Розбіжність між внутрішніми переконаннями, поглядами, думками та реальними діями людини, незрідка вимушеними — це болюча проблема і для окремої особистості, і для людства взагалі. Як у минулому, так і в сучасності. Тому щасливою є та людина, той історичний діяч та політик (може, в першу чергу, саме політик), який діє відповідно до настанов власної совісті, робить і відстоює те, і що справді глибоко вірить. Про героя нашої розповіді, Ігоря Олександровича Кістяківського (16.01.1876. Київ — 14.09.1940. Париж), одного з найяскравіших діячів уряду Гетьманської держави Павла Скоропадського, цього, на превеликий жаль, сказати не можна.

Понад шість років тому, ще на початку 2012 року, у своїй вітальній записці до мене Юрій Дмитрович Денисенко-Зубченко, знаменитий громадський діяч, відомий інженер-архітектор українського роду, який замешкав нині у далекій Австралії, який був головою Союзу Український Організацій Австралії (СУОА), членом Президії Світового Конгресу Вільних Українців, співзасновником й членом управи Товариства Українських Інженерів в Австралії, й, зрештою, - Отаманом Українського Вільного Козацтва на зеленому континенті писав: «Дорогий Побрамиме Олександер.. Маю велику честь привітати Вас від мене та від цілої нашої козацької братії з далекої, гарячої Австралії…