«Не підтримуємо український сепаратизм...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Не підтримуємо український сепаратизм...»

«Не підтримуємо український сепаратизм...»

Іван Гошуляк

Історія українсько-американських відносин, з огляду на їхню значимість, особливо в критичні періоди для України, безумовно, заслуговує на увагу читачів «Дня». Сто років тому (як, до речі, й сьогодні) молода Українська держава переживала один із критичних моментів своєї історії.

Відроджена наприкінці 1918 р. внаслідок повалення влади гетьмана Павла Скоропадського, Українська Народна Республіка (УНР) з перших днів свого існування приділяла велику увагу зовнішньополітичній сфері. Адже їй вкрай важливо було домогтися міжнародного визнання та отримати допомогу провідних держав світу, щоб протидіяти агресії більшовицької Росії. Враховуючи зрослу роль Сполучених Штатів Америки, зокрема в Європі, Директорія й уряд УНР надавали великого значення налагодженню відносин із ними. Тим більше, що саме президент США Вудро Вільсон оприлюднив ще до закінчення Першої світової війни свої знамениті чотирнадцять пунктів урегулювання. Серед них проголошувався і принцип права націй на самовизначення, покладений в основу зовнішньополітичної діяльності УНР.

6 січня 1919 р. уряд УНР ухвалив законопроект про відправлення Надзвичайної дипломатичної місії до США й асигнування на її утримання протягом шести місяців 1 471 400 карбованців. У поясненні до даного законопроекту підкреслювалося, що «місія до Сполучених Штатів буде мати надзвичайну державну вагу. Через те вона повинна бути поставлена в особливі умови щодо персонального складу і видатків на утримання». Невипадково її було зараховано до першого розряду дипломатичних представництв УНР за кордоном. Очолив місію на перших порах радник міністерства закордонних справ (МЗС) Є. Голіцинський. Крім нього, до складу місії було включено ще вісім осіб: трьох радників — Л.Цегельського, Ю.Бачинського, М.Гехтера; секретаря В.Козакевича; двох аташе — А.Шумницького і Є.Слабченка; двох урядовців — І.Бармена і М.Кадеца. В подальшому цей склад із різних причин зазнав змін.

Наприкінці січня 1919 р. місія виїхала з Києва через столицю західної області УНР м. Станіславів (нині Івано-Франківськ) спочатку у Відень, де українські дипломати отримали в очолюваному В.Липинським посольстві УНР закордонні паспорти, а згодом у Копенгаген, в якому понад чотири місяці очікували від американських властей дозволу на в’їзд до США. За цей час внутрішнє і міжнародне становище УНР різко погіршилося. Внаслідок успішного наступу більшовицьких військ вона втратила майже всю свою територію. Змінилося й керівництво самої місії. Ще наприкінці квітня 1919 р. її головою було призначено Ю. Бачинського.

ПРЕЗИДЕНТ США ВУДРО ВІЛЬСОН (1913—1921 РР.). ВІН ЗАЯВИВ, ЩО Є ПРИХИЛЬНИКОМ САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЙ, ПРОТЕ В СИТУАЦІЇ З УКРАЇНОЮ СТАВ НА ПЛАТФОРМУ «ЄДИНОЇ ТА НЕПОДІЛЬНОЇ РОСІЇ»

Це призначення не було випадковим. Адже новий голова був відомим громадсько-політичним діячем і вченим, автором знаменитої праці «Україна irredenta», в якій ще в 1895 р. першим в українській суспільно-політичній думці обґрунтував необхідність створення самостійної соборної Української держави. Крім того, на початку XX століття він протягом півтора року перебував у США і Канаді, досліджуючи там життя українських емігрантів. Опублікована ним в 1914 р. у Львові праця «Українська еміграція в Сполучених Штатах Америки», на думку фахівців, не втратила своєї цінності й досі. В доповіді колишнього міністра закордонних справ УНР А.Лівицького про зміни в персональному складі надзвичайної дипломатичної місії до США, написаній 6 листопада 1919 р., зокрема зазначалося: «Уважаю п. Бачинського з усіх бувших і майбутніх кандидатів на Українського Дипломатичного Заступника в Америці найбільш відповідним, як людину, що ознайомлена з американськими обставинами, знає трохи англійську мову, користується добрим ім’ям так в краю, як і серед американських українців, і має політичний досвід».

Лише в другій половині червня 1919 р. американська сторона дала, нарешті, дозвіл на в’їзд до США голові української місії та її секретарю. На початку серпня вони прибули до Вашингтона як приватні особи. Незважаючи на це, американська преса широко інформувала своїх читачів про прибуття українських дипломатів. Природно, що найбільше уваги приділяли цьому україномовні газети, висвітлюючи в подальшому їхню діяльність.

Відразу після приїзду Ю.Бачинський звернувся з листом до державного секретаря Р.Лансінга, в якому повідомив про свою місію, метою якої було «досягнути від уряду США визнання Української Демократичної Республіки та встановити торговельні зносини між американською й українською республіками». «Все, чого ми домагаємося, — роз’яснював український посол, — є тільки справедливість і право на самостійне існування серед народів усього світу». Однак відповідь держсекретаря була невтішною:»...Уряд і народ США з живим інтересом ставляться до добробуту людей в усіх частинах Росії, включно в Україні. Проте США не визнають ані незалежності України, ані жодного уряду, який тепер там при владі, а тому не готові прийняти представників українського уряду».

Така позиція американських властей з українського питання випливала з рішень Найвищої Ради мирної конференції в Парижі, яка наприкінці травня 1919 р. зробила остаточну ставку на російський білогвардійський рух, визнавши адмірала О.Колчака «верховним правителем» неподільної Російської держави. Офіційна точка зору США щодо української державності була чітко висловлена у телеграмі Р.Лансінга американській делегації на Паризькій мирній конференції, надісланій 29 жовтня 1919 року: «На підставі останніх розслідувань, — говорилося в ній, — департамент схильний розглядати український сепаратистський рух великою мірою як результат австрійської і німецької пропаганди, спрямованої на розкол Росії. Він нездатний отримати достатньої національної підтримки для створення незалежної держави. (...) Тому держдепартамент США вважає, що до того часу, поки майбутні події остаточно не вирішать точний характер стосунків між Великою і Малою Росією, політика США повинна бути спрямована скоріше на підтримку принципу російської цілості, ніж підбурювання сепаратизму». Ось чому всі спроби українських дипломатів домогтися визнання УНР і заручитися підтримкою з боку США зазнали невдачі. Американський уряд заборонив навіть вивіз в Україну військового майна, закупленого українською делегацією на Паризькій мирній конференції в Американської ліквідаційної комісії на суму 8 млн доларів.

Наштовхнувшись на повне ігнорування з боку офіційних властей, Бачинський намагався налагодити тісніші контакти з американськими українцями, зустрічався з їхніми громадами. Одна з таких зустрічей відбулася 16 листопада 1919 р. в Чикаго. Для зустрічі з українським послом місцева українська громада виставила почесну варту з січовиків, які вишикувалися у два ряди з українським і американським прапорами. На поклик кошового Новодворського січовики привітали високого гостя, а товариство «Бандурист» відспівало бойову пісню. Ю.Бачинський у своєму виступі підкреслив, що тепер нема двох Україн — галицької й наддніпрянської, а є лише «одна Українська республіка від Сяну до Дону». Після урочистостей відбувся збір коштів на українську справу.

Серйозною перешкодою, яка негативно впливала на діяльність місії, була її велика географічна віддаленість і одірваність від уряду УНР та українських дипломатичних представництв у Західній Європі. Внаслідок цього повідомлення і розпорядження уряду, МЗС, інших державних установ надходили до місії з великим запізненням. Нерідко воно сягало від чотирьох до восьми місяців. Починаючи з травня 1920 р., місія перестала отримувати навіть телеграфні повідомлення Українського пресового бюро, яке знаходилося у Відні. Інших джерел отримання інформації про події в Україні й навколо неї в українських посланців не було. Ю.Бачинський у вересні 1919 р. скаржився голові делегації УНР, посланій на Паризьку мирну конференцію, графу М.Тишкевичу: «Я не дістаю з Парижа ніяких інструкцій. Не дістаю навіть вияснень або хоч би просто заперечень тих некорисних для делегації вісток, що появляються у тутейших укр. часописах».

Мали місце також інші труднощі. В своїй діяльності Ю.Бачинський справедливо прагнув опертися на українську еміграцію в США. Але належною опорою в силу ряду причин вона не стала. Насамперед тому, що, незважаючи на відносну чисельність, мала все-таки невеликий вплив та обмежений доступ до чинників державної влади. До того ж сама вона виявилася поділеною за соціальними, політичними, регіональними, релігійними ознаками на конкуруючі, нерідко й відверто поборюючі одна одну групи. Голова місії не зумів зайняти виважену нейтральну позицію в цій боротьбі, дав втягнути себе в неї і значною мірою втратив серед емігрантських організацій свій авторитет. Внаслідок цього на адресу МЗС УНР посипалися на нього нерідко зовсім несправедливі скарги, звинувачення і навіть злісні наклепи. Крім того, історично склалося так, що майже всі наші тамтешні емігранти були вихідцями із Західної України (Галичини, Буковини і Закарпаття). Тому не дивно, що українська еміграція США в переважній більшості дотримувалася не загальноукраїнської, а регіонально-галицької орієнтації. Все це також ускладнювало діяльність українських дипломатів.

Однак найбільшої шкоди українській місії завдав скандальний конфлікт між її головою Ю.Бачинським та фінансовим агентом М. Імханицьким, який прибув до Вашингтона в квітні 1920 р. за дорученням міністерства фінансів УНР. Останній здійснив спробу усунути Ю.Бачинського з посади і перебрати на себе обов’язки голови місії. Справа ця зайшла так далеко, що, не поділивши першість, Імханицький звернувся по допомогу до послуг американської феміди. Судовий процес між високопоставленими дипломатичними представниками УНР та ще й у країні, в якої безуспішно добивалися офіційного визнання, справив гнітюче враження на американську громадськість. Його наслідком стало те, що уряд США під приводом того, що УНР ним не визнана, відмовив місії в праві видавати українські паспорти.

У листопаді 1920 р. становище УНР стало катастрофічним. Червона армія остаточно витіснила українські війська з території України. Уряд опинився в екзилі. Наприкінці грудня МЗС УНР повідомило Ю.Бачинського, що через фінансове становище уряд не має змоги утримувати надалі місію, тому вона повинна бути ліквідована. Характеризуючи здійснену нею роботу, виконувач обов’язків директора Департаменту чужоземних зносин МЗС УНР у травні 1921 р. писав: «...Зроблено менше не тільки того, що треба, а й того, що можна було зробити. Справа ж наша в Америці стоїть у всіх відношеннях зле».

Українська місія перебувала в США до літа 1921 р. У червні вона виїхала до Відня. Характерно, що згодом це питання дуже зацікавить каральні органи радянського режиму, які після добровільного повернення Ю.Бачинського в Україну його заарештували й засудили по сфабрикованій справі до десяти років ув’язнення, де він і помре 6 червня 1940 р.

Так завершилася діяльність першого посольства України до США. На жаль, у силу об’єктивних і суб’єктивних обставин українські дипломати не добилися тоді поставленої перед ними мети. Уряд США не визнав УНР як суверенну державу, відмовивши українському народу в праві на самовизначення. Безперечно, що найголовнішою причиною цього була вперта орієнтація держав Антанти, лідери яких вирішували тоді долі країн і народів, на підтримку білогвардійського руху з метою відновлення єдиної Росії, а також відродженої Польської держави. Однак набутий у ті роки досвід не був марним. Нині він успішно враховується в практиці взаємовідносин наших держав, які давно вже вийшли на високий рівень стратегічного партнерства і плідної співпраці в політичній, військовій, економічній та інших сферах.

Теги:
2020-01-17 11:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар