«Корифей» шовінізму - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » «Корифей» шовінізму

«Корифей» шовінізму

Юрій Терещенко

У 30 — 50-х роках XIX ст. суспільно-політичний рух у Російській імперії розвивався в умовах кризи бюрократично-кріпосницької системи, формування нових суспільних верств, які шукали шляхів радикальної перебудови суспільства. У політичну боротьбу дедалі більше втягувалася різночинна інтелігенція. В її середовищі зароджувалась ідеологія, яка передбачала революційне повалення самодержавства і знищення кріпосництва шляхом селянської революції. Активно виступаючи проти кріпосницького рабства, різночинні революціонери пройшли шлях від просвітительства до радикального демократизму і соціалізму. Переважна більшість із них стояла на позиціях революційної перебудови Росії на основі селянської общини.

Вагомі зміни в соціально-політичному дискурсі Росії не призвели, однак, до усвідомлення російською інтелігенцією необхідності трансформації міжнаціональних взаємин в імперії, послаблення ксенофобії і зменшення адміністративно-поліцейського тиску в цій сфері. В зазначеному контексті російська громадська думка виявилася лише ідеологічним доповненням до шовіністично-асиміляційних кроків уряду.

ВІСАРІОН БЄЛІНСЬКИЙ, КУЛЬТОВА ПОСТАТЬ В РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ТА КРИТИЦІ, БУВ ЗА СВОЇМИ ПОГЛЯДАМИ НЕПРИХОВАНИМ РОСІЙСЬКИМ ШОВІНІСТОМ

Уособлення агресивної великодержавницької постави російської інтелігенції щодо України виявилося в суспільно-політичній позиції В.Бєлінського. Попри еволюцію свого світоглядного бачення в напрямі до гегельянства і соціалізму, він демонстрував злобну ненависть до українського відродження і брутальну необ’єктивність в оцінці його речників і вжитих ними кроків. Соціалістичні послідовники Гегеля взяли на озброєння сформульовану ним формулу про історичні й неісторичні народи і використали її для підведення історіософської основи виправдання всіх територіальних загарбань Росії та її асиміляційної політики. Саме тому К. Маркс і Ф. Енгельс з усіх народів Центрально-Східної Європи бачили історико-державницьку перспективу лише за росіянами і поляками. Відповідно В.Бєлінський вбачав у загарбницькій політиці Росії її історичне призначення. На його думку, агресивне розширення імперії є світовою доцільністю, усі територіальні придбання Москви є законним прагненням до найбільш повного виявлення російського «національного духу». Тому говорити про її насильство щодо захоплених земель є, мовляв, абсолютно недоречним. У зв’язку з цим асиміляцію підкорених народів діяч вважав позитивним фактором, необхідним для їх повноцінного розвитку.

Бєлінський одним із перших відчув небезпеку для імперії тих явищ, які він спостеріг в українському суспільно-культурному середовищі доби романтизму. Здається, що відродження української духовності 20-40-х років ХІХ ст. не порушувало лояльності до Росії та ідеї «общеруськості», саме в цьому руслі й розвивалася творчість «піонерів» українського пробудження цього періоду.

Стихійне замилування українським історичним минулим залишалося не поміченим і не було осмислено навіть його симпатиками. Бєлінський продемонстрував свою «перевагу» над сучасниками і угледів небезпеку там, де вони не зуміли її побачити. Глорифікація українськими поетами-романтиками козацького минулого України, їх антисамодержавна риторика щодо Росії, намагання піднести рівень української мови, переклади Петрарки, Байрона, Гете та ін., нарешті протестне звучання шевченкової музи проти деспотизму Москви змусили В. Бєлінського зайняти активну антиукраїнську позицію.

Для нього поглинання Москвою неросійських народів, і насамперед українців, було запорукою виконання Росією свого всесвітньо-історичного призначення. Тому будь-які прояви національного самоусвідомлення підкорених народів стояли на перешкоді розвитку Абсолютного духу, який нібито була покликана здійснювати Росія. На думку російського критика, без ліквідації українців як окремого національного організму був неможливий подальший розвиток Росії, виконання нею свого історичного покликання. Ось чому В.Бєлінський із люттю накинувся на усі прояви українського пробудження, демонструючи до нього безприкладну брутальність і ненависть.

У 40-х роках ХІХ ст. В.Бєлінський відгукнувся на появу праці М. Маркевича «История Малороссии» у такий спосіб: «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более — государством... Так называемая Гетманщина и Запорожье нисколько не были ни республикой, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер... Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никаким образом не подпустил бы к себе цивилизацию ближе, чем на пушечный выстрел... Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее». Особливо шокує останнє твердження. Адже Росія і близько не мала чогось подібного до Острозької школи чи Києво-Могилянського колегіуму, а геть усі терени України були вкриті густою мережею навчальних закладів. Саме українській системі освіти Росія завдячує своєму цивілізаційному просуванню у тогочасному європейському світі. В наведених рядках Бєлінський продемонстрував кричуще незнання української історії у поєднанні з неприхованою злобою і ненавистю до України та її народу.


МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Такий погляд речника російської «революційної демократії» на український історичний процес став ідеологічною підставою і для шовінізму переважної більшості тогочасних російських політиків і громадських діячів, які не сприймали Україну в будь-яких проявах. Шовіністична сутність суспільної позиції російської інтелігенції була продемонстрована в діяльності слов’янофілів. Один із лідерів цієї течії О. Хомяков у листі до Ю. Самаріна охарактеризував програму Кирило-Мефодіївського товариства як «нелепость и отсталость». Для нього прояв самостійної політичної позиції українських діячів означав, що «малороссиян обуяла политическая дурь... Не знаю до какой степени было преступно заблуждение бедных малороссиян, а знаю, что бестолковость их очень ясна. Время политики миновало».

Цей страх і відчуття небезпеки утвердження самостійної політичної позиції українського руху, властиві Бєлінському, стали притаманними російській інтелігенції в цілому і неодноразово демонструвалися суспільству. На превеликий жаль, і українська суспільна думка тривалий час перебувала в полоні хибних уявлень щодо історії та традицій власної державності, фактично пропагуючи відмову від боротьби за державно-політичну самостійність. Зокрема, В.Б. Антонович стверджував, що український народ «цілком позбавлений державного інстинкту: він не тільки не складав окремої держави, але добровільно відхилив утворення її у той момент, коли історичні обставини давали для того можливість (в половині ХVІІ в.). Малоросія увійшла в склад Російської держави добровільно, без завоювання й боротьби і внаслідок цього привнесла в нову державу лише почуття любові і єднання, без усякої тіні роздратування або озлоблення». Таке бачення історичного шляху українців фактично перегукувалося з вищеозначеною шовіністичною позицією В. Бєлінського і лягло в основу народницької автономістсько-федералістичної концепції, яка домінувала в середовищі більшості учасників українського руху ХІХ ст. і протрималась до кінця 1917 року.

Особливо вражає цинізм і ненависть, продемонстровані В.Бєлінським у ставленні до поезії Т. Шевченка, що картала царя, царицю, самодержавний режим у Росії, і взагалі до самої особи поета. «Я не читав цих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав, — писав він у листі до П.Анненкова, — але певен, що пасквіль на імператрицю мусив бути обурливо гидким... Шевченка послали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його, якби був я його суддею, я зробив би не менше. Я маю особисту ворожість до такого роду лібералів... Своїми зухвалими дрібницями вони дратують уряд...» Вражає, що російський «демократ» В. Бєлінський хотів більшої кари для Т. Шевченка, ніж та, яку вчинив російський царизм щодо українського поета.

Не менш огидні закиди прозвучали з боку російського критика на адресу П.Куліша: «Одна худобина з хохлацьких лібералів, якийсь Куліш (яке ж свинське прізвище!)... надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або мусить відторгнутися від Росії, або загинути...» І далі В.Бєлінський пише: «Ох, ці мені хохли! Адже барани — а ліберальничають в ім’я галушок і вареників із свинячим салом! І ось тепер писати нічого не можна — все викреслюють. А з другого боку, як і скаржитися на уряд? Який же уряд дозволить друком проповідувати відторгнення від нього області?» У намаганнях задавити будь-які прояви українства російська інтелігенція фактично підтримувала урядовий курс і демонструвала відсутність моралі, етичних норм, які поступалися завданням реалізації придушення українського духу в самому зародку. І все ж попри усі прояви українофобії як уряду, так і російського громадянства ідеологи українського руху дотримувались автономістсько-федералістських засад у питанні взаємин із Росією, сподіваючись на її демократичну трансформацію в майбутньому. І Микола Костомаров і дещо згодом Михайло Драгоманов рішуче виступали проти розірвання державних зв’язків із Росією — «сепаратизму», який все ж таки поширювався в українському суспільстві, хоча і не знайшов виразного політичного окреслення протягом усього ХІХ століття.

Продовження

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар