«The Black Deeds Of The Kremlin: A White Book» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «The Black Deeds Of The Kremlin: A White Book»

«The Black Deeds Of The Kremlin: A White Book»

Олена Подобєд

Українські емігранти свідчать про Голодомор 1932 – 1933 років

 “Усяка насильницька смерть страшна: коли розстрілюють, вішають, душать […] Це триває секунди, хвилини. А вбивство голодом розтягується на тижні, місяці. Смерть від голоду – це смерть без крові. Кров не ллється, кров поступово холоне. Умирали з голоду усі: чоловіки і жінки, старі і молоді. Вимирали родинами і цілими селами”.

Ці рядки зі свідчень Павла Авраменка, опубліковані у книзі «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал», що була видана в останні місяці існування СРСР. Від часу трагедії до перших свідчень про неї, зібраних дослідниками в радянській Україні, минуло майже 60 років. Ні за сталінських «заморозків», ні навіть за часів хрущовської «відлиги» і тим паче брежнєвського «застою» подібна робота в СРСР проводитися не могла. Однак вона проводилася українськими емігрантами, яким вдалося у роки Другої світової війни залишити межі Радянського Союзу, а згодом розселитися по країнам Європи й Америки. Вони вважали своїм громадянським обов’язком зберегти для нащадків і майбутніх дослідників свідчення про злочини сталінського режиму.

Вимушені залишити рідну землю

За часів Другої світової війни та у перші роки після її завершення відбулася одна з найбільших в історії України еміграція українців на Захід. Її особливість полягала в тому, що значний відсоток серед мігрантів становила інтелігенція – науково-педагогічна та мистецька. Окрім того, серед мігрантів була і частина учасників руху опору – члени ОУН та УПА, що воювали з радянськими військами; духовенство та члени їхніх сімей; селяни. Мігранти представляли різні області України й мали свою політичну біографію. Серед них були ті, хто пережив жахи сталінських концтаборів та Голодомору 1932 – 1933 рр. Це були незламні борці проти більшовицької тиранії, у більшості – високоідейні українці, патріоти. Третя хвиля еміграції з України мала політичний характер.

Розселяючись у повоєнні роки з Німеччини й Австрії, переміщені особи й біженці з України прагнули опинитися передовсім у США та Канаді. Привабливість для них згаданих країн обумовлювалося, по-перше, тим, що на американській і канадійській землі на той час уже понад півстоліття мешкали українці – представники перших двох хвиль еміграції; по-друге, позицією США та їх союзників щодо СРСР під час «холодної війни». Переборовши труднощі з оформленням численних документів, пройшовши усі комісії, отримавши довгоочікуваний афідавіт і переживши тривалу подорож на пароплаві з Європи до Північної Америки, українці після довгих років поневірянь нарешті змогли відчути себе вільними.

Представники третьої хвилі еміграції внесли новий струмінь в українське життя у США та Канаді. Незважаючи, а може й у супереч труднощам, пов’язаним з адаптацією, пошуками житла і роботи, колишні переміщені особи та біженці з великою енергією взялися до розбудови українського культурного та громадсько-політичного життя. У такий спосіб вони не лише прагнули зберегти своє національне «я», відтермінувати асиміляцію й акультурацію, а й зберегти історичну пам’ять українського народу, змусити світ дізнатися про сталінські репресії й прагнення українців до створення власної держави.

Початок цієї діяльності слід шукати в активностях українців ще в таборовий період у повоєнних Німеччині й Австрії. Йдеться про створення мережі навчальних закладів усіх рівнів, провадження наукових досліджень, заснування театрів, відновлення або створення політичних партій, налагодження публікаторської діяльності, виступи з доповідями та лекціями у таборах, проведення святкових заходів і днів пам’яті.

Іван Багряний

Тому не дивно, що у першій половині 1950-х рр. українські емігранти заснували у США та Канаді низку громадських організацій. Ініціаторами створення частини з них були члени Української революційно-демократичної партії (УРДП), заснованої ще у повоєнній Західній Німеччині з ініціативи Кирила Дацька. Її лідером та ідеологом був письменник і публіцист Іван Багряний. Він за станом здоров’я не зміг емігрувати з Німеччини, тому керівний центр партії у подальші роки залишався в Європі. Однак більшість членів його партії та однодумців, виїхавши до країн західної демократії, створили мережу крайових комітетів і осередків УРДП. США та Канада не стали винятками.

ДОБРУС та СУЖЕРО

70 років тому, 22 січня 1950 р., в Нью-Йорку з ініціативи переважно членів УРДП, Кирила Дацька, Івана Дубинця, Федіра Рачка, Павла Шинкаря та інших було створено Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтським режимом, що мешкали в Сполучених Штатах Америки (ДОБРУС в США). Наприкінці того ж року в Канаді зусиллями УРДПівців під керівництвом історика, громадського діяча, члена УРДП Семена Підгайного постав Союз українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО). У свою чергу у 1954 р. у Нью-Йорку на спільній нараді представників ДОБРУСу та СУЖЕРО було створено Світову федерацію українців колишніх політичних в’язнів і репресованих совєтами. Головою президії було обрано Семена Підгайного.

Протягом наступних років ДОБРУС та СУЖЕРО доклали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості про злочини сталінського режиму щодо українського народу. Емігранти усвідомлювали, що їхня діяльність має підштовхнути провідних політиків Заходу до відкритого засудження злочинів сталінського режиму щодо народів СРСР, а також надати допомогу цим народам у їхньому національно-державному самовизначенні. Роботу у цьому напрямі у США проводив Український конгресовий комітет Америки, на чолі якого стояв Лев Добрянський, у Канаді – Комітет українців Канади. До складу цих установ входило чимало українських громадських організацій, у тому числі ДОБРУС та СУЖЕРО.

Одним із завдань ДОБРУСу та СУЖЕРО, згідно зі статутами цих організацій, було збирання документальних матеріалів про злочинну сталінську політику щодо України й інформування про це урядів та громадян США і Канади; надання допомоги українському народові у його боротьбі за встановлення на українських землях влади Української самостійної соборної держави; влаштування віч і демонстрацій, співпраця з подібними організаціями інших народів.

Програмним документом, ідеологічною основою діяльності ДОБРУСу та СУЖЕРО можна вважати памфлет почесного члена СУЖЕРО Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?». Викладені у ньому складові «новітнього кріпацтва» – більшовизму (примусова колективізація, штучно організований Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні, репресії проти української інтелігенції, порушення прав людини, антирелігійні кампанії) стали вихідними пунктами, векторами діяльності згаданих громадських організацій. За роки своєї діяльності зусиллями ДОБРУСу в США та СУЖЕРО в Канаді було зроблено чимало для реалізації мети, зазначеної у статутах організацій.

Обкладинка книги «The black deeds of the Kremlin: A white book»

«The black deeds of the Kremlin: A white book»

У першій половині 1950-х рр. на зібрані членами СУЖЕРО та ДОБРУСу кошти СУЖЕРО під керівництвом Семена Підгайного видало англійською мовою два томи фундаментальної праці під промовистою назвою «The black deeds of the Kremlin: A white book» («Біла книга про чорні діла Кремля») (ІІ том – спільно з ДОБРУСом). Своєю появою двотомник зобов’язаний передовсім Семену Підгайному (1907 – 1965).

Семен Підгайний

Семен Підгайний – історик, публіцист, громадсько-політичний діяч. Навчався на факультеті профосвіти Київського інституту народної освіти, закінчив аспірантуру при Харківському науково-дослідному інституті матеріальної культури.

На початку 1930-х років працював у Харківському інституті народної освіти та у структурі Всеукраїнської академії наук. Протягом 1933 – 1941 рр. перебував в ув’язненні на Соловецьких островах.

У роки Другої світової війни разом із родиною виїхав до Німеччини, а звідти – до Канади, де активно взявся до розбудови українського громадсько-політичного життя. Ще перебуваючи у Західній Німеччині видав дві праці «Недостріляні» (так афористично автор назвав представників покоління 1920-х, яким пощастило вціліти) та «Українська інтелігенція на Соловках», у яких викривалася злочинна діяльність керівництва СРСР із придушення інакодумства.

Перебуваючи у Канаді Семен Підгайний під час різних зібрань заохочував колишніх переміщених осіб і біженців писати спогади про репресії, яких вони зазнали у СРСР. Згодом під його керівництвом було створено редакційну колегію, яка у першій половині 1950-х рр. уклала, переклала англійською мовою і видала двотомник «The black deeds of the Kremlin: A white book». За браком джерел важко сказати чи редакційна колегія корегувала і редагувала отримані тексти чи вони були опубліковані в авторській редакції. Так само поки залишається відкритим питання про те, чи дійшли до наших днів оригінали і якщо «так», то в якому архіві вони зберігаються.

Свідки: хто вони?

У двотомнику «The black deeds of the Kremlin: A white book» оприлюднені матеріали, які викривають злочини сталінського режиму проти українського народу, зокрема, йдеться про репресії проти інтелігенції, духовенства та селянства. Осібне місце посідають свідчення очевидців Голодомору, яким вдалося у роки Другої світової війни залишити межі Радянського Союзу й оселитися у США та Канаді. Вони доповнюються опублікованими документами, що розкривають, приміром, перебіг розкуркулення в Україні, виконання хлібозаготівельних планів. Також опубліковано й фотоматеріали, зокрема, жертв голодних 1930-х рр. Серед них особливо емоційно сприймаються ті, на яких зображено дітей, які вже не сподіваються на допомогу. Щоправда, укладачі двотомника не зазначили джерела походження цих фотографій.

Географія свідчень про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні, уміщених у «The black deeds of the Kremlin: A white book», є значною. Так, найбільше респондентів із Полтавської області, чимало – із Київської, Харківської та Дніпропетровської областей. Поодинокі свідчення були отримані від представників Вінницької, Житомирської, Миколаївської, Сумської, Черкаської, Чернігівської областей, а також Донбасу.

Більшість свідчень написали селяни, колгоспники, робітники чи службовці. Невеликий відсоток серед авторів становлять представники інтелігенції. Так, у т. І – письменники Олекса Гай-Головко та Яр Славутич; у т. ІІ – історик Федір Правобережний, письменник Полікарп Кибкало.

Характерно, що приблизно третина респондентів не вказали свого імені та прізвища, лише зазначили криптоніми – переважно дволітерні (імовірно літери збігаються з ініціальними літерами імені та прізвища). Наприклад, у т. І – P. V., I. Kh., Y. P.; у т. ІІ – L. M., B. A., M. T., S. K.

У свою чергу деякі респонденти вказували псевдоніми. Наприклад, автор розділу «Голод як політичний засіб» професор Т. Сосновий підписався як Петро Долина; історик Федір Пігідо залишив спогади під псевдонімом Ф. Правобережний.

Використання криптонімів і псевдонімів становило раціональну стратегію виживання українських емігрантів, частина яких небезпідставно побоювалася радянської розвідки.

Одні з перших свідчень про Голодомор

Мешкаючи у США і Канаді, українські політичні емігранти об’єктивно розповіли власну історію про життя під сталінським режимом. Вони написали свої свідчення, щоб світ дізнався не лише про їхнє минуле, але також про схожу долю тисяч їхніх співвітчизників, які залишилися в СРСР. У цілому їхні спогади підтверджуються архівними матеріалами, фотоджерелами 1930-х рр., свідченнями жертв Голодомору, зібраними наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. на території України.

Особливо важким у голодні 1930-ті рр. було становище дітей. У роки Голодомору тривав процес навчання у школах. За свідченнями Василя Міритенка із Житомирщини школярі взимку 1932/1933 н.р. отримували «гарячі сніданки». Свідок подій залишив рецепт їхнього приготування: трохи борошна розмішували з водою, солили та кип’ятили. Страва мала назву «затірка» і видавалася по 200 – 300 грамів кожному учневі. Коли ж прийшла весна, до «затірки» додавали трохи щавлю та нових картоплин і виходив «борщ».

За умови дефіциту харчів ціни на продукти зросли у десятки разів. Так, Тетяна Бирко із Полтавщини свідчила, що бутиль молока у голодні роки коштував 70 рублів, у свою чергу малий буханець хліба можна було придбати за 100 рублів.

Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні вплинув на психічний стан людей, які потерпали від голоду. Набуло поширення страшне явище канібалізму. У другому томі «The black deeds of the Kremlin: A white book» цій темі присвячений окремий розділ. Моторошні назви цих спогадів: «Він приготував руку своєї мертвої матері», «Ми з’їли батька», «Вона вбила свою дев’ятирічну донечку», «Канібалізм у Вінницькій області».

У свою чергу письменник Яр Славутич повідомив про трагедію, що мала місце у селі Обітоки Долинського району Дніпропетровської області. Наприкінці 1932 р. колись процвітаюча і гостинна жінка на ім’я Векла, втративши розум від голоду, вбила свою доньку і за рахунок цього на певний час змогла втамувати почуття голоду. Згодом, усвідомивши, що накоїла, Векла зізналася, була арештована і відправлена на Соловки.

З’ясуємо, кого звинувачували респонденти у штучно організованому в Україні у 1930-х рр. голоді. У більшості свідчень звинувачення відсутні. Автори спогадів констатували ті чи інші події як із власного життя, так і з життя рідних, знайомих та сусідів. Лише деякі респонденти вказували винуватців Голодомору, як правило, безособово. Так, Микола Стефан із Полтавщини, якому на початку 1930-х рр. було 10 років, згадував як «озброєні банди під назвою «чека» робили рейди по селах України», шукаючи й конфісковуючи харчі.

На варті історичної пам’яті

Виконана з ініціативи ДОБРУСу і СУЖЕРО величезна робота по зібранню, упорядкуванню, перекладу (хоча й недосконалому) англійською мовою, опублікуванню свідчень про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні має непересічне значення. Це була перша у світі фундаментальна збірка свідчень із проблеми. Вона відіграла вагому роль у збереженні історичної пам’яті українського народу, у формуванні національної ідентичності українців на еміграції.

Пам’ять про трагічні події, історичний досвід українців 1932 – 1933 рр., зафіксовані у двотомнику, транслювалась до свідомості українських емігрантів і діаспорян та ретранслювались до наступних поколінь. Пам'ять про Голодомор стала ніби містком між минулим і майбутнім, який визначав політику пам’яті.

Українська інтелігенція у США та Канаді конструювала знання про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні через інтерпретацію історії, видання підручників для українознавчих шкіл, проведення уроків пам’яті, створення творів мистецтва, проведення днів пам’яті і панахид, спорудження пам’ятників і встановлення меморіальних знаків, публікації у ЗМІ.

Світ має знати

Українські громадські організації США та Канади доклали зусиль до того, щоб про двотомник дізналась широка громадськість, передовсім, світовий політикум. Незабаром після виходу у світ понад дві тисячі примірників із 15-тисячного накладу «The black deeds of the Kremlin: A white book» було надіслано усім головам делегацій ООН, у тому числі й представникові Радянського Союзу Андрієві Вишинському; президентам та головам урядів, членам парламентів і міністерств різних країн світу.

Сотні примірників отримали наукові і політичні установи, виші та бібліотеки, редакції передових європейських часописів. Усі бажаючі могли придбати двотомник: перший том коштував 5 (згодом – 3), другий том – 7 доларів. Книги реалізовувалися через книгарні, на заходах із нагоди річниць Голодомору 1932 – 1933 років в Україні. Окрім того їх розповсюджували небайдужі, які прагнули «як найбільше відкрити правду про совітський «рай» перед людьми, які на чорне кажуть біле».

Обидва томи у другій половині 1960-х рр. було перекладено іспанською мовою – однією з шести офіційних мов ООН.

Однак від часу видання двотомника і до його введення до наукового обігу (тогочасний науковий світ США двотомник не помітив, окрім фрагментарної згадки у праці Дана Дарлимпла; іншомовних рецензій на двотомник тих часів поки виявити не вдалося) та дієвого використання під час розслідування обставин Голодомору минуло тридцять років.

У другій половині 1980-х рр. Конгрес США створив Міжнародну комісію з розслідування голоду 1932 – 1933 років в Україні. «The black deeds of the Kremlin: A white book» була використана під час її роботи. Мета Комісії полягала в тому, щоб «здійснити дослідження українського голоду 1932 – 1933 рр., аби розширити знання світової спільноти про голод, а також дати американській громадськості змогу краще зрозуміти радянську систему шляхом виявлення того, яку роль у Голоді відіграло керівництво СРСР».

У звіті Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932 – 1933 років в Україні вказувалося, що ІІ том «The black deeds of the Kremlin: A white book» з підзаголовком «The Great Famine in Ukraine in 1932 – 1933» («Великий голод в Україні в 1932 – 1933 роках») «містить найбільшу на сьогодні збірку даних від очевидців та документів, пов’язаних із Голодом». Проаналізувавши свідчення очевидців, як опубліковані, так і зібрані Комісією самостійно, а також праці істориків із проблеми Комісія, зокрема, дійшла наступних висновків:

“1. Немає сумніву, що значна кількість жителів української СРР та Північно-Кавказького краю померли голодною смертю під час штучного голоду 1932 – 1933 років, спричиненого тим, що радянська влада конфіскувала врожай 1932 року.

2. Голод в Україні забрав життя мільйонів людей.

9. Український Голод 1932 – 1933 років спричинило вилучення в граничних обсягах сільськогосподарської продукції в сільського населення.

10. Службові особи, які відповідали за конфіскацію зерна, також жили в страху перед покаранням.

11. Наприкінці 1932 року Сталін знав, що в Україні люди вмирали з голоду.

13. П. Постишев отримав подвійне завдання від Москви: посилити конфіскацію зерна (а отже й Голод) в Україні та ліквідувати скромні вияви національного самоствердження, які керівництво СРСР доти дозволяло українцям.

14. Хоча впродовж 1932 – 1933 сільськогосподарського року голод охопив також басейн Волги та Північний Кавказький край у цілому, лише на Кубані – населеному етнічними українцями регіоні Північно-Кавказького краю – агресивність втручань Сталіна була такою ж, як восени 1932 року та в січні 1933 року в Україні.

16. У 1932 – 1933 роках Йосип Сталін та наближені до нього особи вчинили геноцид проти українців”.

Понад півстоліття «The black deeds of the Kremlin: A white book» була вагомим складником діяльності зі збереження історичної пам’яті українського народу лише в середовищі української діаспори. Тривалий час двотомник не міг пробитися крізь радянську «залізну завісу». Праця стала доступна дослідникам в Україні лише у 1990-х роках. Двотомник передала українська діаспора до Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, де він зберігається в залі зарубіжної україніки. Однак сьогодні широка громадськість може ознайомитися з першим фундаментальним збірником свідчень жертв Голодомору 1932 – 1933 рр. онлайн, на сторінці однієї з найбільших електронних бібліотек української діаспори – https://diasporiana.org.ua/

Олена Подобєд (Київ)




Теги:
2020-11-13 12:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар