«Співали… і намагалися довести, що у нас теж є свої права» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Співали… і намагалися довести, що у нас теж є свої права»

«Співали… і намагалися довести, що у нас теж є свої права»

Святослав Липовецький

Політичні в’язні називали табори та в’язниці «малою зоною», маючи на увазі, що «великою зоною» є Радянський Союз. Алегорія «малої» та «великої» зони є далеко не перебільшенням, адже чисельність ув’язнених в радянських тюрмах та таборах кількісно перевищувала населення далеко не маленьких країн. Так, через ГУЛАГ («Главное управление лагерей») за два десятиліття його існування перейшло близько 20 мільйонів людей! І якщо у царській Росії в 1912 році було 183 тисячі в’язнів, в СРСР у 1924 – 86 тисяч, то в повоєнний час в системі ГУЛАГу річно перебувало по 2,5 мільйони ув’язнених.

Ця вся система дала тріщину й поволі розвалилася в 1950-х роках. Ключову роль у цьому відіграли українці. І хоча останні не були найбільшою групою в’язнів, але все змінилося в 1948 році, коли було створено систему спецтаборів («особлагєрєй»), куди направляли ув’язнених за 58-ю статтею – різного роду політичних в’язнів та інших «зрадників батьківщини». Вже в перший рік таких таборів було сім. І ось тут виявилося, що серед великої кількості політв’язнів українці мають першість.

МИХАЙЛО СОРОКА – «ПАТРІАРХ В’ЯЗНІВ». ПІД ЧАС ПОВСТАННЯ В КІНГІРІ ОЧОЛЮВАВ ХОР

Це домінування українців було настільки відчутним, що москвич Артем Фельдман, згадуючи Степлаг писав: «Табір виробляв свою власну, незвичайну мову. Західні українці, яких було після війни багато в таборі, користуючись тим, що їх розуміли, не хотіли говорити російською, а тільки по-українськи. Іноземці та жителі Середньої Азії, які зовсім не знали російської мови, поступово навчалися їх мови, вважаючи її російською».

Втім не сама мова, а українська пісня стали однією з візиток українців в таборах. Ще в польських тюрмах міжвоєнного періоду українці попри заборону виконували різдвяні колядки, охоче вписувалися до в’язничного хору, співом проводжали товаришів на шибеницю.

В повоєнний період завдяки українській пісні представники чисельних народів соціалістичного табору могли відкрити для себе Україну. Спів став першою візиткою, який знайомив чужинців з українцями.

ЖІНКИ В ТАБОРАХ

Донька радянських розвідників Майя Улановская, згадуючи Озерлаг, не могла не спинитись на описі українок та їх піснях: «Ця, на перший погляд, сіра табірна маса залишила по собі яскраве враження. По всіх таборах дзвеніли їхні пісні. Співали в бараках, співали на роботі - якщо це була така робота, як слюдяне виробництво – співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі – про неволю, про покинуту родині, і бандерівські – завжди трагічні, про загибель в нерівній боротьбі…»

Інша росіянка – Любов Бершадська, яка пережила повстання в Кінгірі, теж не могла оминути своєю увагою місце української пісні в таборових буднях: «85 відсотків нашого лагеря були українці із Західної України. Голодні, вимучені, з сумними очима, у нашому жіночому лагері, де було дві з половиною тисячі жінок, українки ніколи не забували своїх мелодійних пісень. Сидячи на нарах, у вільні хвилини, вони вишивали на маленьких білих полотенцях свої українські взори і тихо наспівували пісень».

ВИШИВКИ З ТАБОРІВ – ЩЕ ОДИН СИМВОЛ УКРАЇНСТВА. ЯК ПРАВИЛО ЖІНКИ ВИШИВАЛИ ВИКОРИСТОВУЮЧИ ЗАМІСТЬ ГОЛОК РИБ’ЯЧІ КІСТКИ, А НИТКИ З ПОПОРЕНОГО СТАРОГО ОДЯГУ

Пісня – одне з небагатьох, що представники різних народів могли винести з табору на волю. «Я закохана була в ці пісні, знала їх незліченно. Потім на волі співала їх своїм друзям, але не могла, звичайно, передати їх чарівності. Їх треба співати хором - це народне дійство. – писала після відбутого ув’язнення росіянка Улановская. - Я чула одного разу платівку з записами колядок в артистичному виконанні, але це було зовсім не те. Не було щирості і справжньої урочистості».

За для справедливості слід зауважити, що в таборах відбувався інтенсивний обмін піснями і в’язні дуже охоче ділилися своїм культурним надбанням. Наскільки інтернаціональним був цей процес можна оцінити із спогаду учасниці кінгірського повстання Омеляни Войцехович: «Броня Гайлюте, литовка, подарувала мені пісню «Ір гевено йовнес партізанес». Ірина Рукойжене – «Немана лядай ішапус», а я їй – «Гетьте, думи, ви хмари осінні». А Еліта Гребенайте просила навчити її пісню «дівчирино» - так вона назвала «Ой, видно село» з приспівом «Дівчино-рибчино». Кореянка Цін За навчила мене «Торадзі торадзі». Карл, грузин, коли ми разом перевіряли стійкових на барикадах, навчив мене на грузинській мові «Суліко» (щоправда, лише один рядок)…».

ВИШИВКИ З ТАБОРІВ – ЩЕ ОДИН СИМВОЛ УКРАЇНСТВА. ЯК ПРАВИЛО ЖІНКИ ВИШИВАЛИ ВИКОРИСТОВУЮЧИ ЗАМІСТЬ ГОЛОК РИБ’ЯЧІ КІСТКИ, А НИТКИ З ПОПОРЕНОГО СТАРОГО ОДЯГУ

Як би це банально не звучало, але пісня стала «зброєю» і символом свободи. Відомий «карагандинський етап», якому приписують «бацилу бунту», що знищила ГУЛАГ, вперше заявив про себе саме з пісні. За спогадами організатора Норильського повстання Євгена Грицяка – адміністрація хотіла зламати політв’язнів ще в часі пересилки, але націоналісти попередили про готовність оборони і в підтвердження своєї непокори почали співати народних пісень, які згодом підтримали литовці.

Під час Кінгірського повстання в’язнями було написано гімн й, що показово, весь табір щоденно його виконував українською мовою:  «…всі 13 500 ув'язнених, співали на весь голос цей гімн… Так ми співали, чинили опір генералам, як могли, і намагалися довести їм, що у нас теж є свої права», - свідчила росіянка Бершадська. Показово, що Михайло Сорока – один з провіників ОУН, якого називали «патріархом в’язнів», під час повстання в Кінгірі керував хором.

Оце «співали… і намагалися довести, що у нас теж є свої права» було ключовим в багатьох місцях позбавлення волі. Не лише під час повстань, але й у суворих в’язницях та слідчих ізоляторах, до яких наприклад належала найбільша в Москві – Бутирка. Саме тут відбулося знайомство російського православного діяча Краснова-Лєвітіна з українськими націоналістами: «Трималися вони разом. Коли водили до умивалки, старший з них командував: «На молитву». І ставши в ряд, заспівували: «Царю Небесний». А потім по Шевченку: «Ой, Богдану, ти, Богдану, Нерозумній сину, Віддав Москві на поталу рідну Україну...» Рослі, красиві, голоси мужні, зазвичай баритональним тембру. Колоритне було видовище».

Пісня була невидимим кодом за яким можна було розпізнати «свого-чужого». Ще перебуваючи в ужгородській в’язниці Василь Рогач з іншими ув’язненими, наспівували пісню «Розпрощався стрілець зі своєю ріднею…» і тут «раптом відкривається віконце на дверях. Ми принишкли, а Вукстич (конвоїр – С.Л.) просуває папір і олівець і щиро просить аби йому написали слова пісні».

А упівець Мирослав Симчич згадував момент пересилки, коли, летячи з Магадану, літак зробив вимушену зупинку в Комсомольську-на-Амурі. Хлопці в аеропорту розпочали колядувати і серед захопленого натовпу не втримався один з конвоїрів, який «випростався і гордо обвів поглядом присутніх. «Ето мої землякі!» Ткнув великою п’ятірнею в наші кайдани і поправив на широкому плечі мулький, що зовсім не пасував до ситуації, автомат».

Українська пісня давала неоціненну духовну підтримку в’язням, а для представників інших національностей – стала найкращою пропагандою української ідеї. Співаючи пісні, молитви чи колядки, українці відчували свою свободу далеко поза батьківщиною. Ув’язнені на 25-літні терміни українці на прикладі пісні могли сповна відчути алегорію «малої» та «великої» зони. Адже часом за невинну пісню в Україні можна було отримати цілком реальний термін. Натомість, на зоні за це не переживати й тут пісенна творчість набула нового розвитку – не лише в’язні масово вчили та співали пісень, але репертуар розширювався завдяки новим творам, що відображали арештантську дійсність.

Відвага, проявлена в таборах ще довго підтримувала колишніх в’язнів. Після проведеної великої амністії, коли тисячі ув’язнених отримали таку-сяку «свободу», пісні й колядки належали до тих символів волі, які було перенесено з «малої» до «великої зони».

«Над далеким засніженим містом ще ні разу так весело і з таким пафосом не лунали українські колядки, як того пам’ятного першого року волі. Ну‚ й наколядувались‚ наспівались ми тоді. Якби якийсь іноземець низько пролітав тієї пори над містом‚ він втратив би просторовий орієнтир; засумнівався б‚ чи то одне з міст краю Комі‚ чи то не Івано-Франківськ або Самбір. Але в той час там вже так сміливо не могли славити в піснях Різдво. Отже‚ виходило‚ що Україна перемістилась на Північ‚ у Сибір…», - констатував Василь Рогач.

2015-10-13 01:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар