комбатантської організації…, повели супроти нього дискредитаційну кампанію. На жаль, немає документів, які б вказували на те, чи представники ТКВ УПА старалися нав’язати перед тим з ним контакт, щоб почати розмови на тему створення єдиної організації колишніх вояків УПА. Як невідомо також, чи сам «Байда» старався знайти контакт з Товариством зі свого боку, бо ТКВ УПА виразно стояло на боці С.Бандери, з яким, по приході до Німеччини, П.Миколенко мав досить різкі відносини, саме стосовно підпорядкування усіх вояків УПА структурам ЗЧ ОУН. 28 червня 1955 р. появляється лист ГУ ТКВ УПА до Петра Миколенка – «Байди», який був написаний в дуже образливому тоні з натяками на те, що він робить «бісівську роботу», «служить хто зна кому» й інше…  Не відомо, чи «Байда» відповів на цього листа, але 2-3 липня 1955 р. без жодних перешкод відбувся Перший З’їзд ОКВ УПА, на якому злучено усі Станиці в єдину організацію під назвою ОКВ УПА в США. Поява цієї нової упівської ветеранської організації жодним чином не вплинула на поліпшення стосунків, які заіснували між комбатантами УПА на еміґрації. Тому, що роз’єднання було дуже болісним фактом для багатьох вояків УПА, обидві організації почали шукати шляхів, які вели б до створення єдиної ветеранської організації. Ці заходи, одначе, не були дуже успішними, позаяк переговори, які велися довгі роки, не були вільні від потужного політичного впливу як з боку ЗЧ ОУН, так і ЗП УГВР, хоча з далеко меншою напругою з їхнього боку. Добрим доказом цього була дуже гостра критика Об’єднання Прихильників Визвольної Боротьби в Україні (ОПВБУ), контрольованого Середовищем УГВР, коли полк. Ю.Лопатинський на власну руку хотів зробити ОКВ УПА членом цієї організації….».

Під час відвідин Детройту (ЗСА) Головою ОУН за кордоном мґр.Дарією Ребет (сидить друга з права)

 

Відомо, що в Ню Йорку, в Українському Народному Домі 2 і 3 липня  1955 року відбувся перший з’їзд колишніх вояків УПА в США. На з’їзді рішено об’єднати існуючі в різних містах США станиці колишніх вояків УПА в одну центральну організацію комбатантського типу п.н. «Об’єднання колишніх вояків УПА в США». На з’їзд прибуло 36 делеґатів, колишніх вояків УПА… З’їздом керувала президія в складі: голова – майор Петро Миколенко (Дітройт), заступник голови – ст. вістун П. Потічний (Філядельфія), секретар – булавний М.Галько (Нью-Йорк).  Відтак П.Миколенко виголосив доповідь на тему «Рейд відділів УПА на Захід», в якій, м.ін., ствердив, що постання, дії і рейди УПА були можливі тільки тому, що УПА була закономірною конечністю на сучасному етапі визвольної боротьби українського народу і була твором найширших народних мас України… Інформаційне повідомлення було надруковане в часописах «Сучасна Україна» (США) ч. 15(117) від 24 липня 1955 р., «Український Самостійник» (Німеччина), ч. 28(286) від 17 липня 1955 р., «Америка» (США) від 18 липня 1955 р. та інших українських періодичних виданнях Америки… Під час нарад того дня прийнято статут Об’єднання кол. вояків УПА в США і вибрано головну управу, до якої ввійшли такі старшини і підстаршини УПА: голова – Петро Миколенко (Дітройт), заступник гол. – Іван Хома (Нью-Йорк), секретар – Микола Чуйко (Чікаґо)… По виборі головної управи другу доповідь на з’їзді виголосив Генеральний Секретар Закордонних Справ УГВР М. Лебедь, на тему «Сучасний стан в Україні і наші завдання». Доповідач проаналізував методи сучасної політики Москви супроти України і різні форми визвольної боротьби українського народу і вказав на конечність єдности всіх українських сил поза рідними землями, щоб оборонити державний характер української нації перед зовнішнім світом і допомогти визвольній боротьбі в Україні. На з’їзді, який закінчився в неділю 3 липня о. 9-ій год. вечора, схвалено резолюції, в яких, м.ін., стверджено повну солідарність к. вояків УПА з сучасною визвольною боротьбою в Україні та її провідними ідеями. Задекляровано також підтримку урядові США в його оборонних заходах проти комунізму та російського імперіялізму і закликано його допомагати визвольній боротьбі українського народу. Щодо внутрішньо-еміґраційних справ, то в резолюціях стверджено вимогу єдности українських політичних сил поза межами України, як і вимогу об’єднання всіх кол. вояків УПА у створеній центральній організації, незалежно від їх теперішніх партійно-політичних симпатій. Об’єднання кол. вояків в США, як статутова центральна організація, працюватиме, разом з своїми відділами, в системі Українського Конґресового Комітету Америки…

Подружжя Миколенків - Петро (Савченко Микола) ) та Віра (з дому - Присяжнюк)- повоєнна світлина із хатнього архіву родини

Подружжя Миколенків (Савченків) Віра й Петро прожили в США (ЗСА) до кінця свого життя. В ЗСА вони виховала двох дітей -  Марусю і Ореста, обоє вони були активними в життя української громади. В одному зі своїх інтерв’ю св.пам. пані Віра Миколенко говорила: «…Ми боялися, що нам відмовлять у дозволі на виїзд до Америки. Бо коли чоловік проходив співбесіду з представниками американської розвідки, від хвилювання забув своє вигадане ім’я. Це здавалося підозрілим. Але вони добре знали, хто він був, і трактували його як офіцера. Діти командира «Байди» Маруся й Орест дізналися справжнє ім’я та прізвище батька вже дорослими…».  - Маруся Миколенко, донька курінного «Байди» – Миколи Савченка, яка натепер замешкала у Ню Йорку, також пригадувала, що її батько дійсно остерігався, щоб його насильно не повернули до СССР. Він не хотів зашкодити своїй родині на Полтавщині. Тож вирішив залишитися вигаданим Петром Миколенком… – Восени 1947 року тато, - говорила пані Маруся, - опинився в Західній Німеччині. Спершу в таборі для інтернованих вояків у Деґендорфі, потім – у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі, –– 1949-го одружився з моєю мамою – Вірою Присяжнюк, оселилися в Мюнхені. Голова проводу Закордонних Частин ОУН Степан Бандера хотів, щоб усі вояки УПА, які прибули на Захід, підпорядковувалися йому. Тато ж ніколи не був членом ОУН. За поглядами він був дуже ліберальним чоловіком, радше - соціал-демократом. Тому вважав, що УПА повинна бути позапартійною, бо інакше нема демократії. Дуже скоро вони з Бандерою посварилися. 1950-го тато з мамою подалися до США. Осіли в Детройті, тато вступив до університету Вейн-Стейт. Потім влаштувався інженером в компанію General Motors. Працював там майже 20 років. Запатентував три винаходи з інноваційних способів виробництва автозапчастин. Любив свою роботу. Пройшов усі щаблі кар’єри в компанії, став проєктним інженером. Претендував на вищу менеджерську посаду. Але йому сказали, що нічого не вийде через акцент у мові. У 41 рік тато мав перший інфаркт, а через кілька місяців – нервовий зрив. Відтоді більше ніколи вже не мав того ентузіазму, енергії та впевненості в собі. У нас часто гостювали колишні повстанці. Тато ініціював заснування комбатантської організації в Детройті, очолював Об’єднання колишніх вояків УПА в США. Розробляв великі питальники для вояків УПА, щоб записати їхні спогади. Брав участь у підготовці до друку перших двох частин «Літопису УПА». Допомагав нам із молодшим братом Орестом робити домашні завдання, говорив із нами про політику, історію. Розповідав, як його батьки виступали проти колективізації і їх розкуркулили. Як потім голодували. На Полтавщині жили татові батьки й сестра Марія. Зв’язків ми не підтримували – боялися, щоб їх не репресували. Зараз я листуюся з сином Марії, він працює лікарем. Улітку наша сім’я часто відпочивала в українській оселі «Діброва» неподалік Детройта. Тато доглядав за вуликами, грав у шахи...».

1984 рік- При місці Вічного спочинку Майора УПА Байди, - Саут Бавнд Брук (Н.Дж., ЗСА)

…20 лютого 2021 року минає 100 років як у полтавському селі Березова Лука народився Микола Лаврінович Савченко, який в часі німецько-совєцької війни став леґендарним майором УПА Байдою (Петром Миколенком), «східняком», що став  серед «західняків» одним із найвідоміших командирів знаменитої армії. - А ще св.пам. Петро Миколенко-Байда мав риси дійсно нової української людини, яку большевицький режим не зломив, а заґартував на опанування життя, на реалізацію власної особистости в жорстокому змаганні за свободу своєї батьківщини. - Вшануймо Українського Героя!

Олександр Панченко, - доктор права, доктор габілітований Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Примітка: Світлини із раннього періоду життя Миколи Савченка походять із хатнього архіву О.Панченка (публікуються тут вперше, тому посилання на архів О.Панченка є обов’язковим),  інші світлини взято із різних видань в-ва «Літопис УПА» та «The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine. Thomas Fisher Rare Book Library, (частина Robars Library), University of Toronto («Літопис УПА»)


Теги:
2021-02-04 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар