«Я належу п’яти країнам» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Я належу п’яти країнам»

«Я належу п’яти країнам»

Юрій Шаповал

І справді, що робити? Марксист? Безумовно, причому переконаний. Ставився з повагою до більшовицького вождя Володимира Леніна, з яким вперше зустрівся в Парижі 1902 року? Ще й з якою повагою! Саме за ленінською рекомендацією очолював комуністичний уряд України у 1919 — 1923 роках. Чи говорив у 1919 році, що «декретування української мови як державної є реакційна, нікому не потрібна справа»? Було таке.

Чи очолював і був прямо причетний до політичної комбінації з партією «боротьбистів», яка «злилася» з більшовиками (а вони потім «боротьбистів» нещадно понищили)? Знову ствердна відповідь. Чи був близьким приятелем і адептом Льва Троцького? Ого, ще й яким! Чи ж це не він у серпні 1936-го у статті для газети «Правда» зрікався цієї дружби і писав про «почуття безмежної й гарячої любові до любимого вождя й учителя трудящих мас товариша Сталіна»? Він!

Отже, є підстави «декомунізувати» особу Раковського, себто оголосити більшовицьким посіпакою, не гідним згадки. Зачекайте!

Чи ж не він захищав інтереси України, попрацювавши прем’єром уряду і побачивши, як брутально і безжально Кремль втручається в її справи? Це ж його усунули з політичної арени за принципом «Посол вон» (тобто призначили послом СРСР до Англії).

Чи ж не він кинув виклик Сталіну, гуртуючи наприкінці 1920-х років політичну опозицію і не йдучи на компроміс із диктатором аж до початку 1930-х років? Так, це був Раковський. Виключений у грудні 1927 року з партії, викинутий на початку 1928 року на заслання до Астрахані, він написав текст, що містив реалістичну оцінку того, що називали «індустріалізація» та «колективізація». Тим самим він створив доктринний базис у протидії Сталіну, довівши, що сталінська Росія є бюрократичною і деспотичною.

Чи ж не Раковського як «англійського і японського шпигуна» у 1938 році посадили на лаву підсудних поруч з іншими відомими партійними діячами у сфабрикованій справі «антирадянського правотроцькістського блоку»?

Це його, 68-річного, чекісти розстріляли 11 вересня 1941 року разом із групою в’язнів у Медведівському лісі неподалік російського міста Орел.

Як же ставитися до Раковського, якого свого часу «декомунізував» Сталін так, що лише у горбачовську «перебудову» Раковського «повернули» в історію? Знову «декомунізувати»?

...Він стверджував, що «належить п’яти країнам: Болгарії, Румунії, Росії, Україні та Франції». Французький соціаліст Андре Морізе вважав його «громадянином світу» і зазначав: «Рако, як ми, давні товариші, його називали, вважався таким самим французом, як і румуном, болгарином, росіянином... У Франції, Німеччині, Італії, Англії, в Росії — він жив повсюди — вивчив усі мови, асимілювався з усіма культурами. З якої ж країни цей вроджений інтернаціоналіст?»

Його справжнє ім’я — Кристьо Гергієв Станчев, і він народився 13 серпня 1873 року в болгарському містечку Котел. Раковський пишався тим, що вся його родина «з початку ХVIII століття займає одне з перших місць в історії революційної боротьби на Балканах». Можливо, це і ключ до розуміння його долі...

Капітан Георгій Мамарчев, який був офіцером у армії генерала Івана Дибича-Забалканського, в 1834 році зробив першу і невдалу спробу організувати антитурецьке повстання. Закінчив він життя на засланні. Племінник капітана Георгій (Савва) Раковський упродовж тридцяти років боровся з турками, двічі його засуджували до смертної кари, помер у вигнанні 1867 року. Родичкою цього революціонера, а до того ще й поета, була мати Християна Раковського. Подібно до того, як Савва Раковський узяв ім’я Георгія Мамарчева, Кристьо ще в гімназичні роки замінив батьківське прізвище на прізвище родича-патріарха визвольного руху.

До слова, батько був багатою людиною, поміщиком і до того ж русофілом. Останню рису Християн успадкує, в чому сам зізнається, а ось успадкований від батька маєток використовуватиме для підтримки революційного руху. Причорноморське містечко Мангалія, поблизу якого був маєток, згідно з рішеннями Берлінського конгресу, в 1878 році увійшло до складу Румунії. Ось так ця країна стала частиною біографії Раковського, який з 15 років приєднався до тих, хто, за Марксовим заповітом, хотів не лише пояснювати, а й змінювати світ.

Кілька виключень з гімназії, організація соціал-демократичних гуртків, тиражування марксистської літератури (хто ж тоді з критично налаштованих інтелектуалів не захоплювався марксизмом?), сприяння виданню болгарською мовою книжки Фрідріха Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» — все це сторінки з життя ще зовсім молодого Раковського. І ось географія його життя розширюється: в 1890 році він вступає до Женевського університету. Обрав медичний факультет, хоча насамперед його цікавила політика, а не медицина. Проте упродовж студентського життя (а воно триватиме від 1890 до 1897 років) він вчитиметься на медичних факультетах університетів Женеви, Берліна, Цюріха, Монпельє (у Франції). В останньому місті 31 липня 1897 року він захистить дисертацію на тему «Етіологія (причини) злочинності й звиродніння». Цю роботу помітять, цитуватимуть, надрукують болгарською мовою, а у 1900 році видадуть книжкою в Росії під назвою «Нещасненькі. Про злочини і злочинців. Нарис з суспільної патології та гігієни» (друге російськомовне видання з’явиться у 1927 році). Авторський підпис виглядав так: Жінка-лікар Станчева. Раковський переконаний, що рівень злочинності залежить від суспільних умов.

Тим часом в рік захисту дисертації змінилося його особисте життя. Його нареченою, а потім дружиною стала росіянка Єлизавета Рябова, батьком якої був актор московського Малого театру. Обвінчалися вони в Мангалії, але Єлизаветі тут було дискомфортно. Раковського забирають в армію (він був лікарем, потім завідував шпиталем у Констанці, оскільки батько наполіг на проходженні військової служби в Румунії, інакше Раковський втрачав право на спадщину), а вона їде на батьківщину.

Якщо подивитися на цей період життя Раковського, не можна не дивуватися. Звідки у цього молодого лікаря така енергія? У 1898-му виходить його монографія «Росія на Сході» (знов європейський розголос, а для багатьох — зброя в ідейній боротьбі з русофільськими партіями в Болгарії). Трохи згодом друкують його книжку «Затворник Чортового острова (про політичне значення справи Дрейфуса)», брошуру «Наука і чудеса», а влітку 1900 року в Петербурзі з’являється його монографія «Сучасна Франція. Історія Третьої республіки» (тут три розділи присвячено Паризькій комуні, про яку на той час не було спеціальних досліджень). При цьому Раковський постійно пише до соціал-демократичної преси.

А ще калейдоскоп діячів, з якими він знайомиться і контактує в цей час! Георгій Плеханов, Карл Каутський, Жан Жорес, Віра Засулич, Роза Люксембург, Карл Лібкнехт, Петро Струве... Звісно, Володимир Ленін і Лев Троцький (із ним Раковський вперше зустрівся 1903-го). Спектр його знайомств і зв’язків колосальний. Немає можливості переповідати все, що він робив тоді, але коротко можна сказати: це було життя професійного революціонера, який за кредо мав — виборювати соціальну справедливість, а тому все, що працювало на деструкцію старого ладу, є справедливим. І як тут не згадати слова Жоржа Клемансо (про якого, до речі, Раковський писав): «Той, хто в молодості не був соціалістом, на старість буде завершеним негідником»...

Раковський приїздить в Росію, але його там не бажають бачити — надто добре відомий поліції. Вони з дружиною виїздять за кордон. У квітні 1901 року — він знов у Петербурзі, де, за його зізнанням, «застав пустелю», оскільки багатьох його друзів-революціонерів було вислано. Слово «пустеля» набуло й іншого значення. Під час пологів померла його дружина. Він їде з Росії, записується студентом на юридичний факультет у Парижі. Водночас займається і політикою, і лікарською практикою, близько півроку працює в селі Больє, що в департаменті Луари. В Парижі в 1902 р. слухає виступ Леніна, якого за жорсткі полемічні прийоми називає «боксером». Вони з Леніним ще не раз дискутуватимуть (і до 1914 року Раковський був ближче до ліберального марксистського метра Георгія Плеханова, ніж до Леніна), проте у політичний «нокаут» його відправить інший «боксер» — Сталін...

Якось дивно швидко Ленін розгледів у ньому «спеціаліста з українських питань». У 1918 році Раковський став повноважним членом, а потім головою більшовицької делегації для переговорів з Українською Центральною Радою, а потім з урядом гетьмана Павла Скоропадського. Приїхав він до Києва з дружиною Олександриною, якій місто дуже сподобалося. З перспективи десятиліть може не зовсім подобатись ця місія Раковського, який, хоча й в притаманній йому європейській манері, виконував роль кремлівського емісара, який не бачив Україну поза Росією. Крім того, він вміло грав на суперечностях українців.

Дві дати. 18 січня 1919 року — день, коли Ленін запропонував Раковському очолити уряд в Україні. 13 липня 1923 року — день, коли Раковський востаннє головував на засіданні уряду. Чимало всього було між цими датами. Були, наприклад, рішення про конфісковані землі, що їх передбачалося використати передусім для так званого колективного землеробства і лише у другу чергу — для потреб одноосібного користування. Забирали в українських селян землю. Грабували, щоб потім, у 1921 році, запровадити нову економічну політику, стимулювати економіку. Втім, ненадовго... І пролетаріату діставалося. Поділяв Раковський точку зору Троцького, що робітники повинні працювати 16 годин (адже вони працюють тепер на себе, а не на експлуататорів), що треба запровадити «мілітаристський соціалізм», коли б усе населення країни жило і працювало за принципами військової дисципліни. Самі б керівники спробували так жити...

Та було й інше. Сталін наліпив на Раковського ярлик конфедераліста, коли той при створенні СРСР вимагав максимальної конкретизації відносин між Росією та Україною у розумінні визначення й уточнення прав і обов’язків України. Вважають, що саме Раковський ознайомив Леніна із сталінським проектом автономізації, що передбачав входження тодішніх радянських республік до Російської Федерації на правах автономії. Очевидна протидія Сталіну, чого той, як ми вже знаємо, не забув.

...Коли Раковський їхав з України у 1923 році, його ім’я присвоїли Державному заповіднику «Асканія-Нова», Київському політехнічному й Харківському інституту сільського господарства й лісівництва. Потім самі здогадуєтеся, що з цими назвами зробили. А що ж тепер робити з Християном Раковським? На мою думку, не ускладнюймо відповідь. Просто про нього пам’ятаймо, а головне — не треба створювати нових міфів.

Теги:
2016-08-12 03:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар