«Я непоправний оптиміст, можна сказати, навіть оптиміст-рецидивіст….» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Я непоправний оптиміст, можна сказати, навіть оптиміст-рецидивіст….»
   

«Я непоправний оптиміст, можна сказати, навіть оптиміст-рецидивіст….»

До дев’яностих роковин народження Івана Світличного
Наталія Загоруйко

«Бог, видно, знаючи мій адамівський характер і враховуючи історичні помилки минулого, запобіг їхньому повторенню і рай вдосконалив капітально: Єви в ньому є і могли б спокусити не такого Адама, як Ваш слуга покірний, але спокушати нічим: тут немає яблук не те що з дерева пізнання, а й поганеньких дичок. Немає й груш, немає й вишень – узагалі фруктів аніякісіньких …»

(Із засланського листа Івана Світличного до Бориса Антоненка-Давидовича, Алтай, 1978 рік).

Іронія Івана Світличного – це стилістична домінанта його епістолярної творчості, екзистенційний модуль та свобода слововиявлення. Ціну такого стилістичного прийому поет добре знав, про що свідчать не лише його яскраві статті-памфлети «Гармонія і алгебра», «Своєрідні взаємофактори, або Висхідний кінець фантазії М. Равлюка», «А, Б, В, Г… або ж “Розгортання” фраз, тез і абзаців у наукові трактати», де він дошкульно висміює «досягнення» тогочасного літературознавства, які вражають його «капітальністю своєї фундаментальності». Не лише його «Ґратовані сонети», в яких, за Є. Сверстюком, «віддзеркалено тюремні реалії із мотивами філософськими, з гумором та іронією», а й живі свідчення його друзів доводять факт застосування ним іронії як однієї з важливих ознак інакомислення в’язня сумління. Співв’язень дисидента вчитель іноземних мов І. Коваленко пригадує настанови І. Світличного: «Запам’ятайте – жарти й кпин на суді справляють на катів значно сильніше враження, ніж гучні звинувачення, до того вони вже звикли, а це дошкуляє їм особливо, бо вони певно знають: від тих, що жартують, вони каяття не діждуться».

Настанови дисидента випливають із усвідомлення здатності сміху не лише перемагати страх, а й давати наснагу самовідродитись, звільнившись від зовнішнього тиску. Саме тому епістолярій Івана Світличного написаний у донкіхотівському тоні (його власний вислів) для того, щоб не показувати наглядачам свого душевного болю, щоб не втратити духовної опори. Вже у перших листах до дружини дисидент називає себе «оптимістом-рецидивістом», чим дає чітко зрозуміти, що від свого він не відступить. Епістолярій І. Світличного є щоденником буднів уральського табору, але на «поверхні» лише дозволене – справжній сенс треба домислювати, зваживши усю ситуацію. Очевидно, що багатолітня розлука з дружиною (навіть із п’ятнадцяти можливих побачень дозволили лише п’ять, про що І. Світличний писав: «Кількість днів, наданих для побачення, буде менша, ніж кількість відбутих років»), з рідними та друзями була нестерпною, боліла також ізоляція від повноцінного наукового життя, але про це відверто писати не мав права, бо, як зазначив у інтерв’ю кореспондентові газети «Уніта» в жовтні 1974 року, «контакт із зовнішнім світом – листування – суворо цензурується». Заборонялося писати про умови табірного життя, називати імена співв’язнів, згадувати про погане здоров’я, бо «“умовності” бачили навіть в описах природи і погоди». В одному з листів до дружини І. Світличний зізнавався, що не розуміє, чому вилучили листа, адже писав про стан здоров’я та побутові умови у мажорному стилі.

Епістолярій І. Світличного є не лише яскравою ілюстрацією до визначення іронії, яке дав О. Потебня: «Лукаве удавання, коли людина прикидається простаком, який не знає того, що він знає», а й потверджує тезу, що «бути іронічним насамперед означає мати на увазі ще щось поза висловленим чи написаним, вказувати на присутність додаткових, найчастіше альтернативних сенсів».

Адже, удаючи з себе простака, який ніби нічого не знає і не розуміє, І. Світличний водночас обходить цензуру і висловлює свої думки езоповою мовою. Своє становище оцінює по-філософськи, з «олімпійським спокоєм» (вислів В. Чорновола). Намагається побачити переваги «тамтешнього» життя, які й аргументує у листі до дружини від 9 квітня 1974 року: «Врахуй: якби я зараз був дома, чи менше б Ти мала клопоту? Скільки треба було б варити, прати… А так Ти хоч цього клопоту маєш менше».

Про чотиримісячне ув’язнення у приміщенні карцерного типу в травні 1974 року повідомляє так, ніби це піде тільки йому на користь: «З моїм характером, з моїм фахом, з моїми інтересами в цьому є навіть свої переваги: я можу зосередитись над своїми улюбленими темами і спокійнісінько, а може, й значно продуктивніше працювати».

За допомогою свого улюбленого прийому іронії Іван Світличний пригадує, як М. Вінграновський змушений був замінити «мій кукурудзяний народ» на «мій звулканений народ»: «Звулканеність річ вельми бажана, але якщо вона легко замінюється кукурудзяністю і навпаки, то чи не здаються нам вулканними грохоти в животі, переповненому кукурудзою (хоч Микита Сергійович мав рацію: кукурудза харч поживний, якщо не кукурудзою єдиною живе чоловік)».

Стан здоров’я І. Світличного був поганий (хворі нирки, залікований туберкульоз легень, гіпертонія, в дитинстві втратив пальці на обох руках 1. Час від часу йому змінювали третю групу інвалідності на другу, а могли для «перевиховання» взагалі позбавити групи. У травні 1974 року пише дружині: «Врешті мені змінили групу інвалідності з 3-ї на 2-гу, і я тепер від постійної роботи звільнений. З моїм станом і фахом тепер на долю нарікати гріх». Про призначення бібліотекарем (1975 рік) повідомляє: «Мені краще сидіти над словником та перекладами, але це така робота, що відмовлятися соромно, а нарікати гріх: треба все-таки й тут робити щось корисне, а не бути нахлібником».

Утім, на цій посаді він довго не затримався, бо не йшов на компроміс з КДБ і продовжував передавати самвидав із табору. За це його хотіли «перекваліфікувати» на токаря-верстатника, але через покалічені руки 2 цього не сталося.

Семирічний табірний термін Івана Світличного закінчився 15 травня 1978 року. Місцем заслання призначили село у високогірному районі Алтаю (залишили у райцентрі Усть-Кан, щоб легше було наглядати за «особливо небезпечним державним злочинцем»). У листі до Б. Антоненка-Давидовича від 9 липня 1978 року, іронізуючи, І. Світличний детально описує місцевість: «Бог, видно, знаючи мій адамівський характер і враховуючи історичні помилки минулого, запобіг їхньому повторенню і рай вдосконалив капітально: Єви в ньому є і могли б спокусити не такого Адама, як Ваш слуга покірний, але спокушати нічим: тут немає яблук не те що з дерева пізнання, а й поганеньких дичок. Немає й груш, немає й вишень – узагалі фруктів аніякісіньких».

Про вигоди засланського життя пише з пієтетом, знайшовши помешкання (кімната з кухнею), повідомляє Л. Світличній у листі від 21 червня 1978 року: «Як бачиш, радянська влада дбає про своїх заблудлих синів, і я, зворушений такою добротою, подумав a´ la Козьма Прутков: «Плюнь в очі тому, хто каже, що радянська влада не гуманна».

Сестра Івана Світличного, відома правозахисниця та дисидентка Надія Світлична, в жовтні 1978 року разом з двома синами емігрувала з Радянського Союзу на постійне проживання до США. Звістку про дозвіл на виїзд І. Світличний коментує словами з пісні О. Галича, не приховуючи свого «обурення» поведінкою «єдиноутробної» (так І. Світличний називав сестру): «Так “в моральном, говорят, Твоем облике есть растленное влияние Запада”? Скажіть, будь ласка! Ніколи б не подумав. Живеш-живеш, а рідної сестри, виявляється, не знаєш. І це в розвиненому соціалістичному суспільстві! І це в той час, коли рідний брат, обравши східну орієнтацію, дошмаляв до самісінького Китаю!».

Проте отримати бажаний дозвіл на виїзд з СРСР вдавалось далеко не всім, деколи замість візи давали новий термін ув’язнення. Такою була ситуація М. Горбаля, якому сфальсифікували брутальну справу за нібито намір зґвалтування. Реакція Івана Світличного на це була, як завжди, влучною. Повідомляючи В. Марченкові про новий арешт, він обігрує хрестоматійний жарт про те, як О. Вишня хотів зґвалтувати Клару Цеткін: «За … зґвалтування чи спробу зґвалтування (а Ви ж знаєте, що в нашій юриспруденції найпотаємніший намір дорівнює його здійсненню). Не знаю ще, кого він хотів зґвалтувати, але, мабуть, не К. Цеткін (котру хотів зґвалтувати О. Вишня – бо за моїми агентурними даними вона давно покійна)».

Відтак, щоб обійти цензуру, потрібно було старанно маскувати свої думки потрібним словодобором, тому стиль листів Івана Світличного витриманий у рамках ідеологічного дискурсу. Вдаючись до езопової мови – замаскованого способу думок з натяками – адресант, створював ефект ідеологічно правильного письма, що допомагало оминати зовнішнього цензора.



1 1943 року, коли І. Світличний майстрував саморобну гранату, щоб підірвати німецький танк, у його руках стався вибух – лише два пальці на обох руках вціліли.

2 Детально про це в спогадах С. Глузмана / Доброокий. Спогади про Івана Світличного / [упоряд. Л. Світлична, Н. Світлична]. – К. : Час, 1998. – С. 494.

 Фото з архіву Н. Світличної

Теги:
2019-09-20 14:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар