Історичні події зовсім інакше сприймаються і розумом, і серцем, коли знаємо, що за ними — століття змагань до цілі, досягти якої неймовірно важко, кров сотень і сотень тисяч, але — й п’янка радість Перемоги. І знову мета відступає кудись ген у далечінь, і ціле покоління усвідомлює (аж ніяк не «раптом»), що то була лише спроба досягти омріяної мети, ще не перемога, спроба невдала, проте така, за умови осмислення якої ми підкоримо й утримаємо цю важкодоступну вершину... Але — лише за цієї умови! Сьогодні ми спробуємо поговорити про Соборність України і про Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, 100-річчя якого відзначатимемо 22 січня.

Чергове повернення до постаті Івана Іванця (1893—1946) — художника, організатора мистецького життя Львова, військовика, доктора правничих наук, одного з найпомітніших свого часу інтелектуалів в українському середовищі Галичини має вже не стільки романтичну (як це було на початку 1990-х), скільки прагматичну та ідейну підставу. Проти незалежної Української держави, за вже відомою історичною логікою, виступив московський агресор. Нові покоління українців опинилися перед загрозами того ж ворога, проти якого у свої молоді роки боровся й Іванець, згодом поплатившись за це своїм життям на засланні. Різні етапи національно-визвольних змагань сьогодні знову виструнчилися у спільній історичній парадигмі. Тож і досвіди Івана Іванця — як мистця, воїна та громадянина — тепер знову актуалізуються.