«Горе їм, останнім, вони бо залишились живими...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Горе їм, останнім, вони бо залишились живими...»
   

«Горе їм, останнім, вони бо залишились живими...»

Святослав Липовецький

Марія Савчин якій довелося перейти ціле підпілля і чудом потрапити на Захід у 1954 році, занотувала: «А вже найбільша іронія долі була у факті, що останні борці, яким судилось найдовше вистояти на постах, найбільше лих пережити, уважалися в середовищі політичної еміґрації людьми гіршої катеґорії за тих, що загинули давніше. Горе їм, останнім, вони бо залишились живими...».

Їхня сімейна сага нерозривно переплетена з визвольною боротьбою. Відтак «Орлан» - Василь Галаса, заступник провідника ОУН на Закерзонні та провідник на Північно-західних українських землях і «Марічка» - його дружина, Марія Савчин, свої особисті і щастя, і драму пов’язали із підпіллям. 

Вони одружилися на Закерзонні, в  старенькій церкві, в присутності вояків УПА. «Після присяги із сотні грудей загриміло й вирвалося поза стіни церковці величне Многая літа. Що за могутній спів це був! Таких Многих літ я не чула більше в житті, - згадувала пізніше «Марічка», - Коли б мене запитали, що таке щастя, я б відповіла, що в нього різні виміри і... пригадала б собі церковцю під лісом».

Як весільний дарунок, Марічка отримала від чоловік пістолет «Вальтер». Незабаром, переходячи через їх терен на Захід, політичний референт ОУН Дмитро Маївський візьме його собі. Ще через якийсь час, потрапивши у засідку, Маївський-«Тарас» з нього застрелиться.

«МАРІЧКА» ТА «ОРЛАН» З СВОЇМ ПЕРВІСТКОМ ЗЕНОНОМ, ЯКОГО ВТРАТЯТЬ І ВІН БУДЕ ВСИНОВЛЕНИЙ КЕРІВНИКОМ КРАКІВСЬКОЇ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ (УБ)

Спільне життя здебільшого проходило в підпільній діяльності по бункерах та криївках. Коли вперше «Марічка» опинилася у бункері й пробула там тиждень, то понад усе мріяла вийти наверх та побачити сонце. Коли ж це трапиться, то в спогадах згадуватиме: «Пригадую, вилізла перший раз і в очах увесь світ зазеленів. Глянула на руки – зелені, хмари – зелені, подивилась у дзеркало, що його мала в кишені, – я вся зелена. Посиділа ту годину на весняному сонечку, намилувалась ним і знову полізла в укриття. Чи знають люди на світі, бідні й багаті, яке дороге сонце?»

Це було в 1946 році, а вже в 1953-у, «Марічка» пробуде в бункері понад півроку – з вересня по травень.

Втім, найбільшого випробування Василь та Марія зазнають через своє батьківство. Вперше це трапиться на Закерзонні. Дитину народжуватиме під нелегальними документами в Ґнєзно, приховуючи існування батька. На глузливі усмішки обслуги лікарні, «мати-одиначка» кріпилася, проказуючи собі: «Ти – революціонерка».

Переховуючись в Кракові на квартирі священика потрапила під облаву. Польська служба безпеки (УБ) вже знала з ким має справу, але «Марічці» вдалося втекти з помешкання полишивши дитину. Пізніше виявиться, що його всиновив один із керівників краківського УБ, а «Марічка» та «Орлан», після цього випадку, свого первістка ніколи не побачать. Про той момент «Марічка» коротко занотувала: «Ми вгинались під нашим хрестом...».

Втікаючи з Кракова Марія Савчин ще раз потрапить під облаву, але врятується вистрибнувши з потяга і, на диво для себе, залишиться живою.

В підпіллі вони до кінця перебували з українським населенням, яке опинилося на території польської держави. Коли під час акції «Вісла» виселяли село, в якому знаходилася криївка, то мешканці проходили повз клуню з криївкою й тихцем промовляли до партизанів: «Бувайте здорові. Нас вже вивозять, не забувайте нас, прийдіть туди, куди нас завезуть. Будьте здорові, хлопці. Хто ж вам тепер поможе...».

«Хоч як вони це робили безглуздо, з риском, за що ми всі могли поплатитись життям, проте несила була на них сердитись. Напружені, в гострій поготівлі, ми, проте, були глибоко зворушені поведінкою тих рідних, дорогих нам людей. Самі ж вони не знали, яка доля їх чекає, а ще знайшли в своїм серці місце на турботу за нас», - писала в спогадах «Марічка».

Українські підпільники були останніми, хто покидав цю одвічну українську землю, яка опинилася по ту сторону кордону. Окремі сотні перейшли на Захід, інші на Галичину, ще невеликі частини залишилися тут щоб утримувати зв'язок між воюючою Україною та структурами в Європі, а також мати вихід на дипломатичні місії в Польщі.

Галаси перейшли в Галичину. Тут «Марічка» вдруге завагітніла: «Тільки один Бог знає, що Орлан і я пережили, в якій розпуці були. Після гіркого досвіду ми в жодному разі не плянували мати більше дітей у тих обставинах. Життя, одначе, покпило собі з наших постанов і утверджувало себе, без огляду на обставини. Хоч я їхала до Львова з наміром евентуально зробити аборт, проте знала, що цього не зроблю. Сама думка була мені настільки осоружною, що я навіть не поцікавилась, які в мене можливості перевести її в життя».

У Львові, через рік після народження дитини «Марічка» потрапляє в руки МДБ. Втім, спецслужби полювали не за нею – головною їх ціллю був «Орлан». Тому, їй запропонували вийти на контакт із чоловіком і переконати його піти на співпрацю із режимом. Для Марічки це був шанс попередити підпілля про зраду та знову включитися в боротьбу. Заручником у цій ситуації залишався маленький син, якого вдалося примістити в далеких родичів. 

Подальше життя в підпіллі було пов’язане з постійними переміщеннями, редагуванням часописів та втратою побратимів. У 1953 році «Орлан» та «Марічка» вирішили перейти працювати на Наддніпрянщину, що було чи не найбільшою їх тогочасною мрією.

Проте, це бажання набуло непередбачених оборотів – вийшовши на зв'язок із провідником «Скобом», який вже тоді був агентом МДБ, «Орлан» та «Марічка» потрапляють в полон. Але в цей час метою режиму було не так покарати бандерівців, як використати їх у своїх спецопераціях із закордонними націоналістичними центрами. Після багатьох тижнів допитів, органи держбезпеки змінюють тактику – знайомлять подружжя Галасів із досягненнями радянської системи на Запоріжжі, проводять екскурсії по Києву. Кінцево «Марічка» та «Орлан» дають згоду взяти участь у емдебістській грі, але з метою попередити товаришів з-за кодону щодо ситуації в Україні.

Заручником залишався молодший син. Старшого віднайти не вдалося, це було навіть не силі слідчого, який «працював» з Галасами: «Ще поки відійшли із Закерзоння, ми довідалися, що нашого сина адоптував начальник краківського УБ. А тепер слідчий мене потішав, що він виростає у вигодах, - згадувала Марія Савчин. - Слухала його і з розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались».

«Орлан» погодився, що від його імені кур’єром до представників ОУН та УГВР на Заході, стане «Марічка» та радянський агент. Останнє, що було зроблено – Галасів привезли в село, де в домі родичів виховувався їх молодший син Петрусь. Під хатою інсценізували поламку авто і шестилітнього хлопця попросили принести потрібні інструменти. Це вперше «Орлан» міг коротко побачити свою дитину.

- Довго ми не могли вийти із шокового стану, особливо «Марічка». Перед нашими очима весь час стояв усміхнений Петрусь, - згадував «Орлан».

Наступного дня Марія Савчин вирушить в супроводі агента на Захід і хоча після втрати старшого сина тепер на кону буде доля меншого – підпільниця  здасться в руки американській владі та розкриє підступ радянських спецслужб.

Ще перебуваючи останні дні в Україні, «Марічка» переживала за виконання своєї місії за кордоном: «Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан. Проте одного разу сказав у надумі: А може... може, й не повірять тобі свої. Коли б таке сталося, тоді змобілізуй усі сили, щоб встояти. Витримала тут, тож не затрачуй свого капіталу, не згуби віри».

І дійсно, коли «Марічка» зустрілася з представником ЗП УГВР Миколою Лебедем й описала їхнє життя та боротьбу, то у відповідь почула: «Це не може бути правдою, воно не вкладається в логіку».

Своє пережиття вона описала в кількох реченнях: «Перетривала тільки завдяки тому, що в тих фатальних хвилинах мого життя мене сторожили тіні їх усіх — живих і мертвих — і не допустили до божевілля. На мене дивився вимучений Орлан, усміхався босоногий син, глядів скам'янілими очима Птах, і сотні інших живим і мертвим зором прошивали мою душу, вимагали данини... Щоб зберегти про них пам'ять, я мусіла вижити — без огляду на те, чи невірні Томи повірили мені, чи ні. Те, що не повірили, було не тільки моєю, але і їхньою трагедією — вони вже не знали справжньої України».

В той час Орлан перебував у слідчому ізоляторі. І лише в 1958 році отримав присуд – 10 років. Цей, відносно малий термін його не заспокоїв: «Із перебігу суду і м’якого вироку (згодом дехто запитував, чому мене не розстріляли) я зрозумів, що мої муки на цьому не закінчилися, що в КГБ були свої плани щодо мене. Думаю, коли провалився задум налагодити зв’язок з еміграцією, КГБ вирішило цілковито скомпрометувати мене своїми майбутніми заходами».

А далі відбулося дострокове звільнення й легальне життя в Радянській Україні. Василю Галасі вдалося забрати до себе молодшого сина, а уже в час незалежності зустрітися з Марією. Старший син Зенчик розділив долю десятків, а то й сотень дітей підпільників, які виховувалися по сиротинцях й згодом всиновлювалися чужими людьми й ніколи не мали можливості взнати своєї історії.

Теги:
2015-12-15 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар