«Чути себе українцями...»-2 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Чути себе українцями...»-2

«Чути себе українцями...»-2

Ігор Сюндюков

Продовження. Початок

Оповідаючи про драму Першої світової війни, коли західні та наддніпрянські українці, опинившись по різні боки лінії фронту, мусили воювати один проти одного у складі армій двох імперій — Російської та Австро-Угорської — ми не маємо права забувати про те, що саме тоді, попри трагізм ситуації, що склалася, були утворені потужні збройні формування та громадські організації галицьких українців (Головна Українська Рада, Союз визволення України, загони Українських січових стрільців), які відкрито, офіційно ставили за мету об’єднання всіх українських етнічних земель «від Сяну аж по Кавказ» згідно з відомою тезою Міхновського (під скіпетром віденського імператора, як заявляла частина керманичів названих організацій — але це вже було вимушеною поступкою політичній кон’юнктурі). Отож, проблема Української Соборності перейшла вже з теоретичних студій у практичну площину.

Знову наголосимо: це стало можливим лише завдяки потужному, свідомому та несвідомому, теоретичному та реально-дієвому руху до єдності нашої нації. Нагадаймо ще деякі факти. Народна Рада, що утворилася у Львові ще 1885 року, через сім років проголосила у своїй програмі: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що, утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу». У 1891 році на Наддніпрянщині, в Каневі, біля могили Тараса Шевченка, члени новоствореного таємного Братства тарасівців ухвалили свій політичний маніфест, де заявлялося, що «Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». Саме тому, проголошувалося далі, «...для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однаково нам рідні (! — І.С.), і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас...».

АКТ ЗЛУКИ НАЗАВЖДИ ЗАЛИШИВСЯ У СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ. ХАЙ НАВІТЬ ТО БУЛА ЛИШЕ СПРОБА, ЩО ТОДІ МАЛО СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, АЛЕ, ПРОТЕ, ЦЕ ВІКОПОМНА ІСТОРИЧНА ПОДІЯ «НА ВИРІСТ» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Справді, потяг зо Злуки вже склався — доволі потужний. Але тепер належало його випробувати й підтвердити жорсткою практикою. Крах імперії Романових і революція в Росії докорінним чином змінили перебіг подій в історії. Вже на мирних переговорах у Бресті (лютий 1918 року) з країнами Четверного блоку УНР категорично заявила про соборницьку перспективу української державницької політики. На особливу увагу заслуговує соборницький курс Української Держави гетьмана Павла Скоропадського та особисто її керманича, про що й досі в нашій літературі пишуть дуже мало. Як писала в своїй статті «Гетьман та єдність українських земель: рік 1918-й» (книга «AVE») історик Олена Бойко, «Шляхом військових, дипломатичних, політичних, економічних заходів Українська Держава, ставши фактичною правонаступницею УНР, розширила свої кордони до меж, визначених нею в законі про адміністративно-територіальний поділ, тобто майже на всі українські етнографічні землі Наддніпрянської України. Правовим шляхом Українська Держава досягла найбільших в часи Української  революції успіхів у вирішенні територіальних питань української нації. На приєднаних землях були утворені нові адміністративні одиниці — Холмська губернія та Поліське староство, до Чернігівської та Харківської губерній включено нові повіти. Із стратегічних міркувань на півночі було приєднано частину білоруських земель. Досягнуто принципової згоди на входження Криму до складу України на правах автономії».

Але між Галичиною (до кінця жовтня 1918 року залишалась у складі імперії Габсбургів) та Українською Державою, як і раніше, пролягав чіткий державний кордон. Проте в добу революцій та воєн усе зазвичай змінюється дуже стрімко. У жовтні 1918 року, коли стало зрозумілим, що Німеччина та Австро-Угорщина зазнають поразки у війні, і, відповідно, обидві ці імперії, ймовірно, заваляться, представники  західноукраїнських політичних партій утворили у Львові Українську Національну Раду, а за декілька днів, уже напередодні краху Австро-Угорської імперії, було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, яка  публічно заявила про свій намір об’єднатися на засадах Соборності з Наддніпрянською Україною. 7 листопада 1918 року делегація галичан на чолі з О. Назаруком та В. Шухевичем провела переговори з гетьманом Скоропадським, уряд якого переживав не найкращі часи, про перспективи державного об’єднання (цікавий спогад Осипа Назарука: «Коли я представив Гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: «Скажіть одверто — хочете вирізати панів?» — «Хочемо будувати єдину Українську Державу» — відповів я здивований»).

Подальші перемовини, враховуючи кризу Української Держави, представники ЗУНР визнали за краще проводити вже з «повстанцями» — Директорією УНР. 1 грудня членами Ради державних секретарів УНР Лонгином Цегельським і Дмитром Левицьким було укладено «передвступний» (попередній) договір із Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки ухвалила у місті Станіслав Закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину Народну Республіку (а 21 січня у Хусті Всенародні Збори Закарпаття затвердили приєднання цієї прадавньої української землі до УНР).

Тепер власне про історичну подію, соту річницю якої ми відзначаємо 22 січня. По суті, то був акт всеукраїнської офіційної ратифікації щойно згаданих об’єднавчих ухвал (додамо, що політична та військова обстановка була на той день винятково загрозливою: війська більшовиків вже окупували більшу частину Лівобережжя, прямували на Київ, уже за два тижні, 5 лютого, вони зайняли його!). Сам Акт Злуки відбувся на Софійському майдані Києва; делегацію галичан, до складу якої входили Лонгин Цегельський, Дмитро Левицький, Тимотей Старух (разом 65 представників), очолював геніальний письменник-новеліст Василь Стефаник.

Ось що згадував про події того дня галичанин Левко Лукасевич: «Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. На балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками. ...Об 11-й годині під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. З’явився величезний транспарант із написом «Слава Українським Героям!». Духовенство зібралося у Софіївському Соборі на Службу Божу. О 12-й годині настав найурочистіший момент свята».

Лонгин Цегельський виголосив заяву Президії Української Національної Ради ЗУНР про волю галичан об’єднатися в одну Українську Соборну Державу. Всі учасники історичного заходу підтримали ці слова тривалими оплесками. Потім виступив голова Директорії Володимир Винниченко. Член Директорії професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Ось цей документ: «Іменем Української Народної Республіки. Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української... Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної части Великої України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Одразу після цього відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес України одностайно підтримав Акт Злуки (Акт Соборності).

А ось тепер автор цих рядків вважає за необхідне сказати таке. За всієї величезної історичної ваги Акту Злуки — фактично він увійшов у наш літопис потужною символічною маніфестацією, але не реальною успішною подією. То була спроба Злуки — не виконання Злуки як такої. Історія пішла зовсім іншим шляхом. Соборність України і сьогодні виборюється з кров’ю. Якими є причини цього? Як нам перемогти? Доросла, відповідальна нація зобов’язана дати жорстку, гранично правдиву відповідь на ці запитання. Про це — у третій частині нашої розмови.

Продовження

Теги:
2019-01-25 12:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар